Головна Військова справа Військово-науковий вісник ДОБРОВОЛЬЦІ ЄВРЕЙСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ У ГАЛИЦЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМАЦІЯХ ДОБИ УКРАЇНСЬКИХ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1914–1920 рр.)
joomla
ДОБРОВОЛЬЦІ ЄВРЕЙСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ У ГАЛИЦЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМАЦІЯХ ДОБИ УКРАЇНСЬКИХ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1914–1920 рр.)
Військова справа - Військово-науковий вісник

ТОМЮК І.М. ОПЕЛЬБАУМ Ю.Ш.*

Досліджені маловідомі факти, які стосуються служби єврейських добровольців у Легіоні Українських січових стрільців і Галицькій Армії, а також долі деяких з них.

Ключові Слова: євреї, добровольці, Легіон, Галицька армія, Західно­українська Народна Республіка.

Постановка Проблеми Та Її Актуальність. Присут­ність добровольців єврейського походження у галицьких військових формаціях доби Українських визвольних змагань 1914–1920 рр. і досі залишається маловивченою сторінкою історії. Найбільш відомо про єврейський штурмовий курінь І корпусу Галицької армії (ГА), хоч і в його історії залиша­ються ще “білі плями”. Набагато менше інформації є в історичній літературі про єврейську чоту в складі Гуцуль­ського куреня Галицької армії. Ще менше відомо про спроби євреїв створювати свої національні частини у складі збройних сил Західноукраїнської держави, які мали місце під час Листопадової революції і на тому етапі українсько-польської війни 1918–1919 рр., коли Галицька армія була “…мішаниною регулярних, партизанських або напівпар-тизанських відділів…” [27, 48]. Незначною є інформація про добровольців єврейського походження, які служили в Легіоні Українських січових стрільців.

Аналіз Останніх Публікацій І Досліджень. Певну інформа­цію про добровольців єврейського походження, що служили в Легіоні січових стрільців, знаходимо у статті Я. Дашке­вича “Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у Східній Галичині (кінець ХІХ – початок

*Томюк Ігор Михайлович, кандидат історичних наук, доцент, заступник декана юридичного факультету, Львівський університет бізнесу та права, м. Львів.

Опельбаум Юлій Шоєлевич, кандидат економічних наук, доцент, професор кафедри загальноекономічних дисциплін, Львівський універ­ситет бізнесу та права, м. Львів. © Томюк І. М., Опельбаум Ю. Ш., 2011

198


ХХ ст.)”, опублікованій в “Українському історичному журналі” у 1990 р. і монографії М. Лазаровича “Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба”. Значно більший обсяг відповідної інформації міститься у брошурі Я. Дашкевича і Ю. Опельбаума “Українські січові стрільці Людвік Розенберґ і Яків Насс”, підготовленій на основі до­слідницького проекту, який виконувався під керівницт­вом Я. Дашкевича з липня 2008 р. по листопад 2009 р. Ця брошура містить інтерв’ю з Я. Дашкевичем, в якому він ділиться спогадами про Л. Розенберґа і Я. Насса, які були друзями його батьків, та низку додатків до цього інтерв’ю.

Питання участі представників єврейського населення Галичини у діях Галицької армії розглядалися в працях Я. Дашкевича, М. Гона, О. Павлишина, Я. Хоніґсмана, Ю. Опельбаума, Я. Тінченка та інших науковців.

Метою Авторів Статті є висвітлення найменш дослі­джених аспектів, які стосуються служби добровольців єв­рейського походження в Легіоні УСС і Галицької армії та долі деяких з них.

На початку XX ст. чимало галичан єврейського похо­дження ідентифікувало себе з аж ніяк не панівною украї­нською нацією. Насамперед, це т. зв. українці мойсеєвого віросповідання, чисельність яких на початку 1900-х років перевищувала 40 тис. осіб [11, 66–67]. Але були також і особи єврейського походження, чиє приєднання до україн­ства супроводжувалось їх наверненням у християнство, як, наприклад, це сталося з матір’ю М. Рудницької – відо­мої української громадсько-політичної діячки, голови Сві­тового союзу українок.

Отже, цілком закономірним виглядає той факт, що се­ред добровольців, які воювали на боці Австро-Угорщини в складі першої у XX ст. української збройної формації – Легіону УСС, були і українці єврейського походження. Один з них – Людвік Розенберґ, відомий також як Воло­димир Чорній, особливо відзначився в Українських виз­вольних змаганнях. За часів Української Народної Респу­бліки він був сотником і членом проводу (Стрілецької ра­ди) наддніпрянського Січового стрілецтва, належав до ко­ла найближчих соратників полковника Євгена Коноваль-ця, та на початку 1920-х рр. їхні шляхи розійшлися. Л. Розенберґ захопився комуністичними ідеями, вступив

199


До Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ), яка восени 1923 р. отримала назву Комуністичної партії Захі­дної України (КПЗУ). Він навіть став членом ЦК КПСГ (КПЗУ), однак його погляди суперечили настановам Мос­кви, внаслідок чого він зрештою опинився поза компарті­єю. Під час сталінських репресій у Західній Україні в 1939–1941 рр. його заарештували і стратили.

Л. Розенберґ розпочав свою службу в Легіоні УСС у третій чоті першої сотні, “майже весь склад сотні – це бу­ли середньошкільні учні і університетські студенти, в біль­шості учасники довоєнних стрілецьких і пластових органі­зацій. Серйозним військовим духом та високою мораллю і політичною свідомістю вибилася ця сотня серед УСС…”*[13, 124]. Чотою, в якій Л. Розенберґ розпочав свою службу в Легіоні, командував Л. Коберський. Командиром сотні був В. Дідушок, який, як і Л. Розенберґ, відвідував засідання львівської “Драгоманівки” [20]. Отже, не виклю­чено, що знайомство з В. Дідушком відіграло не останню роль у тому, що Л. Розенберґ опинився серед тих 2,5 тис. осіб з-поміж більше ніж 10 тис. претендентів, яким вдалося потрапити до лав УСС на початку війни.

У КПСГ (КПЗУ) Л. Розенберґ був одним із лідерів її національної течії, причому чи не найбільш радикаль­ним. Недарма відомий діяч ОУН В. Макар, згадуючи про свої зустрічі з Л. Розенберґом у польському концтаборі Береза Картузька, зауважив щодо останнього: “…маю сумніви, чи не треба б його радше зарахувати до групи українських націоналістів…” [16, 87].

Спогади В. Макара стосуються середини 1930-х рр., а про політичні погляди Л. Розенберґа у 1939 р. можна, зо­крема, дізнатися з його листів до визначного українського громадського діяча та письменника Й. Назарука [33; 35]. В одному з них, торкаючись подій навколо Карпатської України, Л. Розенберґ писав: “Живу як емігрант – думками про край. Останні події потрясли мною. <…> Думаю, що трагедія Підк. Укр. навчить людей, що не вільно бути в політиці легковірним. …Не міг я зрозуміти позицію тих всіх, що без застережень вірили в месію Гітлєра. Переглядаю

* У цій та інших цитатах з використаних джерел збережено їх орфографію й пунктуацію. Це ж зроблено у відношенні до бібліографічного опису цих джерел.

200


Пресу і все констатую, що українці не вміють зацікавити других своєю проблємою” [32, спр. 307, арк. 11–12]. У цьому ж листі Л. Розенберґ висловлює подив із приводу відсут­ності реакції української пропаганди на опубліковану в одному з відомих зарубіжних часописів статтю, в якій Петра І показано спасителем України [32, спр. 307, арк. 12]. У плані розуміння тодішніх політичних поглядів Л. Розенберґа інтерес становить і лист, в якому Л. Розенберґ зазначає: “…всі укр. письменники Рад. України… є ворогами Дон­цова… Всі іх міркування це не підступний, фалшивий “валєнродизм” а потреба боротьби о кращу Рад. Україну і тільки “Рад.”. Тим не меньше це велика заслуга тих людей, що не відказуються від укр. рад. літератури, бо це україн­ський доробок” [33, спр. 307, арк. 8]. Це “тим не менше” на початку останнього речення наведеної цитати є дуже кра­сномовним: воно свідчить про те, що у Розенберґа вже не було жодних ілюзій щодо сутності радянського режиму. Цей висновок перегукується з тим, що відомо зі спогадів Я. Дашкевича про бесіди його матері з Л. Розенберґом восени 1939 р. За оцінкою Я. Дашкевича, у присутності якого ці бесіди відбувались, “…ілюзії Розенберґа щодо комунізму розвіялися, тому вже ніщо не заважало йому сприймати по­літичні реалії із суто українських національних позицій” [12].

Торкнемося тепер долі ще одного учасника Українсь­ких визвольних змагань, про якого йдеться у згаданому інтерв’ю з Я. Дашкевичем, – старшого десятника Легіону УСС Я. Насса. Він був за фахом стоматологом, причому, за оцінкою Я. Дашкевича, в українському середовищі най-популярнішим: “…Насс завжди носив пропам’ятну від­знаку українських січових стрільців і скрізь ходив так. А слід мати на увазі, що такі речі дуже дратували польсь­ких шовіністів” [12]. Під час німецької окупації Я. Насс відмовився від пропозиції представників українських на­ціональних кіл перейти разом із родиною на нелегальне становище: він пішов до ґетто, сказавши, що “…тепер його обов’язок бути з євреями” [12].

У Легіоні Українських січових стрільців служили і представники єврейського населення Волині. Їх вступ до Легіону відбувся за таких обставин. У лютому 1916 р. на землях Волині, які внаслідок наступу німецьких та австро-угорських військ опинилися під контролем Відня, розпоча­лась акція з рекрутування добровольців до Легіону УСС,

201


Якою займалися три комісаріати УСС – у Володимирі-Волинському, Ковелі та Луцьку. Налагодити справу рекру­тування добровольців вдалося лише Володимир-Волинсь-кому комісаріату, який очолював четар М. Саєвич. Хоча в своєму звіті від 6 березня 1916 р. він був змушений конс­татувати, що “…вербункова акція поступає дуже пиняво (повільно. – Авт.)”, але ще до 5 серпня того ж року з Володи-мира-Волинського до Коша УСС було відправлено майже 50 добровольців, причому відправка перших 20 новобран­ців відбулася саме 6 березня [34, арк. 6]. Проте навіть цей скромний результат являв собой певний здобуток.

По-перше, на Волині відступ російських військ супро­воджувала масова евакуація населення, причому великою мірою вона відбувалась із примушення російських властей.

По-друге, брутальність окупаційного австро-угорського режиму викликала до нього величезну недовіру з боку воли-нян, яка тією чи іншою мірою поширювалася на комісарі­ати УСС. Щоправда, деякі представники австро-угорської влади, головним чином, галицькі українці, намагались урахувати й охороняти інтереси місцевого населення, за­довольняти його нагальні потреби, як це робив комісар Володимира-Волинського Г. Мартинець. Невипадково на­селення Володимира-Волинського, більшість якого тоді становили євреї, активно виступило на користь його збе­реження на цій посаді, коли стало відомо, що він має її залишити [17, 19].

По-третє, для волинян вступ до Легіону УСС був над­звичайно ризикованою справою. По-перше, з ними пове­лися б як зі зрадниками у випадку полонення їх росіянами. Про те, що цей момент брався до уваги при прийнятті рі­шення щодо вступу до Легіону УСС, свідчить такий запис від 22 березня 1916 р. у щоденнику Володимир-Волинського комісаріату УСС: “До… Сїчових Стрілцїв зголошує Вінценти Зубрицкий. Се перший чоловік християнського віроісповіданя, що сам заявив свою готовість піти навіть на позицию. Ви-сказав лиш обаву перед полоном московським, бо тодї гро­зила би єму страшна смерть через повішеня” [32, арк. 14]. По-друге, було зрозумілим, що волинські добровольці, найімовірніше, не зможуть повернутися на Волинь після війни, якщо там залишиться російська влада. До речі, через цей момент командант Коша УСС Н. Гірняк вважав, що акцію з рекрутування волинських добровольців доцільно

202


Згорнути до мінімуму [15, 18–19]. Ось його міркування: “…непевність долі волинських земель… несе з собою і велике ризико для тих волинців, що вступають до УСС. Легко може наступити таке, що вони не маючи змоги вернути до рідні, мусіли би остати по тім боці кордону – лишені всякої опіки” [15, 18].

По-четверте, через політику царату рівень національної свідомості волинських українців був досить низьким. Як пи­сав О. Думін, представники Легіону УСС “…працювали на… зарослому буряном національної несвідомости полі…” [10, 304]. Тому часто мали місце прикрі ситуації на кшталт тієї, з якою зіштовхнувся Д. Вітовський у селі Любча. Ось опис того, як його мешканці відреагували на агітацію за вступ до Легіону УСС: ,,…староста скликав сход. Було около 100 людей. <…> Тов. Кузик пояснив історію У. С.С. і заохочував, головно молодих хлопців, вступати в ряди УСС. Та даремна робота” [4, 31]. Д. Вітовський розумів, що “ту роботу, котру Москва віками цілими робила, щоби направити за якої півгодини тепер – неможливо” [4, 31]. Утім, слід зазначити, що завдяки діяльності комісаріатів УСС рівень української національної свідомості на Волині поступово почав зростати. Уже 21 квітня 1916 р. М. Саєвич у своєму листі до М. Волошина зауважив: “Населення (українське – Авт.) зачинає інтересувати ся більше наці­ональною справою” [34, арк. 15].

Зі статті І. Крип’якевича [15] та щоденника Володи-мир-Волинського комісаріату УСС випливає, що саме єв­реї найбільш активно відгукнулися на агітацію за вступ до лав Українських січових стрільців у перші місяці дія­льності представників Легіону на Волині, тобто тоді, коли було потрібно продемонструвати австро-угорським властям перспективність акції з рекрутування добровольців. Уже 12 березня 1916 р. у щоденнику Володимир-Волинського комісаріату УСС з’являється такий запис: “… дивна річ, що Жиди так радо і охочо приступають до стрілцїв і не дають ся відстрашити нїяким способом, коли противно Українцїв… треба дуже обережно приготовляти до вступ-люваня або впрост укривати, що они приступають до стріль-цїв” [32, арк. 5]. А 8 квітня 1916 р., за декілька днів перед відправкою до Коша УСС третьої партії добровольців, по­ловину складу якої становили євреї, у цьому ж щоденнику

203


Було зазначено, що останні “…вписують ся якось охочо і з якимсь дивним розуміням, що ідуть до У. С.С. і їх не від­страшує навіть… що можуть піти до бою” [32, арк. 27].

Злам цієї тенденції намітився після відправки 5 червня 1916 р. до Коша УСС четвертої партії волинських доброво­льців. З поіменного списку шістьох новобранців, яких було відправлено з Володимира-Волинського до Коша 4 серпня 1916 р., дізнаємося, що серед них євреїв було лише двоє. Останні вступили до Леґіону УСС між 1 і 4 серпня. Про це довідуємося, зіставивши інформацію про п’яту партію волин­ських добровольців з листівки М. Саєвича, яку він відпра­вив Р. Заклинському 1 серпня 1916 р. [36], із записом у щоденнику Володимир-Волинського комісаріату УСС від 4 серпня того ж року [32, арк. 117].

Те, що агітація за вступ до лав Січових стрільців зна­ходила позитивну реакцію в середовищі єврейства Воло-димирщини відповідало тим його настроям, які в щоден­нику Володимир-Волинського комісаріату УСС охаракте­ризовано так: “…жидівське населеня відносить ся сприя-ючо і симпатично до українського питаня…” [32, арк. 24]. До речі, таке ж ставлення володимир-волинські євреї про­демонстрували й в листопаді 1918 р., коли польський вій­ськовий підрозділ захопив Володимир-Волинський. Як згадував Л. Мишуга, цей підрозділ “…можна було б… прогнати, бо заворушилися всі жиди й наші люди, а в кож­ного була тоді зброя” [18, 56]. Отже, за свідченням Л. Ми-шуги, українці могли розраховувати на підтримку євреїв, якби була виявлена політична воля до опору полякам.

Як відбувалася абсорбція волинських новобранців у Легіоні УСС?

В “Українському Слові” від 15 березня 1916 р. А. Баб’юк, відомий пізніше як Мирослав Ірчан, поділився вражен­нями про зустріч із першою партією цих новобранців [1]. За А. Баб’юком, останні були політично свідомими людь­ми, які на запитання про те, за що вони будуть битися, дали таку відповідь: “За нашу Україну. …Ми мусимо від­бити ії від Москалїв…”. Проте в “Українському Слові” від 6 квітня 1916 р. стверджувалося, що “…справа так ідеаль­но не представляє ся”, а тому зазначалося, що знадобить­ся “богато… труду і пожертвованя, щоб їх освідомити, та зробити з них справдешних українських жовнїрів…”.

204


Про організацію і хід абсорбції волинських доброволь­ців у період з 8 березня по 12 червня 1916 р. дізнаємося з листа Н. Гірняка до І. Крип’якевича від 12 червня 1916 р.: “…Я зорганізував їх в окремий відділ, окружив спритними підофіцерами* та казав більше звертати уваги на полі­тичне освідомлення тих людей, … я мав все готове для них заняття в коші. Що правда, клопотів я мав з ними нераз дуже богато, та я не звертав ніколи уваги на те” [15, 18].

Що ж до того, як самі волинські добровольці оцінювали своє становище в Коші, то з цього приводу повідомляється у записі від 14 липня 1916 р., зробленому в щоденнику Володимир-Волинського комісаріату УСС: “Добровольці волинські в… Коши майже всї вдоволені зі свого положеня…” [32, арк. 105]. Проте не всі волинські новобранці зуміли втриматись у Легіоні УСС. Причини цього вказані в листі Н. Гірняка до І. Крип’якевича від 12 червня 1916 р.: “…я відсилав тільки фізично нездібних або апашів…” [15, 19]. На основі тексту виноски на с. 69 книжки Н. Гірняка [7] може скластися враження, що всі ті волинські новобранці, яких він відправив назад, у Володимир-Волинський, були євреями. Проте в щоденнику Володимир-Волинського комі­саріату УСС читаємо: “Вечером приїздить дес. Дмуховсь-кий з запасного Куріня і привозить з собою 9 волинських добровольців узнаних … за нездібних до служби. Приїхало 5 (пять) християн а 4 (чотири) жидків” [32, арк. 46].

Отже, як бачимо, у Легіоні УСС існував невеликий підрозділ, значну частину стрільців якого становили єв­реї. Мало того, є підстави вважати, що в свідомості ото­чення він асоціювався з єврейством. Можливо, ця обставина відіграла певну роль у тому, що в Західноукраїнській На­родній Республіці намагання євреїв мати власну міліцію та свої національні частини у складі Галицької армії знай­шли розуміння й підтримку. У цьому відношенні симпто­матичним виглядає те, як Н. Гірняк, перебуваючи на по­саді команданта Тернопільської військової округи ЗУНР, відреагував на прохання євреїв Тернополя дозволити їм створити міліцію для охорони єврейського кварталу: “…я з

*Зі статті М. Яцківа про Кіш УСС відомо, що в березні 1916 р. командувати підрозділом волинських новобранців був призначений десятник В. Мекелита, а вести політосвітню роботу доручили вістуну М. Білячу.

205


Охотою піддержав пропозицію жидівського громадянства… щоби зорганізувати сотню жидівської міліції для охорони жидівського кварталу м. Тернополя перед нападами та рабунками. Я казав видати тій сотні зброю та муніцію. Старшин жидів взяли ми на стан нашої армії… і вони одержували свої ґажі (платню – Авт.) з державної каси” [6, 137].

У виданнях, присвячених історії українського січового стрілецтва і Галицькій армії, можна побачити фотографію з похорону одного з волинських добровольців-євреїв Осипа Литвака, який помер 9 серпня 1916 р. внаслідок поранен­ня. Він народився у 1898 р. у Володимирі-Волинському. За професією був кравцем. До Легіону УСС записався 9 березня 1916 р. Похований 10 серпня 1916 р. на єврей­ському цвинтарі Рогатина. Про все це дізнаємося з довід­ки, підготовленої А. Баб’юком. 9 вересня 1916 р. в “Украї­нському Слові” з’явилася стаття А. Баб’юка, в якій докла­дно розповідається про похорон О. Литвака. У цій статті останній фігурує як Ю. Литвак і вказується, що його похо­вано 9 серпня 1916 р. [2]. Але є всі підстави стверджувати, що в обох випадках ідеться про ту ж саму особу.

Завдяки першим здобуткам акції з рекрутування доб­ровольців до Легіону УСС австро-угорські власті, які вза­галі у неї не вірили, зрозуміли, що на Волині в українсь­кої національної справи є потенціал, із яким варто раху­ватись. З цього приводу 12 червня 1916 р. Н. Гірняк писав до І. Крип’якевича: “Військові власті стали навіть побла­жливо дивитися, а далі й помагати нашим комісарам у просвітній праці серед населення; зрозуміли, що там є Українці, яких зразу зовсім не признавали... Ми здобули на Волині те, що недавно видавалося неможливим – пе­ревагу над нечисленними, але сильними Поляками і по­чинаємо параліжувати їх працю власне при помочі війсь­кових сфер. Це колосальний здобуток, якого львина час­тина належить тов. Саєвичеві” [7, 69]. На нашу думку, є всі підстави до цих слів додати, що здобуток, про який го­вориться у листі Н. Гірняка, був би неможливим, якби не вступ до Легіону УСС представників єврейського насе­лення Волині.

Щодо присутності добровольців єврейського походження в лавах Галицької армії, то кількісна оцінка неможлива

206


Через брак відповідної джерельної бази. Залишається ко­ристуватись оцінками загального характеру. Ось що чита­ємо в одному із часописів Галицької армії: “В рядах нашо­го війська, як се кождий міг переконати ся, находить ся богато Жидів і то на всіх становисках, як прості рядовики, так підстаршини і старшини. Є се самі добровольці, які спільно з нами бороли ся проти Поляків…” [14].

Вступ галицьких євреїв до українського війська розпо­чався фактично ще під час Листопадової революції. В. Волицький (В. Бояринич) згадує про реакцію з боку єв­реїв Покуття на події перших днів листопада 1918 р.: “… треба підкреслити, що поскільки поляки на терені Покут­тя зайняли до української державности поставу пасивної льояльности, то жиди вже на самому початку виявили її активною участю в її будуванні. Коломийські жиди зго­лошувалися до служби в Українському Війську від пер­ших днів листопада” [3, 18].

Важливе значення для Галицької армії мав вступ до її лав єврейських фахівців – лікарів, медсестер, спеціалістів зв’язку та розвідки, ветеринарів, інженерів, бухгалтерів: поручник Л. Ляйнберг – командант радіослужби при На­чальній Команді Галицької армії [27, 302–303]; поручник Ш. Баренбліт – командант технічної сотні ІІІ-го корпусу [24, 81, 572]; чотар Б. Буксбавм – ветеринарний референт 10-ої бригади [27, 318], сотник Фастман – начальний лі­кар 2-ої бригади [24, 288].

Ще під час Листопадової революції мали місце спроби галицьких євреїв творити свої національні частини у складі військ Західноукраїнської Республіки. Про це, зок­рема, дізнаємося із праці С. Ґольдельмана [10, 30]. Це прагнення набуло ще більшого розмаху після антиєврей-ського погрому у Львові, влаштованого польськими шові­ністами. У своїй ґрунтовній праці з історії ЗУНР М. Стахів зазначав, що після цього погрому молоді євреї “… активно творили окреми відділи... для боротьби проти польського наїзду …” [21, 72]. Ілюстрацією до цього твердження М. Стахіва може служити повідомлення жовківського ча­сопису “Україна”, що 4 грудня 1918 р. на українсько-польський фронт вирушила єврейська сотня [26]. Те, що про єврейські національні частини у складі Галицької армії створені на першому етапі її існування докладно нічого не

207


Відомо, пов’язано, очевидно, з тим, що вони через великі втрати припинили своє існування ще до перетворення військ ЗУНР на регулярну армію.

Під час Чортківської наступальної операції знов спо­стерігається творення євреями своїх національних підроз­ділів у складі Галицької армії. Одразу ж після звільнення Тернополя від польської окупації, з ініціативи Тернопіль­ської Єврейської національної ради й колишніх єврейсь­ких вояків австро-угорської армії почалася організація добровольчої єврейської бригади Галицької армії. Унаслі­док відступу Галицької армії в кінці червня 1919 р. фор­мування єврейської бригади довести до кінця не вдалося. Встигли лише підготувати до участі у воєнних діях один курінь чисельністю 1200 вояків, відомий в Галицькій ар­мії як “Жидівський пробоєвий курінь І корпусу” [24, 257]. Попри таку назву ця бойова одиниця не була моноетніч-ною за своїм особовим складом. Натомість моноетнічною була єврейська чота, яка під час Чортківської операції во­ювала у складі Гуцульського куреня Галицької армії. У бою під Черчем вона була розгромлена, про що згадується: “…під діланням гуцульських баґнетів розбігається ворог в розтіч і натрапляє ще на жидівський відділ, якого розби­ває” [5, 9]. Легко зауважити, що цей опис розгрому єврей­ської чоти дещо відрізняється від того, який подав Я. Тінченко, хоч останній і спирався на вищевказані спо­гади [5]. Зіставлення даних про чисельність вояків цієї чоти дає підстави для припущення, що напередодні пере­ходу Галицької армії через р. Збруч вона втратила майже половину свого особового складу [5; 25, 43–44]. Це, очеви­дно, і стало причиною її розформування.

Слід також указати на існування двох версій щодо поя­ви єврейської чоти в Гуцульському курені. У статті [5] стверджується, що вона була створена із 70 нестройових вояків єврейської національності, що служили в Гуцуль­ському курені й раніше. За Л. Макарушкою, чоту, про яку йдеться, створили єврейські добровольці, які організова­ною групою приєдналися до Гуцульського куреня в районі Бучач–Монастириська під час Чортківської наступальної операції [25, 43–44].

Імена деяких єврейських вояків Галицької армії були в ній загальновідомими. Ми обмежимося згадкою про чотара

208


С. Ротенберґа, який командував створеною ним кінною кулеметною сотнею 4-ої бригади і якого в споминах вете­рана Галицької армії В. Михайліва названо “взірцем пат­ріота й оборонця України” [19, 7].

В історичній літературі панує думка, що першопричиною вступу єврейських добровольців до військових формувань Західноукраїнської держави став згаданий вище погром у Львові. Проте, як бачимо, представники єврейського на­селення Галичини почали вступати в них уже в перші дні листопада 1918 р. А тому із подібною думкою погодитись не можна.

Насправді ж львівський погром та інші антиєврейські акції польських шовіністів були лише одним із тих чин­ників, що зумовили підтримку ЗУНР євреями. Зокрема, не підлягає сумніву, що до цього явища чималою мірою спричинився загальний стан стосунків між галицькими українцями і євреями. Зрозуміло, ці стосунки не слід іде­алізувати. Але якби вони були ворожими, то навряд чи існувала б на початку ХХ ст. багатотисячна група україн­ців мойсеєвого віросповідання. У цьому ж контексті заслу­говує на увагу те, що починаючи від перших років ХХ ст. щораз більшу популярність у єврейському середовищі на­бувала ідея українсько-єврейського союзу [11, 70]. У той же час польсько-єврейські стосунки неухильно погіршу­валися через ворожість польських націоналістичних кіл до єврейського національного відродження. Слід урахува­ти й морально-психологічний чинник. Чи не найкраще його сутність передає думка офіцера-єврея із Жидівського куреня ГА, що цей “…курінь освятив своїми могилами на Наддністрянщині і Наддніпрянщині союз жидівського і українського народа, союз тих двох народів, яких спіль­ний гнет і спільна кривда кинули в обійми при будові не-зависимої, самостійної, вільної, демократичної держави – дорогої України” [8, 21].

Також, безсумнівно, належить взяти до уваги те, що до перелічених чинників додався, значно посиливши їх, ще один, причому надзвичайно важливий – послідовно демо­кратична національна політика галицької української держави.

Висновки. Присутність добровольців єврейського похо­дження у Легіоні УСС і Галицькій армії мала неабияке

209


Значення для підтвердження життєвості української наці­ональної ідеї. Адже вона засвідчила, що ця ідея здатна приваблювати й представників населення України, що не належать до її титульної нації.

1. Баб’юк А. Стрільцї-добровольцї з Волинї в Сїчовім Коші /

A. Баб’юк // Укр. Слово. – 1916. – 15 берез.

2. Баб’юк А. Похорон стрільця / А. Баб’юк // Укр. Слово. – 1916. – 9 верес.

3. Бояринич В. Кривавий шлях 19.ХІІ.1918 – 15.V.1919: П’ять місяців боїв ІІІ куреня 24 п. п. ім. гетьм. П. Дорошенка за Львів / В. Бояринич. – Львів, 1936. – 128 с.

4. Волинський записник Дмитра Вітовського (5.05.1916–5. 03.1917) / за ред. д-ра іст. н., проф. Я. Малика. – Л. : Вид. центр ЛНУ ім. Ів. Франка, 2002. – 64 с.

5. Г. Г. Бій 11. бриґади УГА. Під Черчем // Літопис Червоної Калини. – 1931. – № 11. – С. 9.

6. Гірняк Н. 48 днів на чолі Тернопільської військової округи / Н. Гірняк // Калєндар “Червоної Калини” на 1938 рік. – Львів, 1937. – С. 130 – 141.

7. Гірняк Н. Організація і духовий ріст Українських Січових Стрільців / Н. Гірняк. – Филаделфія: Америка, 1955. – 84 с.

8. Ґ-р Н. Передісторія і історія жидівського пробоєвого куріня
1. корпуса У. Г.А: закінчення / Н. Ґ-р // Український Скита-
лець. – 1921. – Ч. 5. – С. 17–23.

9. Ґольдельман С. Листи жидівського соціял-демократа про Україну : матеріяли до історії українсько-жидівських відносин за час революції / С. Ґольдельман. – Відень, 1921. – 80 с.

10. Думін О. Історія лєґіону Українських Січових Стрільців : 1914–1918 / О. Думін. – Львів: Черв. Калина, 1936. – 375 с.

11. Дашкевич Я.Р. Взаємовідносини між українським та єврейсь­ким населенням у Східній Галичині (кінець XIX – початок ХХ ст.) / Я. Р. Дашкевич // Укр. істор. журнал. – 1990. – № 10. – С. 63–73.

12. Українські січові стрільці Людвік Розенберґ і Яків Насс: інтерв’ю з проф. Ярославом Дашкевичем [Електронний ресурс] / Я. Дашкевич. – Режим доступу: Http://www. jewishheritage. org. ua.

13. За волю України: історичний збірник УСС: В 50-ліття збройного виступу Українськиї Січових Стрільців проти Москви: 1914–1916. – Ню Йорк, 1967. – 608 с.

14. Козацький Голос. – 1919. – 21 серп.

15. К. І. УСС у Володимирі: 1916-17 / І. К. // Літопис Червоної Калини. – 1932. – № 5. – С. 18–21.

16. Макар В. Береза Картузька: роки неволі та боротьби /

B. Макар. – Торонто; Київ, 2001. – 520 с.

210

17. Мартинець Г. Мій побут і праця на Волині: (спомини) /
Г. Мартинець // Літопис Волині. – 1967. – Ч. 9. – С. 6–20.


211

18. Мишуга Л. Збірник / Л. Мишуга. – Джерзі-Ситі ; Ню Йорк : Свобода, 1973. – 357 с.

19. Михайлів В. Сальцьо Ротенберг / В. Михайлів // Ратуша. – 1990. – 29 лист.

20. Роздольський Р. До історії українського ліво-соціялістичного руху в Галичині: (підчасвоєнні “Драгоманівки” 1916–1918 рр.) / Р. Роздольський // Діялог. – 1984. – Ч. 10 – С. 77–83 [Елек­тронний ресурс]. – Режим доступу: Http:// livasprava. in. ua/-archive/index. php? option=com_content&view=article&catid =21:ssw&id=890:-ssm-m--sina.

21. Стахів М. Західна Україна: нарис історії державного буді­вництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 / М. Стахів. – Скрентон, 1960. – Т. ІV. – 192 с.

22. Степовенко М. “Українські Сїчові Стрільцї” на Волинї / М. Степовенко // Червона Калина: літ. зб. “Українського Сїчового Війська” / під ред. М. Угрина-Безгрішного. – Б. м., 1918. – Ч. 1. – С. 119–126.

23. Тинченко Я. Еврейские формирования Западной Украины – 2 [Електронний ресурс] / Я. Тинченко. – Режим доступу: joanerges. livejournal. com/516544.html.

24. Українська Галицька Армія: у 40-річчя її участи у визво­льних змаганнях: (матеріяли до історії). – Вінніпеґ, 1958. – Т. 1. – 674 с.

25. Українська Галицька Армія: у 50-річчя її участи у визво­льних змаганнях: (матеріяли до історії). – Вінніпеґ, 1968. – Т. 4. – 290 с.

26. Україна. – 1918. – 8 груд.

27. Шанковський Л. Українська Галицька Армія: воєнно-історична студія / Л. Шанковський – Л.: НТШ, 1999. – 397 с.

28. Шкумеляк Ю. З новітньої Сїчи : (кінець) / Ю. Шкумеляк // Укр. Сл. – 1916. – 6 квіт.

29. Шляхами Золотого Поділля : Тернопільщина і Скалатщина. – Філядельфія, 1983. – Т. 3. – 846 с.

30. Яцків М. До історії Коша У. С.В.: від самого початку, аж по кінець марта 1916 р., на основі зібраних на місці записок / М. Яцків // Тим що впали: 1914–1916: лїт. - міст. зб. – Львів, 1917. – С. 95–111.

31. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 353, оп. 1, спр. 99.

32. ЦДІА України у Львові, ф. 359, оп. 1, спр. 81.

33. ЦДІА України у Львові, ф. 395, оп. 1, спр. 8.

34. ЦДІА України у Львові, ф. 406, оп. 1, спр. 70.

35. Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Сте-фаника НАН України, зак № 147/23.

36. Якимович Б.З. Форпост незалежності (Львів у 1988–1996 рр.) / Б. З. Якимович, Л. Т. Сеник [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Http://map. lviv. ua/statti/senyk. html.


Надійшла до редколегії 21.11.2011 р.

Рецензент: М.М. Голик, кандидат історичних наук, доцент, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

Томюк И.М., Опельбаум Ю.Ш.

ДОБРОВОЛЬЦЫ ЕВРЕЙCКОГО ПРОИСХОЖДЕНИЯ В ГАЛИ-ЦКИХ ВОИНСКИХ ФОРМИРОВАНИЯХ ПЕРИОДА УКРАИНС­КОЙ ОСВОБОДИТЕЛЬНОЙ БОРЬБЫ (19141920 Гг.)

Исследованы малоизвестные факты, касающиеся службы еврейских добровольцев в Легионе украинских сечевых стрельцов и Галицкой Армии, а также судьбы некоторых из них.

Ключевые Слова: евреи, добровольцы, легион, Галицкая Армия, Западно-украинская Народная Республика.

Tomiuk I., Opelbaum Yu.

JEWISH VOLUNTEERS IN GALICIAN MILITARY FORMATION S OF THE ERA OF UKRAINIAN LIBERATION MOVEMENT IN 1914-1920

The article presents little known facts relating to the service of Jewish volunteers in the Legion of Ukrainian Sich Riflemens and Galician Army and the fate of some of them.

Key words: Jews, volunteers, legion, Galician Army, Western Ukrainian National Republic.

212


УДК 356/358:94(100)“10/19”