Головна Військова справа Військово-науковий вісник РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ В РОСІЙСЬКІЙ ТА АВСТРО–УГОРСЬКІЙ ІМПЕРІЯХ ТА ЇЇ АНАЛІЗ НА СТОРІНКАХ ВИДАННЯ “КИЕВЛЯНИН” У 1900 – 1914 рр
joomla
РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ В РОСІЙСЬКІЙ ТА АВСТРО–УГОРСЬКІЙ ІМПЕРІЯХ ТА ЇЇ АНАЛІЗ НА СТОРІНКАХ ВИДАННЯ “КИЕВЛЯНИН” У 1900 – 1914 рр
Військова справа - Військово-науковий вісник

ГУЛА Р.В.*

Проаналізовано роль і місце газети “Киевлянин” у пропаганді охо-ронної ідеології та її ключового аспекту – монархізму. Розкриті основні напрямки видавничої політики з національного питання та взаємовідно-син з українським суспільно-політичним рухом.

Ключові слова: Суспільно-політичний рух в Україні, національне пи-тання, охоронна ідеологія.

Актуальність визначення ідеї державного будівницт-ва для Української держави протягом майже двадцяти років займає основне місце у науковій діяльності історико-філософського напряму. Досвід минулих століть у заро-дженні, розвитку та функціонуванні української національ-ної ідеї слугує для сучасних дослідників джерелом розроб-ки концептуальних положень щодо її вдосконалення з урахуванням реалій сьогодення.

Автор, користуючись архівними джерелами та сучасними історичними дослідженнями, метою статті вважає висвіт-лення особливостей формування української національної ідеї на теренах Російської та Австро-Угорської імперій у трактуванні видання “Киевлянин”.

З-поміж видань монархічної спрямованості газета “Киевлянин” займала особливе місце. Мабуть, з усіх друко-ваних видань імперської Росії саме цей орган відстоював найбільш ортодоксальні позиції у захисті принципів са-модержавства.

*Гула Руслан Володимирович, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри гуманітарних наук, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

© Гула Р. В., 2010

3


“Киевлянин” – реакційно-монархічна газета, що вихо-дила в Києві з 1863 по 1919 рр. Видання було субсидоване царським урядом, відображало інтереси російських помі-щиків в Україні. Перервана в січні 1918 р. видавнича діяльність “Киевлянина” була відновлена після того, як збройні сили Півдня Росії у серпні–грудні 1919 р. окупу-вали Київ.

Засновником газети був відомий російський історик В. Я. Шульгін. З 1878 р. редактором “Киевлянина” став професор Київського університету Святого Володимира Д. І. Піхно (1853–1913). У зв’язку з призначенням Д. І. Піхно членом Державної ради Російської імперії редактором газети в період із 3 травня 1907 по 28 вересня 1913 рр. був професор Київського університету Святого Володимира М. М. Ващенко-Захарченко.

Реально ж у період з 1907 по 1913 рр. редакторську по-літику видання здійснював В. В. Шульгін, який офіційно очолив редакцію у 1913 р. разом з П. В. Могілевською.

В. В. Шульгін (1878–1976) – складна та яскрава особис-тість, в долі якого відображені всі парадокси історії Росії першої половини ХХ сторіччя. Він найбільш твердо від-стоював постулати монархістської ідеології, у 1917 р. разом з В. Гучковим та військовим керівництвом фронтів прийняв зречення від престолу Миколи ІІ. Ратуючи за відроджен-ня монархії, стояв біля джерел створення Добровольчої армії Л. Корнілова, яка формувалася на республіканських ідеологічних засадах. Ортодоксальний антисеміт, як редак-тор “Киевлянина”, зайняв несподівану для монархістів позицію захисту М. Бейліса в сумнозвісному судовому процесі у 1913 р. Послідовний антикомуніст наприкінці життя визнав роль більшовиків у створенні нової держави, і навіть на ХХІІ з’їзді КПРС був обраний його учасником.

У період 1900 – 1913 рр. простежується еволюція в позиції редакції “Киевлянина” щодо української національної ідеї, яка сформувалася на початку ХХ сторіччя як сукупність теоретичного обґрунтування і практичного здійснення української державності, історичної, політичної, економічної і культурної форм розвитку українського народу у взаємодії з іншими націями і народностями на основі розв’язання національного питання. Видання вкрай негативно стави-лося навіть до самої спроби розглядати це питання.

4


Вважаючи Україну (за класифікацією “Киевлянина” – Південно-Західний край) безумовно частиною Російської імперії і не відносячи її до національних околиць, виходячи із постулату ідеології монархізму про єдність російського, малоросійського та білоруського народів, “Киевлянин” із надзвичайним здивуванням відреагував на перший вияв того, що він назвав “якісь українські інтереси” [4, 1]. І далі видання займало жорстку позицію з питань будь-яких проявів “українського сепаратизму”.

Упродовж 1900 – 1914 рр. “Киевлянин” основним напря-мом критики “українофільства” та “українства” вибрав:

– обґрунтування історичної неспроможності існування українського народу, що має свої національні особливості розвитку;

– боротьбу зі спробами впровадження української мови і культури в освітній сфері у будь-яких формах;

– доведення теоретичної необґрунтованості політичних програм партій і рухів українофільської спрямованості.

Спочатку, з перших номерів, видання “Киевлянин” на-голошувало на історичній належності Південно-Західного краю Росії [24, 1]. У першому десятиріччі ХХ століття зі зростанням національної самосвідомості, передусім само-свідомості польського народу і претензій останнього на незалежний національно-державний устрій та терени України, знову постає питання про історичну належність Південно-Західного краю. “Що таке Південно-Західний край? Це російський край чи польський?.. Історія на це питання дає відповідь: це край споконвічно докорінно російський” [11, 2]. З цим твердженням, однак, були не згідні поляки. Член польського Сейму граф Ростворовський відверто казав: “Ми не можемо відмовитися від Малоросії, бо ми дуже багато вклали в неї роботи… велика частина нашої історії розгорталася саме в Малоросії” [5, 2]. О. Волинець у статті “Польський визвольний рух” прогнозував, що “авто-номія... закладена в царстві Польському повинна поступово залучити в свій склад Литву, Білорусію, Малоросію” [5, 2]. Основою польських домагань була відома теорія Духінсь-кого про спільність походження українців і поляків та відмінність щодо походження великоросів.

Характерно, що “Киевлянин” у суперечці про історичну належність Південно-Західного краю ніколи не розглядав

5


Тезу про те, що цей край український, і лише у 1905 р. після пропагандистської роботи української преси, видання стало активно боротися зі спробами “автономії” України. Основою для цього була теорія єдності російського народу. “Всім давним-давно відомо, що ніякого українського народу як самобутньої слов’янської гілки не існує, а існує єдиний російський народ, який являє собою три етнографічні різновиди: великоруський, малоруський і білоруський. Представники всіх трьох російських народностей протягом всієї історії називають себе тільки росіянами, а мову – тільки російською” [19, 1].

Отже, “українців тут немає! Україна і “українці” – це термін радше географічний і політичний, і аж ніяк не антропологічний чи етнічний” [19, 1]. “Самобутній українсь-кий народ – фікція”, – стверджує видання [19, 1] та думки представників “сучасної української науки” обґрунтувати цю тезу “абсолютно безпідставні та ні для кого не переконливі” [19, 1]. Далі “Киевлянин” наводить зразки аргументації українофілів.

“Дарма новітні українські вчені намагаються довести, що малоруська народність… за особливостями мови й іншими етнографічними рисами займає в слов’янській сім’ї народів окреме від великоросів місце,… що вона спо-конвічно жила своїм особливим історичним життям… – їх аргументи не матимуть жодної ваги в очах людей… зна-йомих з історією Росії і слов’янства” [19, 1].

Однак, ці твердження “Киевлянина” активно запере-чувала українська преса. Наприклад, “Рада”, критикуючи підходи офіційної історичної науки до історії України, наго-лошувала: “В офіційну схему російської історії… включено українську історію у вигляді відрубаних шматків потрібних для прояснення історії Російської держави… В результаті історія наша являє собою якийсь шматок, який виступає на сцену, на думку одних, у чотирнадцятому–п’ятнадцятому, а інших – шістнадцятому–сімнадцятому століттях” [7, 2].

“Киевлянин”, оцінюючи історію Південно-Західного краю з монархічних позицій, заперечує наявність будь-якої само-стійної української історичної науки. “Нехай професор Грушевський – майбутній президент української республіки, як називає його львівський “Галичанин” (№ 30), – пише на зовсім новоукладеній, або “українсько-російській” мові

6


Десятками товсті томи і малі брошури… розшукуючи початок “українського народу” в доісторичну пору, вважає князів Володимира Святого і Ярослава Мудрого справжніми “українцями”, бачить у “Початковому літописі” і “Слові о полку Ігоревім” пам’ятки “української мови”, а в “Руській правді” – пам’ятку “українського права”, … – всім цим і подібним вигадано-науковим твердженням ніхто, крім завзятих прихильників “українства”, не повірить” [21, 1].

Заочна полеміка “Киевлянина” і українофілів щодо пи-тання про “самобутній український народ” відрізнялася жорсткістю оцінок історичних подій і постатей.

Передусім, це звичайно, оцінка Переяславської Ради й особистості Б. Хмельницького. Якщо “Киевлянин” наполягає, що “нас, хохлів, ніхто не підкоряв Москві, самі добровільно пішли в усвідомленні величі великого союзу з російським народом”, що “гетьман Хмельницький дивився на себе і на своїх як істинно носіїв російських засад” [19, 1], то Д. Дорошенко оцінює роль Хмельницького як постаті, яка обрала “єдиний шлях потонути в московському морі, втра-тити своє національне обличчя під натиском його державно-централістичної сили” [7, 2].

Особливим було ставлення видання і до питання про статус та функціонування української мови. Бурхливий розвиток української періодики, культури після царського маніфесту 1905 року засвідчили реакцію на заборонні заходи самодержавства у другій половині ХІХ ст. – Валу-євський циркуляр та Емський акт. Монархісти правильно оцінювали причину підйому національної самосвідомості української інтелігенції в роки першої російської революції. “Уряд… своїми заборонними заходами щодо малоросійської мови, літератури, театру і спричинив сепаратистський рух” [10, 11–12].

Особливу увагу “Киевлянина” привернули спроби укра-їнської інтелігенції впровадити українську мову в універ-ситетах Південного Заходу Росії. Монархісти розуміли, що створення україномовних кафедр у Харківському, Одесько-му та Київському університетах завдасть серйозного удару по “стовпах самодержавства”. “Киевлянин” справедливо вважав, що “основна мета сучасного українського руху… – здобуття “автономії” для України, а першим кроком для

7


Цього визнається згідно з умовами моменту заснування “українських кафедр” у трьох південних університетах” [14, 1].

Висунення цих вимог українофілами ҐРунтувалося на студентському революційному русі, який ставив перед собою завдання, “щоб засновано було з викладанням українсь-кою мовою оці кафедри: української мови, історії України і кафедру українського права та дослідження економіч-них відносин в Україні, а взагалі українське студентство вимагає українізації всієї школи в Україні” [20, 2].

Вимоги українізації освіти не обмежувалися лише створенням кафедр. Формою загального проведення на-вчання українською мовою, на думку української інтелі-генції, повинні стати і народні університети, які “можуть покласти початок у велику справу національної освіти,… а ввівши у програму спеціальні курси з українознавства,… вони багато допоможуть, щоб пробудити інтерес до окремих галузей українознавства, і таким чином будуть допомагати розвитку національної науки” [8, 2].

Загалом, правильно прогнозуючи перспективи розвит-ку української національної ідеї, вводячи в ужиток мову і культуру, “Киевлянин” був переконаний, що немає потре-би впроваджувати “українські” кафедри, викладати “укра-їнською” мовою в університетах та в інших навчальних закладах [19, 1].

Категоричність висновку “Киевлянина” ґрунтується на положеннях офіційної лінгвістичної науки. Наприклад, Ф. Булгарін вважав українську мову наріччям російської [3, 272–273]. Відомий російський мовознавець О. Соболевський вбачав відмінність великоруського та малоруського “говорів”, утім вважав їх діалектичними [17, 2]. Російський лінгвіст І. Сікорський взагалі стверджував, що “російська і україн-ська мови це не дві мови, а одна”. Причому аргументація ґрунтувалася на тезі: “дві паралельні мови, різні за фоне-тикою, але тотожні за духом” [16, 12].

Зрештою, в оцінці цього вузькоспеціалізованого питання безсумнівна присутність і політичного аспекту. Аналізуючи теоретичні основи українофільства, О. Стороженко в до-повіді “Сенс та значення українофільства” на засіданні

8


Київського клубу російських націоналістів виокремив по-стулати про особливості російського й українського наро-дів – наявність мови, характеру, які виражені в держав-ному устрої. “Російський народ створив самодержавний лад, усунувши себе від державного управління, а українці у своїй основі – демократи”. І цікавий висновок: “з цієї теорії випливало, що не так важна мова, як усвідомлення того, що український народ задовольняє останні погляди Заходу на державний устрій” [15, 139]. Отже, монархісти загалом правильно пов’язували питання історії та мови з розвитком безпосередньо українських політичних рухів і партій в Російській та Австро-Угорській імперіях.

У своїй видавничій діяльності “Киевлянин” штучно розділяв український соціально-політичний рух на “укра-їнофільський” та “український”.

Під поняттям “українофільський рух” видання розуміло здебільшого культурно-просвітницьку діяльність української інтелігенції. Завдання українофільства в 60-х рр. ХІХ ст. сформулював М. Драгоманов: “український народ з його національністю не може складати виняток, ось чому і для нього повинен бути час відродження”. Тому в 1860 р. “з досить великою силою виявився напрям, який потім у нас був названий “українофільством”, де основною метою було прагнення до вивчення минулого та народності України і бажання відображати українське життя українською мо-вою” [9, 447]. Цей період “сентиментальних “українофілів” (за класифікацією видання) [18, 2] закінчився на початку першої російської революції.

Перехід українофілів у поняття “новітні українці” по-чав здійснюватися з 1905 р., коли попри вимоги україно-філів щодо мови, культури, освіти дедалі виразніше стали лунати політичні мотиви. Теоретики монархізму в цей період приділяли велику увагу українській національній ідеї, вивчали причини її виникнення та її соціальну базу в Україні. Так, Г. Євреїнов стверджує, що головною при-чиною відродження української національної свідомості стало те, що царський уряд допустився суттєвих помилок у впровадженні національної політики. Проводилася “штучна русифікація невмілими, грубими, образливими для націо-нального або релігійного почуття засобами” [10, 11]. Не дивно, що вже до 1911 року “національна ідея розрослася

9


Та досягла такого напруження, що почала загрожувати цілісності самої держави” [10, 12]. Підтвердженням цього є телеграма загальних зборів Клубу російських націоналіс-тів у Міністерство внутрішніх справ, у якій акцентується увага на тому, що “на території всієї Південної Росії ве-деться пропаганда ідей українського сепаратизму, чис-ленні агітатори всіма способами доводять, що малороси – це абсолютно особливий народ, який повинен мати само-стійне існування як культурно-національне, так і полі-тичне” [15, 130]. Проте деякі монархічні публіцисти, зок-рема В. В. Шульгін, визнавали те, що українська ідея має своє право на існування. “Українська ідея… зупинила “зварювання” південноросійських та північноросійських особливостей в єдину російськість… І мине, можливо, багато часу, поки обидві половини Росії визнають свої культури… підпорядкованими, тоді, взявши їх за основу, вони будуть продовжувати пряжу єдиної загальноросійсь-кої тканини” [23, 42]. Але цей, навіть половинчастий під-хід до проблеми розуміння української національної ідеї викликав у монархістів категоричне несприйняття. Вони вважали, що “сепаратизму й мирному завоюванню Росії з боку інших народів ми повинні протиставити сильний національний масовий рух” [2, 8].

Ідеологічну підтримку цього руху, на думку прихиль-ників царизму, мала забезпечити преса, де авангардні позиції із захисту монархічних ідеалів займав “Киевля-нин”. Причому, на первинному етапі “Киевлянин” навіть не обтяжував себе аргументацією у полеміці з виданнями української ліберальної преси. Свідченням цього є коментар публікації в лубенському “Хліборобі” статті “З’їзд поневоле-них народів”. “Киевлянин” розкриває вимоги заходу, “щоб кожний народ своїми справами розпоряджався” [1, 1], жодним чином їх не коментує, маючи на увазі безглуз-дість й абсурдність вимог автономії.

Аналогічний підхід “Киевлянин” застосував також, оцінюючи політичну програму УРП. Спираючись на пуб-лікацію програми в катеринославському “Придніпровсь-кому краї”, “Киевлянин” тільки посилається на тезу партії, що “загальноросійська держава повинна складатися з союзу держав, обласних держав” [22, 2].

10


Згодом це видання стало серйозніше ставитися до пи-тання про автономію України. Заперечуючи спочатку саму ідею української автономії, газета визнає факт по-ширення цієї ідеї, яка може призвести до втрати держави. Особливу стурбованість видання викликало створення у Державній думі фракції “Українська громада”, яка в газе-ті “Рідна справа” оприлюднила свою програму, де на пер-ше місце поставила питання “визнання автономії для своєї країни” [18, 2].

Трибуною для пропаганди ідеї “автономії України”, на думку “Киевлянина”, були “Український науковий віс-ник”, “Український вісник”, “Україна”, “Рада”, “Хлібороб”, у яких “власне і розвиваються та подаються у різних варі-антах думки про самостійну Україну, які протягом остан-ніх років старанно розповсюджуються в зарубіжній Русі на сторінках галіцийської преси” [18, 2].

Видання постійно аналізувало хід розвитку громадсь-кої думки і політичної діяльності в Галичині та Буковині. Особливий інтерес до цієї проблематики “Киевлянин” проявив у 1907–1913 рр. Це було спричинено наслідками першої російської революції, переважного значення в ній національно-визвольного руху, розумінням важливості регіону як центру зародження та розвитку української національної ідеї, протистоянням Росії та Австро-Угорщини, як представників різних військово-політичних блоків Антанти і Троїстого Союзу, захистом “росіян” за кордоном, наявністю демократичних тенденцій в Австро-Угорщині та їх впливом на розвиток національно-визвольного руху.

Виходячи з цього, “Киевлянин” у своїй видавничій дія-льності акцентує увагу на критиці теорії про відсутність єдності галичан та українців, зв’язку українського суспі-льно-політичного руху з державними структурами Австро-Угорщини і міжнародним єврейством, захистом слов’ян у Галичині та Буковині.

Видавнича політика газети чітко визначала два аспек-ти політичних подій у Галичині та Буковині: політичний та національно-етнографічний.

Під політичним аспектом видання розуміло питання зародження та функціонування політичних партій, а також

11


Парламентські вибори та діяльність парламенту Австро-Угорщини у “слов’янському питанні”. Національно-етногра-фічним аспектом видання вважало питання української мови та культури зважаючи на те, що ці аспекти у видан-ні дуже тісно переплітаються. “Киевлянин” так оцінює політичну сферу життя суспільства в регіоні: “дві головні партії, що борються між собою, переслідуючи у своїй дія-льності настільки різні політичні й культурні прагнення, що жодна угода між ними неможлива. Одна партія, яка іменує себе “українською”, сповідує повну національну самостійність і самобутність українського народу і вважає чужим для нього всю російську літературну мову і всю російську освіченість. Інша партія привласнила собі ім’я “російсько-народної”, всіма силами відстоює у житті та пресі ідею національної та культурної єдності всіх гілок російського народу” [12, 2]. Видання не дає повної харак-теристики назв політичних партій. Водночас можна при-пустити, що цими формуваннями були, з одного боку, Російсько-українська радикальна партія, Національно-демократична партія, а з іншого – москвофільський рух, зокрема “Суспільство ім. М. Каховського”.

У подальшому “Киевлянин” поширив складові своєї “кла-сифікації” політичного руху, особливо через призму виборів в Австро-Угорщині. “У Галичині в даний момент передусім борються за перемогу в парламенті три національності: поляки, русини, євреї. Русини розділені на три групи: українців, або народників, стародруків, русофілів та ради-калів, що діяли з польськими соціал-демократами” [6, 1].

Під “українцями” “Киевлянин”, імовірно, мав на увазі національно-демократичну партію І. Франка, Є. Левицького. Русофілами видання називає москвофільський рух Б. Діди-цького, В. Пощанського, Д. Маркова, а до радикалів відно-сить політичні сили в особі К. Трильовського.

Окремо розглядалися питання польського та австрій-ського впливу на політичну діяльність “українців” в Га-личині та Південно-Західному краї. Показова у цьому сенсі стаття “Мудрий лях по шкоди” (назва російською мовою збережена – авт.), в якій йдеться про відкриту підтримку австрійським урядом українофільського руху у “створенні української літератури, яка вважається чудовим

12


Засобом відчуження Галичини від Росії”. Як висновок – “галицьке звитяжне українство повинно служити поштовхом для малоруського населення Росії, повинно всіляко під-тримувати в Росії “український сепаратизм” та створювати великі ускладнення для російського уряду у себе вдома” [13, 2].

Згодом, звертаючись до теми протиборства двох течій у суспільно-політичному житті Галичини, в статті “Русифі-кація Галицької Русі” “Киевлянин” констатує те, що спро-ба створити будь-який впливовий політичний рух націо-нального забарвлення в Галичині, на думку видання, була невдалою”. Якщо ж “українство” не може цілком підпорядкувати своїм тенденціям тримільйонне російське населення Галичини, то відбувається це… через те, що саме по собі українство являє собою фантом, який не спи-рається на народне підґрунтя і тому не має державного значення і державного майбутнього” [6, 2]. Аналогічний висновок видання робить стосовно стану та перспектив українського національно-визвольного руху у Південно-Західному краї. “Українофільство являє собою явище в таке ж шкідливе, як і безпідставне,… ніхто не стане запе-речувати того, що наше українство тягне жалюгідне існу-вання” [6, 2].

Задля справедливості слід зазначити, що негативне ставлення до українського суспільно-політичного руху було деякою мірою властиве буквально всім колам полі-тичного суспільства Росії.

Висновки. Отже, політичні процеси, що сприяли розви-тку та поширенню складових української національної ідеї, ґрунтувалися на об’єктивних історичних процесах формування української нації як самостійного носія істо-ричних, культурно-лінгвістичних та етнографічних засад. “Киевлянин” правильно розумів загрозу державно-територіального устрою імперії з боку українського суспі-льно-політичного руху.

Український суспільно-політичний рух, підготувавши для своєї діяльності підґрунтя у вищевказаних напрям-ках, сформував партії та рухи і визначив свою головну політичну мету – створення федеративної держави з по-дальшим отриманням державної незалежності.

13


1. Александровский В. Заметки / В. Александровский // Кие-влянин. – 1905. – № 339. – С. 1.

2. Балясный М. Чего ждать от русского национализма / М. Балясный. – Спб.: Летописец, 1911. – 39 с.

3. Булгарин Ф. Россия в историческом, статистическом, геогра-фическом и литературном отношениях / Ф. Булгарин. – Спб.: Тип. И. Смердина, 1837. – 411 с.

4. Волынец А. Заметки / А. Волынец // Киевлянин. – 1905. – № 312. – С. 1.

5. Волынец А. Польское освободительное движение / А. Волынец // Киевлянин. – 1906. – № 123. – С. 2.

6. Волынец А. Русификация Галицкой Руси / А. Волынец // Киевлянин. – 1913. – № 248. – С. 1.

7. Дорошенко Д. Без назви / Д. Дорошенко // Рада. – 1906. – № 45. – С. 2.

8. Дорошенко Д. Українська школа / Д. Дорошенко // Рада. –

1906. – № 27. – С. 2.

9. Драгоманов М.П. Вибране / М. П. Драгоманов – К.: Либідь,
1991. – 688 с.

10. Евреинов Г.А. Национальные вопросы на инородческих окраинах России: Схема политической программы / Г. А. Евреинов – Спб.: Гос. типография, 1908. – 130 с.

11. Савенко А. Заметки / А. Савенко // Киевлянин. – 1906. – № 298. – С. 2.

12. Савенко А. Заметки / А. Савенко // Киевлянин. – 1907. – № 188. – С. 2.

13. Савенко А. Мудрий лях по шкоди / А. Савенко // Киевлянин. –

1907. – № 92. – С. 2.

14. Савенко А. Украинские автономии / А. Савенко // Киевлянин. –
1905. – № 341. – С. 1.

15. Сборник клуба русских националистов. – К.: Гос. типография, 1913. – 420 с.

16. Сикорский И.И. Русские и украинцы. Главы из этнографическо-го катехизиса / И. И. Сикорский. – К.: Витязь, 1913. – 56 с.

17. Соболевский А.И. Лекции по истории русского язика / А. И. Соболевский. – М.: Тип. Московского ун-та, 1907. – 396 с.

18. Тихомиров Н. Заметки / Н. Тихомиров // Киевлянин. – 1907. – № 159. – С. 2.

19. Тихомиров Н. Заметки / Н. Тихомиров // Киевлянин. – 1907. – № 170. – С. 1.

20. Шульгин В.В. Заметки / В. В. Шульгин // Киевлянин. – 1905. – № 309. – С. 2.

21. Шульгин В.В. Заметки / В. В. Шульгин // Киевлянин. – 1905. – № 344. – С. 1.

22. Шульгин В.В. Заметки / В. В. Шульгин // Киевлянин. – 1907. – № 17. – С. 1.

23. Шульгин В.В. Что нам в них не нравится / В. В. Шульгин. – М.: Хорс, 1992. – 287 с.

24. Шульгин В.Я. Слово редактора / В. Я. Шульгин // Киевлянин. – 1863. – № 1. – С. 1.

14


9.10.2010 р.

Рецензент: Ю.Ю. Сливка, доктор історичних наук, професор, Львівська державна фінансова академія, м. Львів

Гула Р. В.

РАЗВИТИЕ УКРАИНСКОЙ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИДЕИ В РОССИЙСКОЙ И АВСТРОВЕНГЕРСКОЙ ИМПЕРИЯХ И ЕЕ АНАЛИЗ НА СТРАНИЦАХ ИЗДАНИЯ КИЕВЛЯНИНВ 1900 – 1914 Гг.

Проанализировано роль и место газеты “Киевлянин” в пропаганде охранительной идеологии и ее ключевого аспекта – монархизма. Раскрыты основ-ные направления издательской политики по национальному вопросу и взаимоотношений с украинским общественно-политическим движением.

Ключевые слова: Общественно-политическое движение в Украине, на-циональный вопрос, охранительная идеология.

Hula R.

THE DEVELOPMENT OF UKRAINIAN NATIONAL IDEA IN RUSSIAN AND AUSTRIAN-HUNGARY EMPIRE AND DESCRIBING OF THIS QUESTION IN THE NEWSPAPER “KIEVLIANIN” IN 1900 – 1914

The see analyzed place and role newspaper “Kievlianin” in propagation safe ideology and her element – monarchism. Opened general directions publish activity describing the`policy of national question, relations with Ukraine social movement.

Key words: Ukraine social political movement, national question, safe ideology.

15


Похожие статьи