Головна Військова справа Військово-науковий вісник ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ – ПОЛІТИК, ДИПЛОМАТ, ПОЛКОВОДЕЦЬ
joomla
ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ – ПОЛІТИК, ДИПЛОМАТ, ПОЛКОВОДЕЦЬ
Військова справа - Військово-науковий вісник

РУДИЙ В.А.*

Висвітлюється дипломатична, військова діяльність Івана Виговського, видатного державного творця та діяча Української козацької держави, активного продовжувача політики гетьмана Богдана Хмельницького.

Ключові Слова: гетьман Іван Виговський, політик, полководець, творець України-Гетьманщини.

Освещается дипломатическая, военная деятельность Ивана Выговского, выдающегося государственного созидателя и деятеля Украинского казацкого государства, активного продолжателя политики гетмана Богдана Хмельницкого.

Ключевые Слова: гетман Иван Выговский, политик, полководец, созидатель Украины-Гетманщины.

The article concerns diplomatic and military activity of Hetman Ivan Vyhovsky. He was prominent state creator and active leader of Ukrainian Cossak State who tried to follow the polity of Hetman Bohdan Khmelnytsky.

Key words: Hetman Ivan Vyhovsky, politician, the creator Ukraine-Hetmanshchyna.

Процес національного відродження, що охопив нашу країну з кінця ХХ ст., повернення із забуття багатьох імен державних, військових і політичних діячів – усе це дає можливість наново переосмислити минуле України, без глибокого пізнання якого немож­ливо виробити вірні орієнтири на майбутнє. Часто на хвилі визначних подій тієї чи іншої епохи виринали талановиті постаті, які виділялись із маси народу, справляли відчутний вплив на хід історичного розвитку. Такою особистістю, без сумніву, був визначний діяч Української держави середини ХVІІ ст. полководець, дипломат, герой Визвольної війни українського народу Іван Виговський.

Значна кількість публікацій ХІХ – початку ХХІ ст. охоплює військово-політичну діяльність Івана Виговського як генерального писаря, гетьмана, визначного полководця України у 1649-1664 рр.

*Рудий Василь Ананійович, кандидат історичних наук, доцент, Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів.

177


Протягом останніх років вийшли змістовні праці Б. Сушинського, А. Бульвінського, Ю. Мицика, М. Пасічника. У різних регіонах України проведено ряд наукових конференцій, присвячених діяльності політичного лідера середини ХVІІ ст. [1].

Метою Автора Було розкрити становлення Виговського як військового, державного діяча спочатку в ролі помічника гетьмана Хмельницького, пізніше як гетьмана України, котрий прагнув сконсолідувати українські землі та встановити сильну автократичну владу.

Іван Виговський проявив себе гідним учнем геніального воєначальника, засновника Української козацької держави – Богдана Хмельницького.

Виговський як військовик сформувався у другій половині 40-х років XVII ст. Свою військову кар’єру він розпочав у кварцяному війську Речі Посполитої “товаришем” гусарської хоругви, тобто рядовим шляхтичем – професійним вояком армії Речі Посполи­тої. Служив він тоді у війську ротмістра козацької хоругви (загін у 100 кіннотників) Ю. Голуба, який із вибухом Національно-визвольної війни залишився на боці Речі Посполитої у полку белзького каштеляна А. Фірлея [2, 141, 164]. Тоді ж Виговський відзна­чився у боротьбі проти “ворога святого Хреста Господня”, тобто турецько-татарської агресії, і став командувати козацькою хоругвою [3, 165–168].

Невідомий автор польськомовної “Віршованої хро­ніки” (1682) вказував на його розум, вольовий, бійців­ський характер, який виявився ще в юнацькі роки, коли майбутній гетьман, працюючи у київській канцелярії, “мусив добре володіти як язиком, так і кулаком, маючи часті сутички з супротивниками, щоб не вилетіли зуби” [4, 84 зв]. У другій половині 30-х років Виговський працював писарем у луцькому міському суді, а згодом – намісником староства. У 1638 p. – писарем при Яцку Шемберкові, комісарові Речі Посполитої над Військом Запорізьким у 1638– 1648 pp. Тоді ж Виговський познайомився з Богданом Хмельницьким, генеральним писарем Війська Запорізького, під час переговорів на Масловому Ставу [5, 9].

178


На початку Національно-визвольної війни ротмістр Виговський, перебуваючи у війську гетьмана корон­ного Миколи Потоцького, брав участь у битві на Жовтих Водах. У бою біля Княжих Байраків 16 травня 1648 р. Виговського було поранено. У непритомному стані його полонив якийсь запорожець і продав татарину за поганенького коня. Б. Хмель­ницький “викупив Виговського за одну кобилу”, і спершу він був прикутий до гармати та певний час знаходився в ув’язненні [2, 142; 3, 151]. Гетьман, організовуючи уряд, запросив бранця у свою канце­лярію, і той дав присягу на вірність повсталим.

Перейшовши на бік українського війська, Вигов-ський служить особистим писарем гетьмана. З квітня 1649 р. І. Виговський, як генеральний писар Війська Запорізького, нарівні з гетьманом Хмельницьким включається в переговори з іноземними послами [5, 14]. У Реєстрі Війська Запорізького, складеному наприкінці 1649 - на початку 1650 рр. за активної участі Виговського, він згадується одноосібним генеральним писарем [6, 133].

За короткий період Іван Виговський значно розширює склад Генеральної канцелярії. І. Крип’яке-вич відзначав, що Виговський “організував державну канцелярію, яка прийняла все діловодство, як у внутрішньому правлінні, так і в закордонних справах...”. За Б. Хмельницьким зберігався “контроль основних державних справ, а їх виконання, в тому числі все листування, він довірив Виговському” [7, 6, 18–21]. Сюди стікалася військово-політична інформа­ція з усіх кінців України і зарубіжних країн, тут приймалися важливі рішення, які поряд з військо­вими перемогами визначили долю Національно-визвольної війни українського народу. Нерідко Виговський писав лист чи універсал від імені гетьмана, а Хмельницький тільки ставив підпис. Не випадково польська агентура доносила: “Виговський керує геть усім і сам без Хмельницького відправляє послів” [8, 444].

Збереглися й універсали та листи, видані особисто писарем Виговським. Таких документів тільки з часів Національно-визвольної війни дійшло понад 25. Що

179


Стосується документації Виговського-гетьмана, то дослідник А. Бульвінський нарахував щонайменше 136 документів [9, 84].

Виговський також відігравав провідну роль у формуванні розвідки та контррозвідки при уряді України-Гетьманщини. Інформатором писаря був татарський товмач великого візиря Сефер Кази-аги. Під час сепаратних польсько-кримських переговорів під Кам’янцем-Подільським у грудні 1653 р. він передав генеральному писарю відомості про їхній зміст [10, 157, 159]. Варто вказати на ханського писаря, поляка за походженням, агента Виговського, котрий писав: “...а ещё де Ивану он друг, потому что посылает он, Иван, подарки почасту” [11, 590]. У Стамбулі також агентом був серб Микола Маркевич, посланий писарем до Туреччини наприкінці 1653 р. [11, 580]. Дипломат Речі Посполитої доповідав з Чигирина на початку 1651 р. про те, що через канце­лярію Виговського “Хмельницький знає про все, що робиться у Варшаві, і має таких, котрі доповідають йому про найменші події” [8, № 142]. Інформатором Виговського був і Теодосій Томкевич, грек за походженням, львівський купець і міщанин. Він же брав участь у дипломатичних контактах українського уряду з урядами Речі Посполитої і Швеції (1658 p.). Інший грек, Остафій Астаматій (Стаматі, Стомателло), керівник митної служби у Богдана Хмельницького, діяв як агент Виговського у 1654–1656 pp. [12, 665]. 9 вересня 1654 р. Виговський сповістив царя про те, що послав “своего человека для проведывания в землю Мултянскую, Венгерскую, Турскую для всяких вестей подлинных” [13, 817]. Під час переговорів з московським послом Л. Лопухіним у Чигирині 17 січня 1656 р. Хмельницький і Виговський розпо­віли йому про новини з Польщі: “...прислали грамотки наши друзья из Польши” [11, 392]. Виговський часом згадував про своїх друзів із Польщі, Литви, Білорусі, а також Волині й Полісся, котрі інформували уряд України про плани польської дипломатії, про наміри султана, кримського хана, молдавського господаря та ін. [14, 402]. Агенти повстанців активно діяли у

180


Львові, Кам’янці-Подільському, Перемишлі, Кракові, Варшаві, Відні, Брно й інших містах.

Не було якихось розходжень у зовнішньо­політичному курсі генерального писаря і гетьмана. Так, Виговський заявляв московським послам: “А то де вы и сами видите, что гетман и лутчие люди Войска Запорожского мне верят во всем” [14, 222]. У ході переговорів з послами писарю відводилась роль буфера, провідника поступливішої лінії, що справляло відповідне враження на іноземних дипломатів. Такий імідж Виговського дозволяв краще пізнати наміри протилежної сторони, виявити її агентурні зв’язки, а це створювало додаткові можливості для дипломатич­ного маневру.

Яскраво проявляється військово-дипломатична діяльність Виговського у роки Визвольної війни. Він супроводжував Богдана Хмельницького в його переможних походах 1648–1649 рр. на Пилявці, Львів, Замостя, Збараж і Зборів.

У 1650 р. Виговський брав активну участь у переговорах з венеціанськими, молдавськими та московськими послами [15, 236, 239, 245].

1651 р. Виговський бере участь у берестейському
поході. Після зрадницького відступу союзників-
ординців і захоплення ханом гетьмана Хмельницького
у полон Виговський проявив себе енергійним і
досвідченим полководцем і дипломатом. Внаслідок
активних дій Виговського (знищення під Паволоччю,
Чудновим і на Уманському шляху понад 8 тис. ордин­
ців) було звільнено з татарського полону Б. Хмельни­
цького [14, 110–112]. Гетьман разом із генеральним
писарем, Іваном Богуном та іншими заходився
формувати нове військо для відсічі полякам, які після
перемоги під Берестечком просувалися у Над­
дніпрянську Україну. Відбуваються жорстокі бої під
Білою Церквою, у ході яких повстанцям вдалося
зупинити ворожу навалу. Завдяки дипломатичній
активності Хмельницького та Виговського 28 вересня

1651 р. був підписаний Білоцерківський договір.

1652 р. приніс Україні реванш за поразку під
Берестечком – перемогу під Батогом (2 червня

1652 p.). У цій битві поруч із Хмельницьким брав

181


Участь Виговський, який відправив свого листа до московського царя з повідомленням про значну перемогу. Після успішної битви стало реальним вирі­шення справи з династичним шлюбом гетьманича та дочки молдавського господаря Лупу і встановлення українсько-молдавського союзу. Виговський успішно провів дипломатичний шлюб Тимоша Хмельницького та Роксанди Лупу [16, № 366].

У 1653 р. Хмельницький та Виговський ведуть активне листування з царським урядом, московським патріархом Никоном, приймають посольства щодо створення українсько-московського військового союзу.

У січні 1654 р. до Переяслава прибуває посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Рік пройшов під знаком інтенсивних українсько-московських зв’язків, у ході яких поступово викристалізувались форми конфедерації двох держав. Активну роль у заходах зі створення коаліції проти Речі Посполитої бере Іван Виговський.

Договір 1654 p., на основі якого відбулося об’єд­нання України і Московської держави у своєрідну конфедерацію, був у цілому рівноправним і взаємо­вигідним, але водночас – незавершеним і коротко­тривалим (де-факто він був грубо порушений царським урядом підписанням Віленського перемир’я з Річчю Посполитою восени 1656 p., формально був денонсований українським урядом підписанням Гадяцького договору у вересні 1658 p., а після підписання Юрієм Хмельницьким Переяславського договору 1659 р. московський уряд видає саме останній документ за нібито оригінал договору 1654 p.).

У 1654–1655 рр. відбувся похід на Західну Україну. Вирушивши з-під Білої Церкви, українська армія Хмельницького разом із корпусом московської армії Бутурліна 25 вересня 1655 р. обложила Львів. Союз­ники розгромили війська Речі Посполитої під Город­ком, що забезпечило визволення Західної України. Хмельницький ухилявся від кровопролитного штурму Львова, що завдало б тяжких втрат як його війську, так і українському населенню міста, і вступив із

182


Магістратом у тривалі переговори [17, 193–210]. До нашого часу дійшло 14 листів гетьмана та 9 листів Виговського до магістрату, написаних під час облоги Львова, які містять пропозицію капітуляції [16, № 65; 18, № 328–341]. У ставці Хмельницького проводилися переговори з представниками львівського магістрату. 7 жовтня на відмову послів капітулювати Виговський виголосив промову, яку завершив словами: “Доки козацька шабля засягла, там і козацька влада мусить бути” [16, 750]. Врешті-решт, взявши викуп зі Львова, Хмельницький припинив облогу. Восени 1655 р. його армія дійшла до берегів Сяну і Вісли. Війська наказного гетьмана Данила Виговського взяли Люблін.

Після одержання звістки про появу в тилу кримських татар – союзників Речі Посполитої – Б. Хмельницький пішов назустріч ханові Мегмед-Гірею IV. 19–22 жовтня 1655 р. українсько-московські війська розгромили ординців під Озер­ною, внаслідок чого кримський хан не наважувався втручатися в українські справи аж до 1656 р. Проте у період найбільших успіхів московських та україн­ських військ проти Речі Посполитої (визволення Білорусі, Західної України, взяття Вільнюса, облога Риги) царський уряд здійснив злочинний прорахунок у зовнішній політиці, що надалі тяжко вдарило по Україні. Були припинені військові дії проти Польщі та Литви і оголошена війна Швеції, а це дало змогу Речі Посполитій зміцнитися і згодом перейти у контр­наступ на сході, що звело нанівець результати україн-ського-московського походу 1654–1655 pp. Українські представники у Вільно (3 листопада 1656 р.) не були допущені до наметів, де велися переговори москов­ських і польських дипломатів, їх навіть не повідомили про умови встановленого перемир’я. Це було першим глибоким порушенням договору 1654 р. і викликало закономірну тривогу й гостре невдоволення уряду України [19, 179–182].

У цей час Чигирин став одним із найактивніших центрів європейської політики, де приймались та відправлялись посольства з різних країн (Московська держава, Річ Посполита, Швеція, Австрійська і

183


Османська імперії, Кримське ханство, Молдавія, Валахія, Трансільванія, Бранденбург та ін.).

В останній рік життя гетьмана, коли той був тяжко хворий, саме Виговський перебрав на себе державне управління. Про це виразно свідчить посол швед­ського короля Карла X Густава Г. Лільєнкрона, котрий вів переговори з Виговським 12 червня 1657 р. [13, 102] і донесення у Москву послів Ф. Бутурліна та В. Михайлова від 14 червня [11, 562].

У своїй дипломатичній діяльності Виговський спирався на гроно видатних українських дипломатів (Юрій Немирич, Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський, Данило Оліверберг та ін.). У результаті активної дипломатичної діяльності була створена антипольська коаліція України з Трансіль­ванією, Швецією та Бранденбургом. Було досягнуто згоди партнерів по коаліції на входження до України після перемоги всіх західноукраїнських земель по Віслу, а також Південної Білорусі.

6 серпня 1657 р. Богдан Хмельницький дістав смертельного удару після звістки про самовільний відхід з Польщі корпусу Ждановича та поразку трансільванських військ під Меджибожем. За словами Літописця, він завершив “у Чигирині, так і не докрутивши військової машини війни з поляками, своє великотрудне і великопечальне життя” [20, 145].

Смерть гетьмана неухильно потягнула за собою дестабілізацію, посилення боротьби різних політичних угруповань, чим не без успіху намагалися скориста­тися сусідні держави. Гостро постала проблема спадкоємця великого Богдана. За життя Хмельни­цький прагнув зробити владу гетьмана спадковою. Після загибелі Тимоша Хмельницького залишився шістнадцятирічний Юрій. Але “до булави треба голови”, і неповнолітній, малодосвідчений і слабоволь-ний Юрій Хмельницький зовсім не підходив до ролі гетьмана. Власне, він і сам в одному з листів зазначав: “Я молодший літами і слабший розумом, ніж пан Виговський”[5, 36]. Б. Хмельницький вбачав у Виговському регента при своєму малолітньому синові. Ця позиція гетьмана несла небезпечний

184


Зародок конфлікту, що з’явився у владі ще за його життя.

Після смерті Б. Хмельницького 23–26 серпня в Чигирині було скликано старшинську раду. На ній Юрій Хмельницький відмовився від гетьманської булави, а Виговський продовжував керувати Українською державою. Певний час Виговський титулувався тільки як “чигиринський гетьман”, про що свідчить його універсал від 8 вересня 1657 p., даний Лазару Барановичу, чернігівському архієпископу, але частина старшини усвідомлювала ненормальність такого становища і воліла бачити Виговського повноправним правителем [4, 22]. Він, у свою чергу, відчув себе впевненіше і, продовжуючи політику Богдана Хмельницького, підписав 16 жовтня 1657 р. у Корсуні договір про військово-політичний союз України зі Швецією, що зміцнило міжнародні позиції Української держави. Швеція мала визнати Україну вільною державою і обороняти її незалежність [21, 153–154].

21 жовтня 1657 р. була скликана генеральна козацька рада у Корсуні, яка обрала Виговського повноправним гетьманом. На Корсуньську раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигорода, Молдавії, Волощини. Але на цій раді не було представників Запорізької Січі та Москви, і це дало привід опозиції поставити під сумнів правочинність обрання Виговського очільни-ком Української козацької держави.

І. Виговський став гетьманом тоді, коли міжнарод­не і внутрішнє становище України погіршувалось. Внаслідок невдач улітку 1657 р. розпадалася коаліція проти Речі Посполитої (трансільванський князь зазнав тяжкої поразки від польсько-татарських військ під Меджибожем і запросив миру, Бранден­бург добився задоволення своїх вимог і під впливом меджибозької поразки Трансільванії схилився до замирення з Річчю Посполитою, Швеція мусила воювати вже не тільки проти Речі Посполитої, а й проти Московської держави і Данії). Річ Посполита і Кримське ханство готувалися до реваншу за поразки минулих літ. Московський уряд перейшов у наступ

185


Проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які привіз до Чигирина царський посол по смерті Б. Хмельницького [22, 546]. Царські воєводи розгля­дали Україну й Білорусь як провінцію Московської держави, що видно, наприклад, зі скарги Івана Нечая царю Олексію Михайловичу на військо В. Шереме-тьєва, котрий дозволив нападати на козацькі володіння, грабувати їх, чинити насильства [11, 179]. Посилилися небезпідставні чутки про обмеження царем вольностей Війська Запорізького. На внутріш­ню ситуацію в країні накладали свій тяжкий відбиток кривава війна 1648–1657 рр., посилення позицій української феодальної верхівки, що особливо гостро сприймалося селянством і рядовим козацтвом. Старшина прагнула зайняти в Гетьманщині місце шляхти, низи, своєю чергою, виступали проти цього.

У цих складних умовах Виговський намагався зберегти авторитет і престиж гетьманської влади. У закордонній політиці Виговський бажав утримати дружні стосунки з усіма сусідніми державами, не допускаючи жодної до особливої переваги. Він вважав, що система міжнародної рівноваги забезпе­чить Україні незалежність.

З Річчю Посполитою, від якої Україну відділяла нейтральна смуга між Случем і Горинню, на Корсуньській раді було укладено перемир’я. Одно­часно був поновлений Виговським союз із Кримським ханством і Туреччиною.

За рішенням Корсуньської ради було послано посольство до Москви, яке мало привезти під­твердження царем Виговського на гетьманство, а також просити про збереження козацьких прав і вольностей.

Виговський домагався, щоб Москва ставилась до України як до рівноправної держави. “Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною – ми є військо непереможне,” – так відповів він московському послу на заяву про те, що нібито Україна – це “гілля, відламане від природнього кореня Великоросії” [21, 165].

Гетьман бажав, щоб царський уряд не втручався у внутрішні справи України, яка сама повинна

186


Порядкувати військом, фінансами, соціальними від­носинами, виступав проти запровадження царських воєвод в українських містах.

Після смерті Б. Хмельницького Москва вирішила використати ситуацію і розгорнути наступ на державність України, її суверенітет та автономний устрій.

Цар не визнав обрання І. Виговського, мотивуючи це поправкою до договору 1654 p., яку однобічно висунула Москва, потрібно було одержати спеціа­льний дозвіл у присутності царського представника. Тож з Москви вислали окольничого Б. Хитрова, який був присутній на новій козацькій Раді 7 лютого 1658 року в Переяславі. Вона втретє одноголосно підтвердила обрання Виговського. Проте гетьману і старшині довелося погодитися на утримання московських воєвод за рахунок місцевих коштів у Чернігіві, Ніжині, Переяславі, Білій Церкві, Корсуні, Полтаві, Миргороді [23, 109].

Царський уряд активно втручається в соціальне протистояння і боротьбу старшин за владу, використовуючи складну ситуацію в Україні для посилення свого панування. Москвою було підтри­мано заколот кошового отамана Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина Пушкаря проти законно обраного гетьмана. Важливо відзначити, що Виговський шукав мирного порозуміння з опозицією, не хотів проливати кров, він вдався спочатку до блокади Запоріжжя і Полтави, не допускаючи туди зброю і харчові припаси.

25 січня 1658 р. із сорокатисячним військом Пушкар і Барабаш виступили проти Виговського. Вони розбили надіслані гетьманом війська під про­водом полковників Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді Виговський мобілізував полки, в яких було 20 тисяч козаків, приєднавши своїх нових союзників – татар, 40-тисячну орду на чолі з Карач-беєм. 15 травня заколотники були розбиті, з їхнього боку полягло 15 тисяч, серед них і Мартин Пушкар. Барабаша повісили. Запорожці втекли під захист московського війська [11, 122, 127; 16, 1920].

187


Так розпочалася в Україні кривава братовбивча війна, викликана боротьбою за гетьманську владу. Громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч людських жертв, а татари, що прийшли Виговському на допомогу, вивезли з Лівобережжя багато ясиру [24, 40]. Почався розпад збройних сил України. Вперше протягом Національно-визвольної війни козацькі полки воювали один проти одного. Така обстановка в Україні була наслідком підступної, двоєдушної політики Москви, яка розпалювала і використовувала громадянську війну в Україні. Агенти царя доводили, що слід обмежувати владу гетьмана і старшини, завести по містах московських воєвод, піддати цілковито Україну під царя, який захистить народ.

У цих умовах гетьман приймає рішення розірвати союз із Москвою. Виговського підтримала більшість козацьких полковників, а також генеральна старши­на, які добре розуміли антиукраїнську політику Москви. Разом із цією старшиною стояло і духо­венство, яке противилося домаганням Москви скасувати обрання митрополита для Української церкви вільними голосами усіх архієреїв, а також підкорити українську церкву московському патріарху. Заможні міщани також стояли за незалежність України. Вони вже почали відчувати наступ Москви на магдебурію й інші їхні права.

Виговський зі старшиною виступили з міжна­родним маніфестом, пояснюючи причини, що привели їх до цілковитого розриву з Москвою. “Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою громадянською війною, а далі відкрито своєю зброєю, без усякого приводу з нашого боку”. У маніфесті зазначалося, що не українці розпочали нову війну, а лише змушені тримати “законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи” [13, 362–369].

Оскільки Швеція на той час припинила війни і формально замирилася з Москвою і з Польщею, Виговський зі старшиною та вище православне духовенство з митрополитом Діонісієм Балабаном прийняли пропозицію про союз з Польщею, яка,

188


Будучи ослаблена безперервними війнами, прагнула знову приєднати козаків, обіцяючи Україні самостій­ність у межах Речі Посполитої. 16 вересня 1658 р. в місті Гадячі був укладений трактат про унію України з Польщею. Передбачалося, що на основі Гадяцької угоди буде утворений державний федеративний союз трьох вільних держав: Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського (тобто України), об’єднаних між собою тільки особою короля [11, № 85].

Виговський придушив першу хвилю виступів опозиції, але після Барабаша й Пушкаря висуваються московські маріонетки Безпалий, котрий проголошує себе гетьманом, Силка, що став наказним гетьманом та ін. У середині серпня 1658 р. розпочалася війна України проти Москви. Гетьман І. Виговський з головними силами вирушив проти воєводи Ромода-новського, що спочатку стояв на кордоні. Однак воєвода встиг об’єднатися з князем Трубецьким і ранньою весною 1659 р. більш як стотисячна московська армія (дехто з сучасників оцінював її у 360 тисяч) під проводом князів Трубецького, Ромодановського Пожарського вирушила в Україну, знищуючи все на своєму шляху [25, 894].

Невеликі українські заслони відійшли у м. Срібне (прилуцький полк під командуванням Петра Доро­шенка) та до Конотопа (ніжинський й чернігівський полки під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького). До Срібного була відправлена частина московського війська під командуванням князя Пожарського, котрий спалив місто. 16 квітня 1659 р. Трубецькой підійшов до Конотопа, причому до нього долучився загін Безпалого. 21 квітня сюди ж дійшла решта московського війська під команду­ванням князів Ромодановського, Львова та Куракіна. Розпочалася тримісячна облога Конотопа (2 травня – 9 липня 1659 р.), який мужньо боронили 3 тисячі козаків [26, 79].

Тим часом на допомогу обложеним йшов гетьман Виговський із козацькими полками (16 тисяч), найманими військами сербів, поляків, німців, волохів (4 тисячі) [11, 405; 27, 69]. З півдня сюди швидко

189


Просувався союзник гетьмана кримський хан Мухамед-Гірей IV, що вів за собою кримських татар і ногайські орди (30 тисяч) [11, 298; 28, 44].

Під Шаповалівкою 24 червня Виговський розгро­мив один із московських загонів і непомітно підійшов до Конотопа, де з’єднався з ханом, котрий встиг розбити під Говтвою 15-тисячне військо московитів. Виговський залишив у засідці половину своїх козаків із ордою, а сам несподівано напав на загони росіян біля Конотопа, завдавши ворогу великих втрат, почав відступати. Московське командування послало навздогін значну частину своєї армії під командуван­ням С. Пожарського. Інша її частина продовжувала облогу Конотопа. Кіннота Пожарського погналася за козаками Виговського аж на другий берег річки Сосновки, але не вся вона встигла переправитись. У цей час вдарили козаки із засідок, а з іншого боку – орда. Важка московська кіннота ніяк не могла розвернутися, застряла на переправі, де було багато багнистих місць. Як влучно зазначав невідомий автор віршованої хроніки, тут був не Конотоп, а справжні конотопи, де взята в кільце царська кіннота гинула не тільки від вогню й шаблі, але й тонучи у воді й болоті [4, 95–96]. Сили Пожарського були майже повністю винищені, а сам він потрапив у татарський полон і був обезголовлений за наказом хана.

Після цього, 9 липня, Виговський рушив на іншу частину російського війська, що стояла під Конотопом, але вже починала відступ. Почувши шум битви за стінами міста, на ворога вдарили й козаки Гуляницького. Московські війська, відбиваючись від насідаючих козаків і татар, стали прориватися до Путивля, де опинилися в облозі. Виговський швидко оволодів Ромнами, Лохвицею та іншими містами Посулля, міркував і про похід на Москву, як свого часу Сагайдачний і Дорошенко. Орда кинулася на московське порубіжжя прочищати йому шлях.

На полі Конотопської битви лягло понад 50 тисяч російського війська, хоча деякі сучасники називали й інші цифри [11, 303; 29, 62]. Так, Великий канцлер литовський Криштош Пац у своєму листі до князя Богуслава Радзивіла від 16 вересня 1659 р. визначав

190


Втрати російського війська аж у 130 тисяч [30, 185]. Чимало російського війська разом із представниками вищого командування потрапило у полон. Образно описав наслідки Конотопської битви російський історик С. Соловйов “Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув у один день, і ніколи вже після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська” [31, 46–47].

На жаль, Конотопська битва не привела до вигра­шу війни, що дало б змогу зберегти незалежність і сувернітет Української держави. У критичний для її долі момент знову активізувалася опозиція, яка висунула претендентом на булаву молодого Юрія Хмельницького, котрий не мав нічого за собою, крім гучного імені. Та його підтримали авторитетні полковники Іван Богун, Іван Сірко, та Тиміш Ци-цюра. Більшість українського народу не сприйняла Гадяцької угоди: неможливим здавався жодний союз із Польщею, з-під гніту якої кривавими битвами тільки що визволились. Боялися, що польські магнати і шляхта повернуться, знову буде панщина та окатоличення.

В цей час Іван Сірко підняв повстання на півдні, організував напад на Крим. Хан поспішив туди, покинувши Виговського, який не міг без татар продовжувати наступ на Москву.

Шанс визволити Україну від російського панування був втрачений. Нове московське військо знов посунуло в Україну. Щоб не допустити розпалювання громадянської війни, Виговський у кінці вересня 1659 р. склав гетьманську булаву, а на його місце було обрано Юрія Хмельницького. Вже 17 жовтня 1659 р. новий гетьман змушений був під тиском російських військ підписати у Переяславі новий московсько-український договір. Він був нерівно­правний для України, яка із незалежної держави перетворювалася на автономну одиницю у складі московської імперії [32, 124].

Колишній гетьман через Хмільник і Полонне відступив наприкінці 1659 р. на Волинь до Степані й Дубна [5, 53].

191


У 1660–1663 рр. Виговський вів широке дипломатичне листування, не втрачав контактів із козаками, які все більше нарікали на московське панування, і сподівався на повернення собі гетьманської булави. Король Речі Посполитої, цінуючи Виговського як впливову в Україні особу й ініціатора Гадяцького трактату, надав йому міста Бар та Любомль і почесну посаду київського воєводи. В такому статусі він бере участь у військовій нараді у Львові (початок серпня 1660 p.), на якій був присутній король Ян Казимир [33, 166]. Цього ж року екс-гетьман купив містечко Руду на Галичині* [34, 7]. Навесні 1662 р. він провадив якісь секретні переговори з Ю. Хмельницьким, можливо, саме з приводу свого повернення на Гетьманщину [5, 55].

Як відзначив історик В. Горобець, політична діяльність екс-гетьмана завдавала “головного болю польському істеблішменту” [35, 320, 331]. Виговський все більше викликав його невдоволення, бо в глибині душі прагнув добитися рівноправних відносин між Україною-Гетьманщиною та Річчю Посполитою, тобто відродження повної незалежності України.

На той час гетьманська Україна розкололася на дві частини (Правобережну та Лівобережну), кожна з яких була автономною областю у складі Росії та Речі Посполитої і мала свого гетьмана. На Правобережній Україні гетьманом у 1662–1665 pp. був П. Тетеря. Відносини між І. Виговським і П. Тетерею у цей період значно загострилися. 26 лютого 1664 р. польський полковник С. Маховський вказав П. Тетері про необхідність остерігатися Виговського [36, 154]. Саме в цей час на Правобережній Україні вибухнуло повстання проти Речі Посполитої та гетьмана Тетері, яке очолювали Д. Сулимка, С. Височан, І. Сірко. Зв’язок із повстанцями підтримував Виговський, який був “мотором бунтів” і прагнув повернути цілісність Української держави періоду Б. Хмельни­цького, через що його було звинувачено у державній зраді [22, 533]. Колишнього гетьмана запросили у Вільхівець під Корсунь, де Тетеря і Маховський

*

Сучасне с. Руда Жидачівського району Львівської області.

192


Проводили нараду. Там Виговського заарештували, і 16 березня 1664 р. без суду розстріляли [37, 83–88, 186, 205–216].

Екс-гетьмана і його дружину поховали, як свідчить Чернігівський літопис, у Великому Скиту [38, 29–30]. Польський хроніст М. Ємйоловський вважав, що могила Виговських знаходиться біля містечка Руда, у маєтковому монастирі Вознесення Господнього села Юсиптичі* [39, 187]. Припускають, що після закриття цього Скиту у другій половині ХVIII ст. могила Виговських була перенесена [40, 136]. Дослідження території монастиря у 2000–2002 рр. вказують на відсутність поховання [41, 219–304, 20–22, 60–66]. Слід зазначити, що у 1744 р. онук І. Виговського Констянтин біля садиби у м. Руда споруджує невелику церкву Різдва Пречистої Діви Марії, саме в цей час припиняються служби в йосиповицькому монастирі Вознесення Господнього, що наводить на думку про можливість перепоховання останків гетьмана ближче до садиби [42, 514]. У 2003–2007 рр. на території садиби Виговських було проведено окремі археоло­гічні дослідження, які не розв’язали сповна всіх по­ставлених завдань [43, 51–55, 56–59, 60–66, 217–227]. Тому в майбутньому потрібно з’ясувати, де у XVIII ст. знаходилася церква Різдва Пречистої Діви Марії в с. Руда, під якою могли б міститися останки Виговських.

Діяльність Виговського у 1657–59 рр. як держав­ника, дипломата, військовика прослідковується в намаганні зберегти цілісність України й утвердити авторитет і престиж гетьманської влади, започатко­ваної Богданом Хмельницьким.

Визначним військовим успіхом І. Виговського, безперечно, є перемога над багатотисячним москов­ським військом у 1659 р. під Конотопом. У ній він творчо розвинув і застосував стратегію і тактику Б. Хмельницького, що дозволяє поставити І. Вигов-ського в один ряд з видатними полководцями. Продовження військових традицій, утверджених

* Сучасне с. Йосиповичі Стрийського району Львівської області.

193


Б. Хмельницьким, у діях Виговського було не спонтанним, а осмисленим і послідовним.

Пройшовши шлях від писаря до гетьмана, Іван Виговський і після відходу від політичних справ залишався визначною постаттю на суспільно-політич­ній арені. Вихований у дусі шляхетської демократії, Виговський ігнорував інтереси козацтва та селян­ства, що започаткувало процес “Руїни” Української держави, який згодом успішно використали Польща та Московщина для ліквідації української незалежності.

1. Соловьев С. М. Гетман Выговский // Отечественные записки. - 1859. - Т. СХХVII. - ІІ. - С. 43–44; Востоков А. Судьба Выговских и Йвана Нечая // Киевская старина. - 1890. - Т. 24.

- С. 35-46; Костомаров Н. Гетьманованє Ивана Выговскаго и
Юрия Хмельницкого. - Тернополь, 1891. - Т. 6. - С. 1–112;
Кулиш П. Выговщына. - Спб., 1901. - 26 с.; Грінченко Б. Іван
Виговський: його життя і діла. - Черкаси, 1917. - Вид. 2. –
112 с.; Будзиновський В. Гадяцькі постуляти і гетьман
І. Виговський. - Львів, 1907. – 58 с.; Герасимчук В. Виговський і
Юрій Хмельницький // Записки НТШ. – Львів, 1904. – Т. 59. -
С. 1–40; Т. 60. - С. 41-70; Його Ж. Виговщина і Гадяцький трак­
тат // Записки НТШ. – Львів, 1909. - Т. 87. - С. 5–36; Т. 89. -
С. 46–90; Його Ж. Чуднівська кампанія 1660 р. // Записки НТШ.
– Львів, 1912. - Т. 110. - С. 31–54; Т. 111. - С. 53–58; Т. 113. -
С. 44-68; Т. 114. - 57-80; Т. 116. С. 40-68; Його Ж. Смерть Івана
Виговського // Ювілейний збірник на пошану М. Грушевського.

- К., 1928. - Т. І. - С. 205–216; Prohaska A. Wyhowski twуrca Unii
Hadiackiej i jego rodzina // Przewodnik naukowy i literacki. -
Lwуw, 1920. - T. XLVI; Сенютович-Бережний В. Рід і родина
Виговських (Історично-родовідна розвідка) // Укр. історик. -
Нью-Йорк, Мюнхен, 1970. - Рік 7. - Ч. (1-3(25–27). - С. 149–167;
Степанков В.С. Гетьманство Івана Виговського: соціально-
політична боротьба і проблема державного будівництва
(серпень 1657 – вересень 1659 р.) // Середньовічна Україна. -
К., 1994. - С. 88–108; Апанович О. Гетьман І. Виговський –
тактик і стратег // Наука і суспільство. - 1995. - № 9/10. -
C. 54–58; Скрипник І. Легенда про гетьмана: Зб. статей. - Івано-
Франківськ, 1997; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині
50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. - К., 1998. –
448 с.; Сушинський Б. Гетьман Виговський: погляд з ХХІ століт­
тя. - Львів, 2002. - 288 с.; Бульвінський А. Конотопська битва
1659 p. // УІЖ. - 1998. – № 3. - С. 76–83, № 4. - С. 33–43; Його
ж
. Матеріали до Українського Дипломатарію XVII століття:

194


Каталог документів гетьмана Івана Виговського

1657-1659 років // Український археографічний щорічник. - К., Нью-Йорк, 2002. - Вип. 7. - С. 84; Його Ж. Дипломатичні зносини України в період гетьманування Івана Виговського (серпень 1657–серпень 1659 рр.) // УІЖ. - 2005. - № 1. - С. 125– 138; Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. – К., 2004. - 84 с.; Пасічник М. Гетьман України Іван Виговський. - Львів, 2006. – 340 с.; Іван Виговський: Зб. ст. наук. конф., присвяченої чотирьохсотим роковинам від народження гетьмана війська Запорізького Івана Виговського. - Львів, 2006. - 90 с.; Конотоп­ська битва: погляд через століття: Матеріали науково-теоретичної конф. 14 липня 2007 р. - Конотоп, 2007. - 60 с.

2. Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko-kozackich powstania Bogdana Chmielnickiego okresu “Ogniem і mieczem” (1648–1651). - Warszawa, 1999. - S. 141–142, 164.

3. Пам’ятки історії Східної Європи. - Острог-Варшава-Москва, 1999. - Т. V. - № 41. – С. 151; № 49. - C. 165–168.

4. Бібліотека Польської академії наук у Кракові. Відділ рукописів. - № 270. - Арк. 22; № 1275. - Арк. 84 зв. - Aрк. 95-96.

5. Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський / Мицик Ю. – К., 2004. - 84 с.

6. Дзира Я. Іван Виговський як реформатор україн-ського правопису та основоположник національної діалектології / Дзира Я. // Київ. - 1997. - № 11/12. - С. 133.

7. Крип’якевич І. До питання про авторство листів Богдана Хмельницького / Крип’якевич І. // Науково-інформаційний бюлетень АН УРСР. - 1964. - № 3. – С. 6, 18–21.

8. Документы об Освободительной войне украинского народа 1648–1654 гг. - К., 1965. - № 142. - С. 444.

9. Бульвінський А. Матеріали до Українського Дипломатарію XVII століття: каталог документів гетьмана Івана Виговського 1657-1659 років / Бульвінський А. // Український археографіч­ний щорічник. - К., Нью-Йорк, 2002. - Вип. 7. - С. 84.

10. Мицик Ю.А. Розвідники Богдана Хмельницького / Мицик Ю. А. // Прапор. – 1989. - № 5. — С. 157, 159.

11. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. - СПб., 1862. – Т. IIІ. – С. 562; 1863. – Т. ІV. – С. 122, 127; – 1872. – Т. VII. - № 62. - С. 179, 298, 303; - № 85; – 1875. - Т. VIII. - С. 392; - 1878. - Т. X. - С. 580, 590; 1892. - Т. 15. - С. 405.

12. Дорошенко A. Гетьман Петро Дорошенко / Дорошенко A. - Нью-Йорк, 1985. - С. 665.

13. Архив Юго-Западной России. - К., 1908. - Ч. 3. - T. VI. - С. 102, 362–369, 817.

14. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. – М., 1954. - Т. 3. - С. 110–112, 222, 402.

195


15. Грушевський М.С. Історія України-Руси / Грушевський М. С. - К., 1995. - Т. VIII. - Ч. 3. - С. 236, 239, 245.

16. Центральний державний історичний архів України у Львові, ф. 52, оп. 2, № 65, арк. 750; № 366; ф. 309, оп. 1, спр. 1920.

17. Supplementum ad historiae Russiae monumenta. - 1848. -№ 75. - S. 193-210.

18. Документи Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.). – К., 1961. - № 328–341.

19. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі / Зашкільняк Л., Крикун М. - Львів, 2002. - С. 179–182.

20. Величко С. Літопис / Величко С. – К., 1991. - Т. І. - С. 145, 252.

21. Сушинський Б. Гетьман Виговський: погляд з ХХІ століття / Сушинський Б. - Львів, 2002. - 288 с. – С. 153–154, 165.

22. Бібліотека Чарторийських у Кракові. - ВР. – № 402. - Арк. 533; № 1656. - Арк. 546.

23. Пасічник М. Гетьман України Іван Виговський / Пасічник М. - Львів, 2006. – 340 с.

24. Львівська наукова бібліотека НАН України ім. В. Стефа-ника. Відділ рукописів. – Барв. 5514. – С. 40.

25. Ягеллонська бібліотека у Кракові. Відділ рукописів. - № 5. - Aрк. 894.

26. Літопис Самовидця. – К., 1971. - С. 79.

27. Брик М. Юрій Немирич на тлі історії України / Брик М. - Льоссер, 1974. - С. 69.

28. Маркевич Н. История Малороссии / Маркевич Н. - М., 1842. - Т. 2. - С. 44.

29. Форстен Г.В. Сношения Швеции и России во второй половине XVII ст. (1648–1700) / Форстен Г. В. // Журнал Министерства Народного Просвещения. - СПб., 1898 (май). - С. 62.

30. Архів головний актів давніх у Варшаві, ф. “Архів Радзи-вилів”, відділ 5, с. 185.

31. Соловьев С.М. История России с древнейших времен Соловьев С. М. / – СПб., 1897. – Кн. 3. – Т. XI–XV. – С. 46–47.

32. Савчук Н.О. Діяльність уряду Ю. Хмельницького в умовах загострення суспільно-політичної ситуації в Українській державі (1659 – початок 1663 pp.) / Савчук Н. О. – Кам’янець-Подільський, 2001. – С. 124.

33. Klaczewski W. Jerzy Sebastian Lubomirski / Klaczewski W. - Wroclaw-Warszawa-Krakуw, 2002. - C. 166.

34. DąBkowski P. Z przeszłości Rudy i Kochawiny / Dąbkowski P. // Odbitka z “Księgi pamiątkowej 50-lecia gimnazjum IV im. Jana Długosza we Lwowie”. – Lwуw, 1928. – S. 7.

196


35. Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою / Горобець В. - К., 2001. - С. 320, 331.

36. Zbior pamiętnikow do dziejуw Polski. - Warszawa, 1859. - T. V. - S. 154.

37. Latopisiec albo Kroniczka Joachima Jerlicza. - Warszawa, 1853. - T. II. - S. 83-88; Летопись Григорія Грабянки. - К., 1854. - С. 186; Герасимчук В. Смерть Івана Виговського - С. 205-216.

38. Черниговская летопись. Южнорусскія летописи / Откры­тые и изданные Н. Белозерским. - К., 1856. - Т. 1. - С. 29–30.

39. JemiołOwski M. Pamiętnik dzieje Polski zawierający (1648–1679) / Jemiołowski M. – Warszawa, 1850. - S. 187.

40. Мороз В. Страчений за доносом // Скрипник І. Легенда про гетьмана: Зб. статей. - Івано-Франківськ, 1997. – С. 136.

41. Рудий В. Пізньосередньовічний монастир біля с. Йосипо­вичі на Стрийщині // Археологічні дослідження Львівського університету. - Львів, 2002. - Вип. 5. - С. 291–304; Рудий В., Касюхнич В., Вітвицька Г. Археологічні дослідження НДЛ-81 Львівського університету на Стрийщині в 2000–2001 роках // Археологічні дослідження Львівського університету. - Львів, 2003. - Вип. 6. - С. 20–22; Рудий В. Скляні вироби з маєтку Виговських // Іван Виговський: Зб. ст. наук. конф., присвя­ченої чотирьохсотим роковинам від народження гетьмана війська Запорізького Івана Виговського. - Львів, 2006. - С. 60-66.

42. Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького. Відділ рукописів, РкЛ-22, арк. 514.

43. Рудий В. З історії маєтку Виговських на Галичині // Іван Виговський: Зб. ст. наук. конф., присвяченої чотирьохсотим роковинам від народження гетьмана війська Запорізького Івана Виговського. - Львів, 2006. - С. 51-55; Його Ж. Археологіч­ні дослідження на території садиби Виговських у с. Руда // Там само. - С. 56-59; Його Ж. Скляні вироби з маєтку Виговських // Там само. - С. 60-66; Його Ж. Пошуки місця поховання гетьмана Івана Виговського на Львівщині (За археологічними дослідженнями) // Археологічні дослідження Львівського університету. - Львів, 2007. - Вип. 10. - С. 217–227.

© В. Рудий, 2009

Надійшла до редколегії 23.01.2009.

197


УДК 94:356.3(477.8)“1918/1919”