Головна Військова справа Військово-науковий вісник ІСТОРИЧНИЙ ВПЛИВ НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ 1941–1945 рр. НА РОЗВИТОК ТАКТИКИ ЗАГАЛЬНОВІЙСЬКОВОГО БОЮ
joomla
ІСТОРИЧНИЙ ВПЛИВ НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ 1941–1945 рр. НА РОЗВИТОК ТАКТИКИ ЗАГАЛЬНОВІЙСЬКОВОГО БОЮ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ПОНОМАРЬОВ І.Г.*

Проведено ретроспективний аналіз наступальних і оборонних бойових дій під час німецько-радянської війни 1941–1945 рр., висвітлено їх вплив на розвиток тактики загальновійськового бою, застосування військової техніки та озброєння у різні періоди війни.

Ключові Слова: Воєнне мистецтво, війна, бойові дії, бойовий поря­док, тактика, Друга світова війна.

Постановка Проблеми Та Її Актуальність. Друга сві­това війна 1939–1945 рр. за своїми масштабами, людсь­кими втратами і матеріальними збитками не має собі рівних. У війну було втягнуто понад 80% населення зем­ної кулі, воєнні дії велися на території 40 держав, а також на морі та океанських театрах. Це була війна моторів, вона докорінно відрізнялася від попередніх війн своєю високою техніко-економічною базою. Підвищення якості танків та авіації, збільшення далекобійності й рухомості артилерії, швидкий розвиток автоматичної стрілецької та інших видів зброї істотно сприяли подальшому удоскона­ленню воєнного мистецтва. Бойові дії набирали нових рис, досвід війни показав, що успіх у бою досягається лише об’єднанням зусиль всіх родів військ. Цей досвід не втра­тив своєї цінності та повчальності в сучасних умовах. Са­ме тому він викликає значний науковий інтерес стосовно подій Другої світової війни.

Найважливішою та вирішальною складовою Другої сві­тової війни була німецько-радянська війна, яка отримала у попередній історичній літературі назву Велика Вітчизня­на війна Радянського Союзу 1941–1945 рр. Після її закін­чення вивчення подій цієї війни не відійшло на другий план: вона, як і раніше, залишається в центрі уваги війсь­кових істориків та фахівців військової справи, посідає одне з провідних місць серед науково-дослідницьких проблем у галузі воєнного мистецтва.

Пономарьов Ігор Григорович, викладач кафедри, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів. © Пономарьов І. Г., 2011

157


Вивчення військового досвіду є важливим щодо розви­тку творчості майбутніх командирів, а також надає війсь­ковим науковцям цінні матеріали щодо розробки теорії і практики подальшої розбудови Збройних Сил України з урахуванням сучасних умов, рівня розвитку військової техніки та озброєння. Проте, сьогодні ми маємо небагато вітчизняних наукових праць, де б комплексно розглядав­ся вплив німецько-радянської війни на розвиток воєнного мистецтва [4; 8; 13]. Разом з тим, дослідження радянських часів страждають тенденційністю, неточністю та ідеологіч­ною спрямованістю у дусі комуністичного світогляду.

Предметом Нашого Дослідження Є бойові дії на Східноєв­ропейському театрі Другої світової війни.

Виходячи з Актуальності Проблеми, Автор Ставить За мету Проаналізувати хід тактичних наступальних і обо­ронних бойових дій під час цієї війни та їх вплив на удо­сконалення організації збройних сил, застосування військо­вої техніки та засобів ураження, розвиток тактики. Зосе­редженість переважної частини вітчизняних дослідників на минувшині національного війська і суто сучасних про­блемах Збройних Сил в умовах розвитку і реформування пояснює практичну відсутність теперішніх праць, присвя­чених військовому досвіду новітньої доби, зокрема періоду Другої світової війни.

Отже, дана стаття вирішує конкретну наукову пробле­му щодо об’єктивного висвітлення розвитку воєнного мисте­цтва, зокрема його складової – тактики, під час німецько-радянської війни 1941–1945 рр.

Воєнне мистецтво – найважливіша галузь воєнної нау­ки. Воно зародилося одночасно з виникненням війн, розви­вається відповідно до способу виробництва і займається вивченням методів і форм ведення війни (стратегія) та військових дій (оперативне мистецтво і тактика) [1, 211; 2, 186].

В сучасному розумінні тактика – це складова частина во­єнного мистецтва, яка охоплює теорію та практику підго­товки і ведення бою підрозділами, частинами та з’єднаннями (корпусами, дивізіями) різних видів збройних сил, родів військ (сил) і спеціальних військ [3, 628].

22 червня 1941 р. о 3 год. 30 хв. збройні сили Німеччи­ни розпочали фатальний наступ на Схід на усьому фронті

158


– від Чорного до Балтійського моря: почалася німецько-радянська війна 1941–1945 рр.

На цей день збройні сили Німеччини (Вермахт) налі­чували 8 млн. 500 тис. військовослужбовців, а збройні сили СРСР – 4 млн. 826,9 тис. У процесі війни до Верма­хту було призвано, мобілізовано (за винятком удруге при­званих) 17 893 тис. осіб, до Червоної Армії – 29 574,9 тис. [4, 451].

Склад Сухопутних військ Вермахту нараховував 3 млн. 800 тис. військовослужбовців (із них 3 млн. 300 тис. були роз­горнуті проти Радянського Союзу) [5, 263]. До складу Су­хопутних військ збройних сил СРСР (Червоної Армії) вхо­дило 2 млн. 527 тис. осіб [6, 8].

Німецькі джерела повідомляють, що до 22 червня в ра­
йонах стратегічного розгортання німецьким командуван­
ням були зосереджені: 81 піхотна дивізія, 1 кавалерійська
дивізія, 17 танкових, 15 моторизованих, 9 поліцейських та
охоронних дивізій. В ролі резервів головного командування
на підході перебували ще 22 піхотні, 2 танкові,
2 моторизовані дивізії та 1 поліцейська дивізія. Тобто, зага­
лом сухопутна армія мала 140 повністю боєздатних
з’єднань, не рахуючи охоронних і поліцейських дивізій. У
трьох повітряних флотах, які повинні були взаємодіяти з
трьома групами армій, налічувалося

1300 бомбардувальників (штатна чисельність кожного повітряного флоту ВПС Німеччини складала майже 1 тис. бойових машин) [7, 169].

Згідно з радянськими даними, німецьке військове угруповання вторгнення налічувало 5 млн. 500 тис. сол­датів та офіцерів, понад 47 тис. гармат і мінометів, майже 4,3 тис. танків та штурмових гармат і до 5 тис. бойових літаків. Цій потужній армії вторгнення, яка була укомп­лектована добірними кадровими з’єднаннями, протистояли радянські війська західних прикордонних округів, які налічували 2 млн.680 тис. солдатів та офіцерів, 37,5 тис. гармат і мінометів, 1475 танків КВ і Т-34, 1500 бойових лі­таків нових типів, а також велику кількість танків і літаків застарілих конструкцій [8, 49].

Сучасні джерела стверджують, що чисельний склад ді­євих військ Червоної Армії на Західному театрі військо­вих дій на 22 червня 1941 р. становив: 2 млн. 527 тис. вій-

159


Ськовослужбовців, 43 923 гармати і міномети, 12 683 танки і самохідні артилерійські гармати (із них 10 506 справних), 8815 бойових літаків (із них 7451 справних) [6, 8].

Якщо оцінювати стан сторін до початку бойових дій з
якісної точки зору, то виявляється, що Німеччина встигла
розгорнути проти СРСР до 22 червня 1941 р. 77% піхотних
дивізій, 90% танкових, 94% моторизованих та

100% авіаз’єднань, залишивши у резерві до 12% сил та засобів, які були надані для війни з Радянським Союзом. Навпаки, в угрупованні радянських військ у першому ешелоні до 22 червня встигли розгорнутися тільки 43% дивізій. Ще 25% входило до складу других ешелонів окру­гів (фронтів) і 32% перебували у підпорядкуванні Голов­ного Командування (були в дорозі або у місцях постійної дислокації у внутрішніх округах). Отже, у сил вторгнення була істотна чисельна перевага над частинами та з’єднаннями Червоної Армії, здатних вступити з ними в бій у перші дні війни [9, 45–46].

Варто підкреслити, що об’єктивно Вермахт мав значну якісну перевагу над Червоною Армією. Це підтверджує генерал-полковник Г. Гот, який на той час командував 3-ю танковою групою: “Німецька армія розпочинала свій важкий похід на Схід, усвідомлюючи свою якісну перева­гу” [10, 53].

Практично всі німецькі командири вищої та середньої ланки мали високу загальну й військову освіту, володіли бойовим досвідом участі у Першій світовій війні на офі­церських посадах, майже всі німецькі солдати мали вось­мирічну шкільну освіту. Що стосується Червоної Армії, то замість професійних військових керівників, на яких ляга­ла відповідальність початкового періоду війни, вона була укомплектована випадковими людьми, більшість бійців мала лише початкову освіту. Управлінські посади зайняли малограмотні люди – вчорашні робітники, селяни, солдати та унтер-офіцери, які мали досвід Громадянської війни та пройшли прискорену підготовку на різних курсах, але не мали при цьому базової загальної освіти (як правило, навіть середньої). Отже, у 1940 р. серед представників командно­го складу армії вища освіта була тільки у 2,9%, а серед офіцерів запасу – у 0,2% [11, 53].

160


Слід відзначити, що кадровий склад Вермахту напере­додні німецько-радянської війни мав дворічний бойовий досвід, отриманий у війнах проти Франції, Бельгії, Нідер­ландів та Польщі. Особовий склад Червоної Армії бойово­го досвіду не мав, тому його тактичні навички та погляди не завжди відповідали новим умовам бою, які виникли у зв’язку з моторизацією та механізацією збройних сил того часу.

Протягом 1941–1945 рр. Червона Армія здійснила по­над 50 операцій груп фронтів, майже 250 фронтових опера­цій, тисячі боїв [12, 278], в процесі яких військова теорія та практика збагатилися оригінальними зразками тактич­них дій на полі бою.

Для першого періоду німецько-радянської війни (чер­вень 1941 р. – листопад 1942 р.) були характерні перемо­жні наступальні дії Вермахту і маневрені, спонтанні, хао­тичні оборонні дії Червоної Армії майже до грудня 1941 року – Московської наступальної операції Червоної Армії. Створивши на напрямках головних ударів приго­ломшуючу перевагу, німецькі війська раптово атакували радянські з’єднання військ прикриття кордону, які вису­вались із місць постійної дислокації, щоб розташуватися на рубежах оборони, захопили стратегічну ініціативу та оволоділи повітряним простором. Поспіхом організовані контрудари радянських військ були марними. Загалом 1-й стратегічний ешелон Червоної Армії зазнав великої поразки, і вже до середини липня 1941 р. німецькі війська глибоко вторглися у кордони СРСР.

У роки війни 1941–1945 рр. наступальний бій був зага­льновійськовим. Успіх досягався зусиллями всіх родів військ, авіації та спеціальних військ. В умовах суцільних фронтів головною проблемою наступального бою був про­рив тактичної зони оборони противника, яка безперервно зростала з глибини та сили опору, внаслідок чого завда­валася поразка головним силам противника та створюва­лися сприятливі умови для досягнення кінцевої мети операції.

Наступальна тактика Вермахту в першому періоді вій­ни характеризувалася наступними рисами. Наступ прово­дився піхотними і танковими дивізіями, які входили до складу армійських та моторизованих корпусів. Піхотні

161


Дивізії, які діяли на напрямках головних ударів армій, отримували смугу наступу 3–6 км завширшки. Дивізія іноді посилювалась одним – двома артилерійськими пол­ками і танками. Артилерійська густина, яка створювалась у смузі наступу дивізії, досягала 50–70 гармат на 1 км фронту. Піхотні дивізії наступали у двох, рідше в одное-шелонному бойовому порядку. Особливими характерними рисами були навальність просування та широкий маневр. Командири дивізій прагнули проводити безперервну атаку на велику глибину, до того ж загальне завдання не поділя­лося на етапи. Командири частин і з’єднань отримували велику ініціативу та самостійність дій у межах загального завдання. Дії рухомих передових загонів використовува­лися для прориву вглиб радянської оборони та захоплен­ня з ходу важливих тактичних об’єктів [13, 94].

У першому періоді війни німецькі війська часто прово­дили наступ з ходу, тобто безпосередньо з маршу або після швидкого розгортання та короткочасної підготовки. Це було обумовлено тим, що наступ з ходу здійснюється, як правило, у випадках переваги того, хто наступає, у бойової готовності, чисельності або морального стану військ (на­приклад, після вдалого прориву попередньої оборони про­тивника, при переслідувані його тощо). Цей наступ прово­дився майже виключно танками, тому що наступ однієї піхоти у цих умовах неминуче викликав великі втрати і часто не давав бажаного результату. Крім того, якщо ні­мецька піхота проривала підготовлену оборону радянських військ, то наступ проводився наступним чином. Вихідне положення щодо наступу займалось або в траншеях, ство­рених у процесі попередніх оборонних боїв, або безпосере­дньо за ними. Відстань вихідного положення до передньо­го краю противника, зазвичай, не перебільшувала декіль­кох сотень метрів. Артилерія приховано здійснювала при­стрілку протягом кількох днів перед наступом. Безпосере­дньо перед початком наступу, часто на світанку, проводи­лася коротка артилерійська підготовка тривалістю 15–30 хвилин у вигляді короткого вогневого нападу всією наяв­ною артилерією. Вогонь здійснювався переважно по пер­ших траншеях противника. Потім піхота переходила до атаки. Їй визначалося завдання – прорвати оборону про­тивника на всю глибину [14, 24, 204].

162


Тактика наступального бою Вермахту, яку він застосу­вав влітку та восени 1941 р., вплинула на розвиток такти­ки Червоної Армії в галузі оборонного бою. Перший же набутий досвід радянського командування в умовах обо­ронного бою показав, що завзяте утримання тактичної зони оборони забезпечує виконання завдань оборонної операції загалом. Але у перші місяці війни внаслідок несприятливої ситуації з’єднання і частини були неспро­можні створити достатньо сталу оборону.

У 1941–1942 рр., відповідно до ситуації, радянські стрі­лецькі з’єднання переходили до оборони, безпосередньо стикаючись з противником або поза сутичками, у першому або другому ешелоні (резерві) корпусу (армії). Частіше обо­рона здійснювалась у безпосередньому зіткненні з против­ником, коли одночасно з організацією оборонного бою треба було вести напружені бойові дії.

У складних умовах початку війни дивізіям Червоної Армії, як правило, вказувався тільки рубіж або смуга оборони. Через нестачу сил та засобів дивізія була змуше­на боронитися на широкому фронті (14–20 км), обладную­чи лише одну смугу оборони глибиною 3–5 км. Шикування бойових порядків було, зазвичай, в один ешелон із виді­ленням малих резервів та слабких артилерійських груп підтримки піхоти. До складу резерву входили стрілецький батальйон і танкова рота. При такому шикуванні бойового порядку до 80–85% вогневих засобів використовувалось у боротьбі за першу позицію. Відсутність достатньої глиби­ни оборони негативно впливала на її сталість [15, 409].

Водночас основу оборони складали батальйонні райо­ни, між якими залишалися великі проміжки. Оборона мала осередки опору. Досвід боїв показав, що такий порядок не забезпечує сталості оборони. Тому вже восени 1941 р. на окремих ділянках фронту оборони почали створювати переривчасті, а потім й суцільні траншеї на передньому краї оборони, а батальйони розташовували поруч. Таким чином, поступово створювалася перша позиція оборони.

З кінця 1941 р. і до осені 1942 р. відбулося удоскона­лення оборони радянських військ. Глибина головної смуги збільшилася до 4–6 км при ширині оборони стрілецької дивізії до 15–18 км. Внаслідок того, що штатні можливості стрілецької дивізії збільшились і вона почала посилювати-

163


Ся різними засобами, бойовий порядок стрілецьких полків та дивізій найчастише складався з двох ешелонів, арти­лерійських груп підтримки піхоти, загального, танкового (до танкового батальйону) і протитанкового резервів, склад яких збільшився. Другі ешелони стрілецьких пол­ків і дивізій почали розбудовувати у глибині оборони бата­льйонні райони, де окремі стрілецькі окопи з’єднувалися траншеями з фронту, спочатку у кордонах взводних, а потім ротних і батальйонних районів, що започаткувало організацію в головній смузі другої і третьої позиції. Проте, в першому періоді війни траншеї ще не отримали велико­го застосування. У цей час тактична оборона була недо­статньо глибокою та щільною, в ній була відсутня струнка система протитанкової оборони, а позиції у глибині були розвинені недостатньо [16, 387].

Наприкінці 1941 р. німецькі війська були змушені на певних ділянках фронту, зокрема під Москвою, перейти до оборони. Характерною рисою організації оборони Вер­махту було створення опорних пунктів (“їжаків”), облад­наних для кругової оборони. Ці опорні пункти мали вог­неву взаємодію і перетинали шлях радянським військам, які наступали на основних напрямках. Вже на початку 1942 р. німці на окремих ділянках фронту розпочали пос­тупове створення більш глибокої та розвиненої з інженер­ного погляду оборони. Навесні 1942 р. ставка Головного командування Вермахту розробила спеціальні “Вказівки з бойової підготовки піхоти на підставі досвіду боїв на Схід­ному фронті”, які істотно вплинули на подальший розви­ток тактики не тільки наступального, а й оборонного бою.

У Вказівках із ведення оборонного бою головна увага була спрямована на систему вогню та управління ним. “Всі види зброї повинні мати можливість маневреної та одночасної дії у зазначених їм смугах вогню і спостере­ження. При цьому також необхідно створювати головні напрямки вогневого удару”. Велика увага приділялася веденню вогню в обороні на малих відстанях. Такий во­гонь вважався більш ефективним, ніж вогонь на далеких відстанях. Особливо підкреслювалось це стосовно вогню протитанкової артилерії. Однак, надаючи великого зна­чення вогню в обороні, німецьке командування продовжу­вало будувати оборону з системи опорних пунктів. Тобто, у

164


Частинах та з’єднаннях Вермахту вага вогневого бою істо­тно зросла, що було певним зрушенням у тактиці німець­ких військ, які на початку війни покладали всі надії тіль­ки на швидкість маневру.

У другій половині 1942 р. німецьке командування було змушено визнати, що оборона, побудована на системі опо­рних пунктів та вузлів опору, не відповідає наступальній потужності Червоної Армії, яка на той час істотно збільши­лася. Тому на окремих напрямках оборони ділянки між вуз­лами опору заповнювали інженерними загородженнями та поєднували траншеями. Намітився перехід від оборони, заснованої на системі опорних пунктів, до суцільної тра­ншейної оборони [13, 96–97].

У перші місяці війни, аж до битви під Москвою, насту­пальне бойове завдання радянської стрілецької дивізії призначалося на глибину 15–20 км, що відповідало пе­редвоєнним розрахункам, але не відповідало умовам того часу. Це пояснювалося багатьма причинами. Внаслідок великих втрат у перші місяці війни бойові можливості стрілецьких дивізій порівняно з передвоєнними різко зни­зилися. Загальновійськові армії украй погано посилювали дивізії артилерією і танками. Смуга наступу дивізії також виходила із середніх норм, що визначалися передвоєнними статутами Червоної Армії, але часто вони були більшими. Зазвичай стрілецька дивізія наступала у смузі від 5 до 10 км. Така ширина в умовах незначного посилення лю­дьми і технікою не дозволяла мати необхідну перевагу щодо противника. Тактична щільність була низькою і складала 1–1,5 стрілецького батальйону, 15–35 гармат та мінометів і 2–3 танки на 1 км фронту. Вона не забезпечу­вала ні придушення оборони противника, ні потужного удару під час наступу. Внаслідок цього стрілецькі дивізії часто не виконували визначені завдання. У подальшому стрілецькі дивізії, зокрема під час контрнаступу під Моск­вою, стали отримувати більш відповідні їх можливостям бойові завдання на глибину 3–4 км, а у період загального наступу під Москвою (січень 1942 р.) – на глибину до 8 км [17, 31].

У процесі бойових дій було також з’ясовано, що побу­дова бойових порядків радянських військ не відповідала

165


Умовам ситуації. Під час прориву оборони противника, яка мала осередки опору, застосовувалося глибоке ешело­нування бойових порядків від взводу до стрілецької диві­зії. Артилерійська група підтримки піхоти мала один або два артилерійські дивізіони. Це призводило до того, що із 27 стрілецьких рот дивізії у першочерговому ударі брали участь лише 8-9 рот та не більше 50% піхотної зброї. Вна­слідок цього першочерговий удар стрілецької дивізії був слабким. Другі ж ешелони в процесі наступу скупчува­лись і зазнавали невиправданих втрат від вогню артиле­рії та авіації противника [16, 384].

Наприкінці 1942 р. був ухвалений “Бойовий статут пі­хоти (БСП-42)”, який вимагав одноешелонної побудови військ і одночасного використання в бою максимуму вог­невих засобів. Згідно зі статутом, бойові порядки щодо наступу від відділення до роти шикувались у ланцюг, з інтервалом між бійцями 6–8 кроків; від роти до дивізії – в один ешелон з обов’язковим виділенням невеликих резер­вів – приблизно 1/9 сил. Застосування нових бойових по­рядків істотно посилювало першочерговий удар піхоти під час атаки неглибокої оборони противника. Із 27 стрілецьких рот дивізії у першочерговому ударі брали участь 18–19 рот і майже вся піхотна зброя. Статут також скасовував розподіл бойового порядку на ударну і скову­вальну групи. Він вимагав зосередження основних сил, засобів та зусиль на напрямку головного удару та атак меншими силами на допоміжному напрямку. Отже, вій­ська, що діяли на допоміжному напрямку, також отриму­вали наступальні завдання, але менші щодо глибини порівняно з головним напрямком [17, 33].

У другому періоді війни (листопад 1941 – грудень 1943 р.) та аж до її закінчення тактична зона оборони німецької армії будувалася наступним чином. Піхотна дивізія шестибатальйонного складу розташовувалася на оборонній смузі 12–15 км завширшки, а на особливо важ­ливих напрямках – 4–7 км. Бойовий порядок дивізії будува­вся в один ешелон з виділенням дивізійного резерву силою у батальйон. Дивізія захищала головну смугу оборони (“головне поле бою”) глибиною 4–6 км, а іноді – до 8 км. Головна смуга складалась із трьох позицій. Перша пози­ція, обладнана двома-трьома лініями суцільних траншей,

166


Займалася батальйонами перших ешелонів полків. На дру­гій позиції перебували полкові резерви та вогневі позиції артилеристів, а на третій – дивізійні резерви. Друга пози­ція доволі часто обладнувалася траншеями, іноді – пунк­тами опору, третя позиція – системою пунктів опору. В обороні – як перед переднім краєм, так і в глибині – ши­роко застосовувались інженерні загородження всіх типів. Яскраво виражена тенденція до збільшення щільності бойових порядків на першій позиції за рахунок виділення невеликих тактичних резервів пояснювалася прагненням створити перед переднім краєм рушнично-кулеметний та мінометний вогонь високої щільності. На відстані 10– 15 км від переднього краю головної смуги оборони буду­валася друга смуга, яка завчасно військами не займала­ся. Головна та друга смуги складали тактичну зону оборо­ни [13, 97].

Отже, навесні 1943 р. характер оборони німецької армії у порівнянні з обороною, яка застосовувалася на початку війни, докорінно змінився. Перед радянськими військами постало нове завдання – завдання організації прориву гли­бокої позиційної оборони противника. Це вимагало пода­льшого удосконалення тактики наступального бою Чер­воної Армії.

Варто відзначити, що у другому періоді війни в Червоній Армії набагато збільшилася кількість озброєння та бойо­вої техніки, покращилась їх якість, зменшилася ширина смуги наступу та ділянок прориву, покращилася бойова майстерність командирів. Це дозволило створювати наба­гато більшу щільність сил та засобів на ділянках прориву і більшу перевагу над противником, ніж у першому періоді війни. На 1 км ділянки прориву тактична щільность радянських військ вже складала у контрнаступі під Сталінградом – 2–3 стрілецьких батальйони, 40–70 гар­мат та мінометів, 10–12 танків, що давало можливість забезпечити подвійну і навіть потрійну перевагу над во­рогом. У контрнаступі під Курськом щільність була ще більшою: 4–8 стрілецьких батальйонів, 145–200 гармат та мінометів, 16–25 танків. Перевага над противником у цей час складала в середньому в батальйонах – у 3-4 рази, в артилерії – у 5–7 разів, у танках – у 3-4 рази. Ширина смуги наступу стрілецької дивізії скоротилася приблизно

167


Удвічі, ділянки прориву складали: для дивізії – 2–2,5 км, для корпусів – 4–6 км, а іноді й менше і часто збігалися зі смугою наступу. Відбулися зміни і у побудові бойових порядків Червоної Армії. Бойові порядки стрілецьких військ починають все більше ешелонуватись у глибину. Відповідно до завдання, місцевості, оборони противника стрілецькі корпуси, дивізії та полки будували бойовий порядок в один, два, рідше в три ешелони. Змінився ста­тус і призначення танків та артилерії у бойових порядках з’єднань і частин. Для безпосередньої підтримки піхоти танки почали застосовувати масовано на напрямку голов­них ударів стрілецьких дивізій [16, 385–386].

У третьому періоді війни (січень 1944 – травень 1945 рр.) кі­лькість засобів боротьби в Червоній Армії знову збільшила­ся. За рахунок цього ще більше зросла тактична щільність на 1 км прориву. Вона сягала: у піхоти – 6–8 стрілецьких батальйонів, у артилерії – 200–250 гармат і мінометів і у танках – 20–30 бронеодиниць. Це давало можливість ра­дянським військам мати істотну перевагу над противни­ком: у піхоті – в 5–7 разів, у артилерії – 7–9 разів, у тан­ках – у 3–5 разів. У цей період війни отримав свій розвиток розподіл бойових завдань на найближче, подальше і за­вдання дня, а глибина останнього досягла 16 км та більше. Найближче завдання стрілецької дивізії полягало у зни­щенні противника на першій позиції та вихід у район других ешелонів полків на другій позиції оборони і заве­ршення прориву головної смуги. Завдання дня передба­чало розгром резервів противника, які надійшли, і вихід до другої смуги оборони або захоплення її. Загальна гли­бина завдання дня сягала 10–12 км. Крім того, якщо у першому періоді війни стрілецькі дивізії наступали в широких смугах (від 7 до 14 км), то у третьому періоді ділянка прориву мала 1,5–2 км. У цей час остаточно закрі­пилися глибокі бойові порядки, адже радянським війсь­кам треба було проривати ще більш глибшу та міцнішу оборону німецьких військ. У бойових порядках дивізій міцно посіли своє місце артилерійські групи ведення вог­ню прямою наводкою, мінометні групи, артилерійсько-протитанкові резерви та рухомі загони загородження [15, 402].

168


Висновки. Німецько-радянська війна 1941–1945 рр. зу­мовила розвиток тактики наступального та оборонного бою. Тактика розвивалася й удосконалювалась у тісному взаємозв’язку, відповідно до умов та особливостей бойової ситуації. Вона повчальна багатим досвідом підготовки і здійснення наступу й оборони частин та з’єднань. Війна збагатила і підняла на новий, більш високий рівень теорію та практику ведення бойових дій. Глибоке вивчення досві­ду минулої війни розширює воєнний світогляд офіцерських кадрів, допомагає у вирішенні проблем сучасного бою, слу­гує справі виховання та навчання особового складу Зброй­них Сил України.

1. Иванов С.П. Военное искусство / С. П. Иванов, А. И. Евсеев // Со­ветская Военная Энциклопедия. – М., 1976. –Т. 2. – С. 211– 218.

2. Военный энциклопедический словарь. – М.: Эксмо, 2007. – 1024 с.

3. Тактика // Советская Военная Энциклопедия. – М., 1979. – Т. 7. – С. 628–634.

4. Кульков Е.Н. Война 1941–1945: Факты и документы / Е. Н. Кульков, М. Ю. Мягков, О. А. Ржешевский. – М.: ОЛ-МА-ПРЕСС, 2001. – 477 с.

5. Мюллер-Гиллебранд Б. Сухопутная армия Германии 1933– 1945 гг. / Б. Мюллер-Гиллебранд. – М.: Изографус, Эксмо, 2002. – 800 с.

6. Ковалевский Н.Ф. Боевой состав Красной Армии и Во­енно-морского флота СССР на 22 июня 1941 года / Н. Ф. Ковалевский // Военно-исторический журнал. – 2009. – № 6. – С. 3–8.

7. Типпельскирх К. История Второй мировой войны / К. Тип-пельскирх; [пер. с нем. Н. А. Захарченко и Л. К. Комоловой]. – М.: Изд-во иностр. лит., 1956. – 604 с.

8. Вторая мировая война. Итоги и уроки. – М.: Воениздат, 1985. – 447 с.

9. Драбкин А.В. 22 июня. Черный день календаря / А. В. Драбкин, А. В. Исаев. – М.: Яуза, Эксмо, 2008. – 384 с.

10. Гот Г. Танковые операции / Под ред. М. Н. Мельникова / Г. Гот. – М.: Воениздат, 1961. – 207 с.

11. Калистратов А.И. Советское военное искусство во Второй мировой войне (объективные причины поражений 1941– 1942 годов) / А. И. Калистратов // Военная мысль. – 2009. – № 7. – С. 51–58.

169


12. История Второй мировой войны 1939–1945: в 12 т. – Т. 12: Итоги и уроки Второй мировой войны. – М.: Воениздат, 1982. – 495 с.

13. Развитие тактики Советской Армии в годы Великой Отече­ственной войны (1941–1945 гг.) / [Под общ. ред. К. С. Колганова]. – М.: Воениздат, 1958. – 416 с.

14. Миддельдорф Э. Русская кампания: тактика и вооружение / Э. Миддельдорф. – СПб: Полигон; М.: АСТ, 2000. – 448 с.

15. История военного искусства: Учеб. для воен. академий Со­ветских Вооруженных Сил / [Б. В. Панов, В. Н. Киселев, И. И. Картавцев и др.] – М.: Воениздат, 1984. – 535 с.

16. История военного искусства / Под ред. П. А. Жилина. – М.: Воениздат, 1986. – 446 с.

17. Мацуленко В. Развитие тактики наступательного боя / В. Мацуленко // Военно-исторический журнал. – 1968. – № 2. – С. 28–46.

Надійшла до редколегії 16.03.2011 р.

Рецензент: Д.Г. Торопчин, кандидат історичних на­ук, доцент, Академія сухопутних військ імені геть­мана Петра Сагайдачного, м. Львів.

Пономарев И.Г.

ИСТОРИЧЕСКОЕ ВЛИЯНИЕ НЕМЕЦКО-СОВЕТСКОЙ ВОЙНЫ 19411945 Гг. НА РОЗВИТИЕ ТАКТИКИ ОБЩЕВОЙСКО­ВОГО БОЯ

Проведён ретроспективный анализ наступательных и оборонных бое­вых действий во время немецко-советской войны 1941–1945 гг., показано их влияние на розвитие тактики общевойскового боя, применение военной техники и вооружения в разные периоды войны

Ключевые Слова: Военное искусство, война, боевые действия, боевой порядок, тактика, Вторая мировая война.

Ponomaryov I.

THE HISTORICAL INFLUENCE OF THE GERMAN-SOVIET WAR 19411945 ON THE DEVELOPMENT TACTICS OF BATTLE

Held a retrospective analysis of offensive and defensive combat during the German-Soviet war 1941–1945, showing their impact on the development of combined arms battle tactics, the use of military equipment and weapons in different periods of the war.

Key words: military art, war, fighting, order of battle, tactics, the second world war.

170


Похожие статьи