Головна Військова справа Військово-науковий вісник ОБОРОННЕ БУДІВНИЦТВО У ВОЛИНСЬКОМУ КНЯЗІВСТВІ У ХІІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІV ст
joomla
ОБОРОННЕ БУДІВНИЦТВО У ВОЛИНСЬКОМУ КНЯЗІВСТВІ У ХІІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІV ст
Військова справа - Військово-науковий вісник

ТЕРСЬКИЙ C.В.*

Розглядається військово-оборонне будівництво у Волинському князівстві до і після походу Батия. Важливим моментом цього процесу були зміни у мережі адміністративних центрів, які вимагали створення нових укріплень з ініціативи великокнязівської влади. Розбудова мережі укріплень відбувалося на тлі загострення військово-політичної ситуації навколо Галицько-Волинської держави. Подано характеристику найважливіших пам’яток оборонної архітектури.

Ключові слова: мережа укріплень, оборонне будівництво, військово-політична ситуація, великокнязівська влада, Галицько-Волинська держава.

Актуальність теми визначається тим, що оборонні укріплення були важливим елементом стабільності та безпеки середньовічних держав. Вони складали основу військової інфраструктури міст. Саме міста почали віді-гравати провідну роль в обороні князівства у моменти криз та занепаду Галицько-Волинської держави.

Стан дослідження проблеми. Перебіг оборонного будів-ництва у Галицько-Волинській державі побіжно вивчався на підставі писемних джерел (М. С. Грушевський, І. П. Крип’я-кевич, В. Т. Пашуто, М. Ф. Котляр та ін.). Мережа укріп-лень та основні закономірності цього процесу досліджувались у рамках вивчення оборонного будівництва у Східній Європі (П. О. Раппопорт).

Новизна дослідження. В останні десятиліття дослі-дженню піддано окремі об’єкти оборонної архітектури (літописні міста Лучеськ, Камінь, Угровськ, Меджибіж та ін.). Внаслідок нових польових досліджень з’явився чималий джерельний матеріал, який дозволяє уточнити та допов-нити зроблені раніше висновки.

Метою статті є аналіз на підставі публікацій та архів-них джерел найновіших даних археологічних досліджень, у тому числі й проведених автором самостійно, з метою встановлення особливостей формування оборонної мережі

*Терський Святослав Володимирович, кандидат історичних наук, доцент, Інститут гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львіфвська політехніка”, м. Львів.

© Терський С. В., 2010

108


Волинського князівства у складі Галицько-Волинської держави у ХІІI – першій половині XIV ст.

XIII ст. відрізнялося особливо складною військово-політичною ситуацією для молодої Галицько-Волинської держави. Ця обставина визначала особливо помітну буді-вельну активність галицько-волинських князів протягом усього XIII ст. Вже опанування Романом Мстиславовичем Забужжя наприкінці XII ст. вимагало зведення низки оборонних укріплень, спрямованих на захист від агресії із Заходу [5, 147]. Серед головних фортець, зведених тоді, була окрема столиця Забужжя – місто Угровськ, згадане у літописах упродовж 1204–1268 рр. у зв’язку з різними подіями сім разів. Його розбудова активно продовжувалася вже за князя Данила Романовича Галицького, ймовірно, близько 1230 р. [10, 168–169]. Значення Угровська як великого міського центру підкреслюється згадкою про міську общину – “угровчан” та про монастир св. Данила Стовпника, що знаходився у місті. Рештки міста склада-ють три укріплені майданчики. Південна частина горо-дища — перша укріплена площадка, це стрімкий останець висотою біля 12 м, піделіпсовидної форми в плані (захи-щена площа первісно складала близько 0,5 га), зі східної, напільної сторони укріплений валом висотою 1,0–1,4 м. Урочище відоме як урочище “Церковка” (“Церковище”, “Гора церковна”, іноді помилково вживається назва “Ста-рина”). По периметру останець у північній, східній та частково південній частині був додатково укріплений заплившим зараз ровом.

Значні фортифікаційні заходи були проведені князем Данилом Романовичем на східному та північному кордо-нах. Зокрема, після поразки, нанесеної ятвягам цим кня-зем, вони зобов’язались “городы рубити в земле своей” [1, стб. 837]. Вважають, що у цих укріпленнях мали пере-бувати постійні князівські гарнізони [17, 184].

Під час походу хана Батия більшість укріплень Волині, безперечно, була зруйнована. Проте Данило, очевидно, зумів швидко відбудувати основні укріплення. За цих умов необхідним було відновлення важливих фортець держави, по яких вже раз пройшлися монголи: Володимира, Лучеська, Крем’янця, Стіжка, Данилова. Головні центри держави

109


Необхідно було переносити подалі від татарських воло-дінь. Тому основну увагу було приділено Забужжю, де вперше розпочалося кам’яне будівництво. Літописець зауважив, що князь Данило не спромігся поставити більш високої вежі у Холмі, “бе бо грады иныя зиждай противу безбожным татаром, зато не созда ея” [1, стб. 845]. Одним з таких важливих центрів був Угровськ, де також було зведено прямокутну в плані вежу [7].

Однак, коли Данило зміцнював західний кордон, най-більша небезпека чатувала на його державу з боку татар, які виокремили з корінних галицьких та волинських земель т. зв. “буферну” територію, що охопила басейн р. Случ. Тут жили, так звані “татарські люди”, або болохівські князі; вони освоїли басейни рік Случа і Гориня, де пролягали важливі торговельні шляхи, а також Західне Поділля у межах “буферних” територій. Внаслідок військової кампанії 1254–1255 рр. проти монголів кордон на сході було відсу-нуто: в склад Галицько-Волинської держави тимчасово повернулися Східне Погориння та Побожжя [1, стб. 840], проте ненадовго. Серйозного будівництва укріплень на цій території не вдалося здійснити, оскільки повідомлення літопису від 1259 р. згадує, що новий монгольський пол-ководець Бурундай змусив князя Данила знести всі ново-зведені фортеці, зокрема, князь Василько Романович знищував укріплення Лучеська та Крем’янця, а князь Лев Данилович – укріплення Стіжка та Данилова (очеви-дно, центрів великокнязівського домену). Невдачі першої фортифікаційної кампанії не знеохотили князів до зве-дення нових оборонних укріплень.

Спадкоємець князів Данила та Василька на володи-мирському престолі князь Володимир Василькович “многи городы зруби”. Найбільш активно за нього розвивалося освоєння території Полісся, насамперед уздовж головних водних магістралей. Більшість новозведених фортець кон-центрувалася на північ від його столичного Володимира. Найхарактернішим прикладом є розбудова Любомля, який у часи правління Володимира Васильковича став фактичним місцем перебування князівського двору. Досі невирішеною загадкою залишається розташування його улюбленого замку Рай. Одні дослідники пов’язували з

110


Ним невелике городище острівного типу з бідним культурним шаром в с. Яревище біля Ратного [16, 55]. Останнім часом археологічні дослідження городища на березі оз. Світязь у південній частині Шацька дають підстави локалізувати цей княжий двір там [4].

Новозведені замки часто укріплювались кам’яними вежами-донжонами. З літопису відомо про зведення у часи правління Володимира Васильковича кам’яних веж у Кам’янці на р. Лесна та Бересті [1, стб. 927].

На порівняно високому останці над р. Цир знаходилися укріплення Каменя, літописні згадки про який датуються часом після походу Батия. Археологічні дослідження літо­писного міста, проведені у 1988-1993 рр., підтвердили датування спорудження валу другою половиною ХШ ст. - періодом будівельної діяльності князя Володимира Василь-ковича [11, 14–19].

Активне освоєння великокнязівською владою внутрішніх поліських територій у середині - другій половині XIII ст. відбувалося за участю населення не лише лісостепової Волині, але й, очевидно, втікачів із Середнього Подніпров’я. Координація спорудження укріплень велася з Володимира та Лучеська. Освоєння поліських територій відбувалося переважно вздовж ключових шляхів. Одним з таких шляхів була дорога з Володимира до Пінська. Вона детально опи­сана у документах з XVI ст. і проходила через Турійськ-Пінський міст–Мельницю-Обзир–Тоболи. Датування появи останнього оборонного пункту (XI ст.) вказує на початок функціонування цього шляху [21]. Важливим вузловим центром на Пінському шляху були укріплення Мельниці у верхів’ях р. Стохід, зведені у XII ст. [17, 50]. Для Луць­ких князів теж важливим був турово-пінський напрям. Саме на ньому у 1291 р. зведено вежу у Чорторийську. На активний процес освоєння Полісся наприкінці XIII - у першій половині XIV ст. вказує поява нових волосних центрів, які відомі за договорами 1352 і 1366 рр. – Овлу-чим, Кошер, Ветли, Ратно, Любязь, Чернечгородок тощо [9, 26]. Згадані укріплення розташовувались на шляхах через Полісся з півночі на південь. Метою цих довгочасових укріплень було стримування литовського натиску на Русь [17, 180-184]. Центрами “окняжіння” територій в басейні

111


Р. Горинь залишались городища у Кричильську (пізньосе-редньовічні напластування зафіксовані О. Цинкаловським) та Степані.

Постійне фортифікаційне будівництво сприяло поши-ренню та підйому майстерності спеціалістів-“городовиків”, будівників міських укріплень; таким городовиком був “муж хитрый” Олекса, який при князі Василькові Романовичі “многи городы рубя”, працював він і при сині Василька князі Володимирі [1, стб. 876]. Великої досконалості досягло будівельне ремесло.

Крім князів, активно формували оборонну мережу також бояри. Чимало укріплених князівських та боярських дворів існувало у найближчій околиці Володимира, Лучеська, Пересопниці та інших княжих городів. Значно посили-лась військова роль бояр наприкінці XIII ст., свідченням чого є літописне повідомлення про надання боярам у воло-діння князем Мстиславом Даниловичем Всеволожа – ва-жливої фортеці на підступах до Володимира [1, стб. 900]. Замок, згаданий наприкінці XI ст., знаходився на високо-му мисі правого берега р. Західний Буг у Литовежі. Його замчище має культурні напластування X–XVIII ст. [24]. Місто Szewоlosz відоме наприкінці XIV ст. як центр повіту з надання короля Володислава Ягайла мазовецькому князю Земовиту 1395 р. [2, 630]. Навпроти давнього пле-мінного центру X–XI ст., представленого городищем у с. Оплицьке, у середині XIV ст. зведено на болотистій рівнині замок Лопатин [17, 101, 102]. У цей час територія східної половини Белзщини ділилась на три “дистрикти”: Всеволозький, Бужеський та Лопатинський.

Південні межі Волині також боронили ряд замків, які пов’язуються із боярами. Так, в околицях Бужеська, непо-далік галицько-волинського кордону знаходився боярський двір Бутвичів у Сулимові локалізований археологічно [20]. У середині XIV ст. він змінив власників [6, 50]. Цікаві дані отримано під час дослідження замку Тадані на р. Західний Буг. Велика кількість арбалетних стріл, вияв-лених там, дозволяє датувати початки цих укріплень XIV ст.

Цікавий оборонний комплекс знаходився на південній околиці Володимира, у місці, де розходилися два шляхи – до Києва через Крем’янець, Тихомль та на Звенигород,

112


Галич злиття двох Луг. Боярські садиби тягнулися вздовж шляху з Володимира на Перемиль уверх по р. Лузі: розта-шоване на острові укріплення монастиря в ур. Замчисько, що межувало з, імовірно, боярською садибою на городищі в ур. Гребелька між Маркоставом та Бужковичами [19, 43, 45]. Укріплена садиба була додатково захищена водоймою, утвореною штучною греблею довжиною 400 м. Через ці місця, згідно з документом 1400 р., пролягала т. зв. львів-ська дорога. Можливо назва сусіднього села засвідчує первісну належність замку впливовому володимирському міщанину Марколту, згаданому під 1268 р. у літописі, або ж володимирському єпископу Марку, згаданому у 1287 р. [1, стб. 861, 900].

За існуючою тенденцією укріплені князівські садиби переважно ставали боярськими [23, 109]. Прикладом цього є згадана передача боярам Всеволожа [1, стб. 900], а, також, двору Мстишин в околиці Лучеська, який вже у середині XIV ст. належав соратнику князя Любарта Івану Мсти-шинському [22, 134].

Особливо помітною стала роль бояр у розбудові форти-фікаційної мережі за часів правління князів Юрія II-Болеслава та Любарта-Дмитра Гедиміновича.

Ряд фортець у прикордонних областях, вірогідно, зво-дилася за участю іноплемінної військової еліти. Археоло-гічно підтверджується проникнення груп половців, які втікали від монголо-татар на галицько-волинські землі, підтримане рядом істориків [22, 138–139]. Галицько-волинські князі цілеспрямовано розселяли професійних воїнів в окремих стратегічних фортецях Південної Волині.

Внаслідок розпаду Золотої Орди, що наступив після перемог Ольгерда, на галицько-волинські землі відбувся наплив численних мешканців золотоординських міст. Зокрема, відомо про запрошення вірменських воїнів до Лучеська із м. Солхат у Криму князем Федором Любарто-вичем. Іншим переселенцям із степових територій – ала-нам приписують наскельні укріплення у Підкамені на Брідщині, згадані як “Закамінь” серед південно волинсь-ких фортець у договорі 1366 р. [22, 138–139]. Будівництво нових укріплень в останні роки існування незалежної Галицько-Волинської держави стимулювалося незатуха-ючою боротьбою з інтервентами. Особливо часто кордон

113


Змінювався на південних рубежах Волинського князівства. Так, у 1377–1382 рр. ці землі, зміцнені Любартом, опану-вав угорський король Людовик, якому по смерті польського короля відійшли галицькі землі. По його смерті вони від-разу ж повернулись під владу Волині.

Зростає роль волинського боярства в організації оборони краю, що проявилось у протидії агресії польського короля Казимира III та короля Угорщини Людовіка, які після смерті Юрія II намагались захопити спочатку галицькі, а потім і волинські землі. Серед активних противників агресо-рів виявилися бояри Бутвичі, які володіли замком поблизу південного волинського рубежу на р. Ременівці [6, 50].

Зміцненню фортифікацій сприяли також зовнішні впливи. У Тевтонському ордені, а також у сусідній Поль-щі, з якими Волинь завжди мала тісні стосунки, цегляні елементи укріплень займали важливе місце у загальній системі оборони. Відомі непоодинокі випадки переходу військових спеціалістів від одних до інших володарів сприяли обміну передовою інформацією. У зв’язку з новою воєнно-політичною ситуацією, що склалась у Східній Єв-ропі у другій половині XIII ст., значно зросла вага давні-шого стратегічного союзу – з Тевтонським орденом. Цілком закономірним за умов постійного військового протистояння був, поряд з політичними зв’язками, певний обмін війсь-ковими знаннями та фахівцями із союзниками.

Союз з Орденом та Золотою Ордою, спрямований проти Литви та Польщі, як головна воєнно-політична лінія Гали-цько-Волинської держави, чітко визначив напрямки обо-ронного будівництва [25, 10–39]. Часті переходи монголів через територію Волині у напрямку на Польщу та Литву робили неможливим активне оборонне будівництво не лише поблизу від східних рубежів, але й серйозне зміц-нення обороноздатності східних столиць держави – Воло-димира та Лучеська. Відомо, що ще у 1337 р. під Любліном воювали об’єднані українсько-золотоординські війська [12, 391]. Очевидно, обмеження, накладені васальним статусом Волині, не стосувалися дерево-земляних укріплень, які золотоординці захоплювали без особливих труднощів. Окрім того, напади литовців та поляків, які особливо по-частішали з рубежу XIII/XIV ст. та досягали важливих

114


Центрів держави, вимагали існування достатньо потуж-них укріплень, принаймні у столицях держави.

Із середини XIII ст. за князя-короля Данила та його на-ступників найважливішим елементом оборони стають високі та потужні кам’яні вежі-донжони. Збудовані у середині фортеці вони підносилися над оборонними стінами. З бойових майданчиків вежі можна було вести дальнобійну стрільбу в усі сторони, що перешкоджало штурму. Одні з перших веж-донжонів, як згадувалося, було зведено у Даниловому Холмі у 1240-х рр. [14]. Згодом подібні вежі з’явилися в укріплених фортецях при монастирях в око-лицях Холма – Столп’ї та Бєлавині. Вони були прямокутні в плані, розмірами 5,8х6,3 м та 11,8х12,4 м відповідно та висотою близько 20 м [15].

Активною розбудовою військової інфраструктури Волині відзначились князі Володимир Васильович та Мстислав Данилович. За них кам’яні вежі було збудовано в Бересті, Угровську, Кам’янці на р. Лісній, Чорторийську. П’ятиярусна цегляна кам’янецька вежа, зведена згідно з літописом поміж 1271 і 1289 р. зодчим Олексою, збереглася майже повністю. Її висота понад 30 м при діаметрі 13,6 та товщині стін 2,6 м. Вежа стоїть на потужному підмурку з каменю висотою 2,3 м та діаметром 16 м. Інша вежа – у Чорторий-ську, зведена за літописом у 1291 р., теж кругла аналогіч-ного діаметру [17, 146], що дозволяє припустити її повну тотожність кам’янецькій [3, 127–128]. Натомість вежа в Угровську на р. Західний Буг була прямокутна в плані розміром 7,4х9,3 м при товщині стін 1,5–1,7 м та набли-жалась за параметрами до белавинської [7, 131].

Існує версія про належність деяких веж (Столпіє, Угровськ) до укріплень монастирів посвячених Даниїлу Стовпнику [8, 232]. Підставою для цього послужила наявність каплиці на верхньому ярусі збереженої вежі у Столп’ї біля Холма [28]. Таким чином, кам’яні волинські вежі зводились лише протягом другої половини XIII ст. Королю Данилу припи-сують зведення вежі в Угровську [легенда XIX ст.: див. 15, 220], а також вежі у Любліні, під час короткочасного зайняття міста галицько-волинськими військами близько 1244 р., згідно з польськими хроніками, зокрема, Я. Длугоша [15, 220; 17, 180, 182]. Обидві версії дуже правдоподібні. Вежа

115


У Любліні згадана у Галицько-Волинському літописі під 1287 р. [1, стб. 910]. Мистецтвознавчий аналіз, проведе-ний у 1970-і рр. [27] вказує на її спорідненість з архітек­турою Мекленбурга та Халлє. Натомість, малоймовірним є здогад львівського історика В. Пшика про спорудження веж у Столпії та Белавіно на початку XIII ст. візантійсь­кими будівничими [13, 7-8]. Вірогідно натиск Литви та Польщі по смерті короля Юрія I, а також загострення стосунків із Золотою Ордою призвели до тимчасового при­зупинення кам’яного оборонного будівництва у Волинсь-кому князівстві.

Побудова кам’яних укріплень у південних районах Галицько-Волинської держави постійно стримувалась про-тидією Золотої Орди. Лише внаслідок її занепаду у середині XIV ст. кам’яні фортифікації почали зводитись польською владою у Львові, Володимирі та, можливо, у Кременці. Проте найпотужнішим замком, зведеним у XIV ст. на тери­торії Волині був Луцький замок. Він, як і інші визначні фортифікаційні проекти XIV ст., був започаткований у роки правління Любарта Гедиміновича, що був останнім неза­лежним володарем Волинського князівства. Саме за часів князювання Любарта (враховуючи свідчення, дані королівсь-ким люстраторам луцькими “князями, панами і землянами” у 1545 р.) “Лучеськ Великий на Стирі” – столиця Любар-тової держави став найпотужнішою фортецею Волині.

Здійснення масштабних фортифікаційних проектів (окрім побудови Луцького замку, Любарту приписують будівництво дерев’яного галицького замку та ряду замків на кордоні Волині з Поділлям, зокрема, кам’яного Крем’янецького замку [22, 138]) також спиралося на певні запозичення, ймовірно, з боку союзного йому Тевтонського ордену.

Поступова професіоналізація армії, тривалі та безперер­вні війни піднесли політичне значення боярства як про­фесійного воїнства. Це проявилось у тому, що луцькі бояри взяли під свою опіку Низький замок, головний храм якого - cв. Дмитра був обдарований колишнім боярським двором Дем’янів південніше Лучеська [22, 139].

Найголовніші фази оборонного будівництва чітко поєд­нуються з періодами правління певних князів. За князів Романа Мстиславовича та Данила Романовича пріоритет­ними напрямками були західний (укріплення Забужжя) та

116


Східний (фортеці вздовж широтного шляху через Крем’я-нецькі гори). Натомість, для Володимира Васильовича та Мстислава Даниловича пріоритетним було зведення оборон-них об’єктів на шляхах з півночі. Тут можна виділити і основні причини фортифікаційного будівництва: укріп-лювались передусім напрямки перспективного розвитку князівства.

Висновки. Узагальнення наявної інформації про історико-культурний контекст розвитку укріплень періоду існу-вання Галицько-Волинської держави дозволяє виділити наступні етапи їх розвитку.

1. Перша половина XIII ст. – зведення князями Романом Мстиславовичем та Данилом Романовичем фортець на західному та східному кордонах князівства.

2. Друга половина XIII – початок XIV ст. –будівництво нових міст (Камінь, Рай) та цегляних веж-донжонів на Поліссі (Угровськ, Чорторийськ, Берестя, Кам’янець на р. Лосні) та в Холмі (Столп’є, Бєлавино).

3. Середина XIV ст. – розбудова нової мережі фортець – адміністративних центрів (Овлочим, Любязь, Лопатин та ін.), початок будівництва суцільноцегляних замків (Володимир, Лучеськ).

Нові археологічні дослідження, безперечно, нададуть нову інформацію, яка дозволить уточнити зроблені висновки.

1. Полное собр. русских летописей изд. по высочайшему по-велению Императорскою археографическою коммисіею. – Т. 2. Ипатьевская летопись. – Изд. 2-е. – М., 1908. – Стб. 845.

2. Monumenta Poloniae Historica. – Leopolis, 1893. – T. 6. – S. 630.

3. Антипов И.В. Древнерусская архитектура второй половины XIII – первой трети XIV в. Каталог памятников / И. В.Антипов.– СПб: Изд-во Спб ун-та, 2000. – 204 с.

4. Златогорський О. Дослідження Шацького городища на Волині у 2009 році / О. Златогорський, С. Демедюк // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сторінки історії Камінь-Каширщини: Науковий збірник. – Випуск 37. – Луцьк, 2010. – С. 245–250.

5. Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX–XIII вв./ Н. Ф. Котляр.— К.: Наук. думка, 1985. – С. 147.

6. Крип'Якевич І.П. Галицько-Волинське князівство/ І. П. Крип’якевич. – К.: Наук. думка, 1984. – 174 с.

7. Мазурик Ю. Локалізація башти в літописному Угровську / Ю. Мазурик, О. Остап’юк // Минуле і сучасне Волині й Полісся: край на межі тисячоліть: Матер. X наук. історико-краєзнавчої

117


Міжнар. конф., яка відбулася у Старому Чорторийську, Маневичах, Четвертні та Нововолинську 2000–2002 рр. Збірник наукових праць. – Луцьк, 2002. – С. 128–132.

8. Мицько І.З. Монастирі / І. З. Мицько // Історія української культури: У 5 т. – Т. 2: Українська культура XIII–першої половини XVII ст. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 221–235.

9. Панишко С.Д. Структура Волинської землі в середині XIV ст. / С. Д. Панишко // “Родовід”. Наукові записки до історії культури України: дослідження; архівні матеріали; публі-цистика. – 1992. – № 3. – C. 47–53.

10. Панишко С.Д. До проблеми локалізації давньоруського Угровська / С. Д. Панишко // Київська старовина. – 1997. – № 5. – С. 168–169.

11. Панишко С. Археологічні дослідження давньоруського Каменя / С. Д. Панишко // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Камінь-Каширський в історії Волині та України: Науковий збірник. – Вип. 20. – Луцьк, 2006. – С.14–19.

12. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси / В. Т. Пашуто. – М.: Госполитиздат, 1950. – 331 с.

13. Пшик В.С. Ангел у Галичі / В. С. Пшик // Літопис Червоної Калини. – № 1–3. – Львів, 1995. – C. 2–8.

14. Раппопорт П.А. Холм / П. А. Раппопорт // Советская архео-логия. – 1954. –Т. 20. – С. 313–323.

15. Раппопорт П.А. Волынские башни / П. А. Раппопорт // Ма-териалы и исследования по археологии СССР. – № 31.– Л.: Наука, 1954. – С. 202–223.

16. Раппопорт П.А. Новые данные по исторической географии Волыни / П. А. Раппопорт // Краткие сообщения Института археологи СССР.– Вып. 99.– 1964.– С. 54–58.

17. Раппопорт П.А. Военное зодчество западнорусских земель X–XIV вв. / П. А. Раппопорт // Материалы и исследования по археологии СССР. – № 140. – Л.: Наука, 1967.– 241 с.

18. Софроненко К.А. Общественный строй Галицко-Волынской Руси XI–XIII вв./ К. А. Софроненко. – М.: Гос. изд. юр. лит-ры, 1955. – 136 с.

19. Терський С.В. Обстеження городищ княжої доби на Волині в 1986–1991 роках / С. В. Терський // Наукові записки (Львівсь-кий історичний музей). – Вип. 1.– Львів, 1993. – С. 41–67.

20. Терський С.В. Розвідки у Верхньому Побужжі / С. В. Терський // Археологічні дослідження на Львівщині в 1994 р. – Львів: Історичний музей, 1994. – С. 12–13.

21. Терський С.В. Дослідження Поліської археологічної експедиції у басейні р. Стохід / С. В. Терський // Археологічні відкриття в Україні 1998–1999 року. – К.: Ін-т археології НАН України, 1999. – С. 44–46.

22. Терський С.В. Боярство південної Волині напередодні розпаду Галицько-Волинської держави / С. В. Терський // Військово-науковий вісник. – Вип. 12.– Львів: АСВ, 2009. – С. 232–241.

118


23. Терський С. В. Княже місто Володимир / С. В. Терський. – Львів: Вид-во Нац. ун-ту “Львівська політехніка”, 2010. – 320 с.

24. Чайка Р. Дослідження літописного городища Всеволожа / Р. Чайка // Львівський археологічний вісник. – Львів: Істор. музей, 1999.– С. 87–90.

25. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Вели-кого княжества Литовського / Ф. М. Шабульдо. – К.: Наук. думка, 1987. – 179 с.

26. CzuczyńSki A. Traktat ksiąźat litewskich z Kazimierom Wielkim z r. 1366 / A. Czuczyński // Kwartalnik historyczny.– 1890. – S. 513–515.

27. Koziejowski W. Pуźnormańkie formy stylowe w architekturze wieży na zamku Lubelskim / W. Koziejowski // Studia i materiały Lubelskie. – 9. – Lublin, 1982. – S. 51–103.

28. Kutylowska I. Wczesnośredniowieczne baptysterium w Stołpju koło Chełma / I. Kutylowska // Naiwaźniejsze otkrycia archeologiczno-architektoniczne Chełma i okolic. Materiały z sesji naukowej, odbytej w Chełmie 1.XII.1995 r. – Chełm, 1997. – S. 19–38.

Надійшла до редколегії 17.11.2010 р.

Рецензент: А.І. Харук, кандидат історичних наук, доцент, Національний університет “Львівська політехніка”, м. Львів

Терский С. В.

ОБОРОННОЕ СТРОИТЕЛЬСТВО В ВОЛЫНСКОМ КНЯЖЕСТВЕ В ХIII – ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЕ XIV Ст.

ХІІI–XIV ст. – период активного формирования стратегической сети укреплений Волынского княжества. Важным моментом этого процесса были изменения в сети укреплений вследствие изменений территориа-льного деления: укрепления старых центров частично приходили в упадок, в новых центрах возникали более современные фортификации, построенные усилиями великокняжеской власти. Расширение сети укрепле-ний происходило на фоне обострения военно-политической ситуации вокруг Гали-цко-Волынского государства.

Ключевые слова: Сеть укреплений, оборонительное зодчество, велико-княжеская власть, военно-политическая ситуация, Галицко-Волынское государство.

Tersky S.

VOLHYNIAN STATE’ DEFENSIVE BUILDING IN 13TH–14TH CENTURY

In article with attraction of written and archaeological sources the historical and geographical aspects of development of formations 13th–14th Volhynian principality fortifications network is considered. Expose of questions about adoptions method of defensive building of medieval Volhynia. All this generalizations of the main castles of the Volhynian principality has been investigations. Analysed of military and political situations around Volhynian castles.

Key words: fortifications network, great-principality power, military and political situations, Galician-Volhynian state.

119


УДК 355.48:947.085“1944

Похожие статьи