Головна Військова справа Військово-науковий вісник ДОСВІД РЕФОРМУВАННЯ ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ
joomla
ДОСВІД РЕФОРМУВАННЯ ОБОРОННО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ЯРОВИЙ В.Г.*

Проаналізовано процес становлення оборонно-промислового комплексу Російської Федерації з часу набуття статусу окремої держави. Досліджено заходи військово-політичного керівництва країни на шляху реформування військового сектора економіки. Визначено, що в останні роки військова промисловість країни досягла певних позитивних результатів і посідає чільне місце в економічній сфері країни.

Ключові Слова: Оборонно-промисловий комплекс, військова економіка, військова промисловість, оборонна сфера.

Becoming of defensive-industrial complex of Russian Federation is analyzed since acquisition of status of the separate state. Measures of military-political guidance of country on the way of reformation of military sector of economy are explored. It is pointed out that in the last military industry of country attained certain positive results and takes main seat in the economic sphere of country.

Key words: Defensive-industrial complex, military economy, military industry, defensive sphere.

У системі національної безпеки однією з найважливіших складових є воєнна безпека – постійний стан захищеності суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз, пов’язаних із застосуванням військової сили. Рівень воєнної безпеки визначається характером внутрішніх і зовнішніх загроз, дієздатністю збройних сил, а також соціально-економічним розвитком держави, станом оборонних галузей промисловості та їхньою спроможністю забезпечити потреби національної та регіональної оборони, застосовуючи різноманітні види ресурсів і засобів. Варто підкреслити, що рівень забезпеченості воєнної організації держави цілком залежить від стану її оборонно-промислового комплексу (ОПК), його здатності конструювати і виробляти

Яровий Віталій Григорович, начальник навчального курсу, Львівський ордена Червоної Зірки інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету “Львівська політехніка”, м. Львів.

252


Високотехнологічні зразки озброєнь і військової техніки, які не поступаються за своїми тактико-технічними характеристиками закордонним аналогам.

Важливою складовою становлення нашої держави є створення Збройних Сил, здатних надійно гарантувати її суверенітет, територіальну цілісність і захист національних інтересів. Саме тому першо-черговим для України є врахування особливостей сучасного етапу військово-технічної революції, вивчення досвіду країн – членів Співдружності Незалежних Держав та колишньої Організації Варшавського Договору, які розпочали реформування своїх збройних сил та оборонно-промислового комплексу, визначили військові програми та шляхи їх реалізації, враховуючи політичні й економічні аспекти.

Аналіз Матеріалів Сучасної вітчизняної військово-історичної науки переконливо свідчить про те, що з огляду на законодавчо визначений стратегічний курс України – членство у Північноатлантичному альянсі й Європейському Союзі, на перспективи держави в системі європейської та євроатлантичної безпеки, переважна частина українських дослідників зосере-дила свою увагу на вивченні досвіду реформування військового сектора економіки країн так званої “першої хвилі” розширення НАТО – Польщі, Чехії та Угорщини [1]. Здійснюючи трансформації у військо-вій та промисловій сферах, ці країни орієнтуються на НАТО як найефективнішу структуру колективної безпеки в Європі. Це, власне, й обумовлює практичну відсутність узагальнюючих праць, які присвячені розбудові оборонно-промислового комплексу новіт-ньої доби країн – членів Співдружності Незалежних Держав, вивченню їх позитивного досвіду щодо створення ефективного військового сектора економіки.

Метою Даного дослідження є висвітлення і певне узагальнення досвіду трансформації оборонно-промислового комплексу Російської Федерації як правонаступниці Радянського Союзу, його сучасний стан та роль у процесі будівництва Збройних Сил Росії.

Після розпаду СРСР на засіданні Ради міністрів закордонних справ країн – учасниць Наради з питань

253


Безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) у Празі, яке відбулося 30–31 січня 1992 р., Російська Феде-рація була визнана правонаступницею колишнього Радянського Союзу і 10 колишнім радянським республікам надано статус держав-учасниць [3, 445]. Легітимність такого рішення полягає в тому, що Гельсінкська Нарада з питань безпеки та співробіт-ництва в Європі розпочалася 3 липня 1973 р. за участі 35 держав. Спочатку НБСЄ являла собою т. зв. багатосторонній форум для проведення діалогу та переговорів між країнами Заходу та Сходу. Вона успішно діяла впродовж 20 років, ґрунтуючись не на міжнародно-правовій, а на політичній угоді. Унікаль-ність НБСЄ полягала в тому, що в епоху міжблокового протистояння НБСЄ мала не лише широке коло учасників, а й перетворилася на постійний канал взаємного спілкування та довгострокову програму співробітництва. Під час Будапештської зустрічі на вищому рівні (5–6 грудня 1994 р.) НБСЄ змінила назву на Організацію з питань безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) [4, 89–91].

Одним із основних документів, що визначає воєнну політику Росії, є “Концепція національної безпеки Російської Федерації”, яка була прийнята у 1997 р., а після указу Президента РФ В. Путіна № 24 від 10 січня 2000 р. вона зазнала певних змін і доповнень. У новій редакції Концепції визначено місце Росії у світовому співтоваристві, її національні інтереси, а також загрози національній безпеці. В документі, зокрема, проголошено вимогу підйому військового потенціалу держави, але водночас підкреслюється, що політика Росії залишається неагресивною. Ставка, як і раніше, робиться на стримування. “Російська Федерація має намір рішуче і твердо забезпечувати свою національну безпеку”, – підкреслюється в заключній частині Концепції [5, 2].

У Посланні Президента Російської Федерації Федеральним Зборам 10 травня 2006 р. було підкреслено, що “наше місце у сучасному світі... буде визначатися лише тим, наскільки сильними та успішними ми будемо... Для впевненого, спокійного рішення всіх... питань мирного життя ми повинні знайти

254


Переконливі відповіді на загрози у сфері національної безпеки...” [6, 3].

Від Радянського Союзу Росія успадкувала більшу частину його велетенської військової промисловості. 67% підприємств та 73% наукових організацій, 72% чисельності тих, хто працював на оборонних підприємствах, 84% – у науково-дослідних інститутах і конструкторських бюро, які виконували майже 89% обсягу науково-дослідних і експериментально-конструкторських робіт (НДЕКР) [7, 2].

Тривалий час біполярний характер воєнно-політичної обстановки у світі визначав ситуацію і на ринку озброєнь, де неподільно домінували СРСР і США, частка експорту озброєнь і військової техніки яких у країни, що розвиваються, в 1991 р. складала відповідно 30,2 та 27,9%. У колишньому Радянському Союзі торгівля зброєю сягала понад 20% усього експорту. За даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), у 1988–1992 рр. її обсяг складав понад 45 млрд. доларів США [8, 16].

На цій базі і був сформований російський оборонно-промисловий комплекс, який дозволяв задовольнити майже всі військово-економічні потреби Збройних Сил Російської Федерації.

У часи Радянського Союзу ОПК був націлений на забезпечення успішного змагання зі США та їх союзниками у боротьбі за вплив на світові події. Його основними завданнями були розробка і виробництво засобів озброєння і військової техніки (ОВТ), які б виключали саму можливість великомасштабного військового впливу на СРСР з боку ворожого альянсу, постачання зброєю своїх союзників по Варшавському блоку і всіх інших держав та режимів, які були антагоністами США або хоча б повністю не йшли у фарватері їхньої політики. На фоні цих масштабних цілей таке традиційне завдання збройних сил, як забезпечення недоторканності територіальних кордонів держави від претензій найближчих сусідів вирішувалось автоматично.

Сьогодні здається сумнівним політичне значення тодішніх цілей та завдань, що з них випливали, але

255


Безсумнівно те, що реалізовані вони були повністю й ефективно. Для цього були створені дієві системи планування, всебічної експертизи, концентрація фінансових, промислових, сировинних та науково-технічних ресурсів. На піку своєї могутності СРСР вирішальним чином впливав на всі світові процеси і був здатний постачати зброю всьому “прогресивному світу”, реально захопивши майже половину світового ринку зброї.

Відмова Росії від політичного курсу, який здійснював Радянський Союз на підґрунті ідеологіч-них передумов, радикальним чином вплинула на стан оборонно-промислового комплексу держави. Росія мала паритет у військовій сфері, але перебувала на порозі неминучих глибоких реформ. Військово-політичне керівництво держави розуміло необхідність припинення “холодної війни”, тому рішуче та без будь-яких домовленостей відмовилося від ідеї протистояння блоків, запропонувало Сполученим Штатам чесне партнерство.

Процес створення оборонно-промислового комплексу Російської Федерації відбувався в умовах загального реформування економіки і системи державного ладу Росії, пошуку нових форм органі-зації промисловості і визначення у ній ролі та місця військового сектора. Проблема реформування ОПК ускладнювалася зміною економічної формації і переходом від планово-розподільної системи до ринкових відносин. Крім того, існувала особливість об’єкта реформування: на відміну від цивільного сектора промисловості, ОПК складався з низки об’єктів, які мали стратегічну вагу, тому дуже важливою була участь держави у регулюванні оборонного виробництва.

Ще одним фактором, який ускладнював проблему, були власні договірні зобов’язання Росії щодо скоро­чення озброєнь, а також ті, що вона успадкувала від колишнього СРСР. Договори примушували її здійснювати скорочення, загалом виправдані й цілком необхідні з точки зору становища її економіки, зовсім не так, як це було слід робити, виходячи з інтересів гарантування національної безпеки країни. Це стосувалося і звичайних озброєнь (у частині розподілу

256


Скорочення за зонами дислокації), і зброї стратегічного стримування [9, 4].

Реформування ОПК Росії розпочалося зі створення наприкінці 1992 р. цільового федерального органу виконавчої влади – Комітету Російської Федерації з оборонних галузей промисловості. У 1993 р. Комітетом була розроблена “Концепція державної промислової політики в оборонному комплексі”. На її базі було визначено особливості приватизації підприємств оборонних галузей промисловості і заходи державного регулювання їх діяльності, які були затверджені Указом Президента РФ від 19.08.93 р. за № 1267. Було також сформовано державну програму конверсії оборонної промисло-вості на 1993–1995 рр. Одночасно Указом Президента Росії за № 721 від 01.07.92 р. було затверджено початок акціонування та приватизації підприємств військового сектора економіки. На додаток з 1 березня 1993 р. вступав у дію Закон РФ “Про неспроможність (банкрутство) підприємств” [10, 4].

За оцінками російських експертів, кардинальні внутрішні зміни у військовому секторі виробництва на початку 90-х років минулого століття практично зруйнували російський ОПК. З боку держави була майже втрачена керованість оборонним вироб-ництвом на важливому етапі економічних реформ, а схема державного управління ОПК не відповідала завданням його розвитку. Було ліквідовано всі системи планування, управління та ресурсного забезпечення. Замість налагоджених механізмів зі своїми позитивними якостями та недоліками запанував повний хаос. Не оплачувалися державні замовлення, які до того ж різко скоротилися (у 1992 р. більш як на 60% у порівнянні з попереднім роком). Військова промисловість Росії з її цілком конкурентоспроможною продукцією через тиск суперників і власну бездіяльність була витиснута із зовнішніх ринків. Найголовніший фактор – науково-технічний потенціал – через відплив кадрів, який неможливо було заповнити, і руйнацію матеріально-технічної бази був близький до того рівня, після якого слід говорити вже не про його відбудову, а про створення нового [9, 4].

257


Згідно з даними інформаційно-аналітичного огляду
“Про хід конверсії в оборонному комплексі та закритих
адміністративно-територіальних формуван-нях в

1995 році”, який підготував Центр економічної кон’юнктури при уряді Російської Федерації, у 1994– 1995 рр. обсяг випуску продукції на підприємствах оборонних галузей Росії скоротився на 44%, тоді як частка військового експорту в загальному обсязі продукції ОПК зросла. Найбільше скорочення виробництва за цей період відмічалося в авіаційній, електронній, радіопромисловості та промисловості засобів зв’язку. Виробництво озброєння і військової техніки в січні – листопаді 1995 р. скоротилося на 18% у порівнянні з тим же періодом попереднього року. Скорочення випуску оборонної продукції зага-лом за 1995 рік у порівнянні з 1994-м сягало 15–16%. Падіння виробництва озброєння автори огляду пояснюють, зокрема, скороченням оборонного замовлення, а також його неповним та невчасним фінансуванням [11, 5].

Конверсія підприємств військового сектора, тобто випуск цивільної продукції, здійснювалася поза-планово, а її програми так і залишилися на папері. Вони не були підкріплені ні бюджетним, ні тим більше, реальним фінансуванням. Так, неадекватно мала сума конверсійних кредитів у 1,4 трлн. рублів, яка була передбачена бюджетом на 1995 рік, була фактично профінансована лише в обсязі 58 млрд. рублів. Наслідки такої конверсійної політики були руйнівними. У 1995 р. випуск цивільної продукції в оборонному комплексі скоротився на 14% у порівнянні з попереднім роком. Особливо різкий спад відмічався у виробництві товарів народного попиту, випуск яких скоротився у 1995 р. порівняно з 1994-м на 37–38%, а за два останніх роки – втричі. Наприклад, виробництво телевізорів на численних заводах оборонного комплексу знизилося майже у десять разів. До того ж удвічі – у 1995 р. [9, 4; 11, 5].

В умовах нестачі коштів у Міністерства оборони на переоснащення російської армії сучасними зразками озброєння оборонні підприємства шукали вихід у переорієнтації на зовнішній ринок. Частка експорту

258


Військової продукції у загальному обсязі її вироб-ництва
зросла у першому півріччі 1995 р. у два рази порівняно з
таким же періодом 1994 року. Більш за все цей процес
відбувався в авіаційній промисловості та

Суднобудівництві [11, 5].

Безсумнівно, що навіть тимчасове скорочення науково-технічного потенціалу оборонного комплексу не тільки завдає удару по обороноздатності та техно­логічній безпеці, але й веде до серйозних соціально-економічних втрат. Між тим за 1989–1995 рр. відбулося більше як десятиразове, нічим не обґрунто-ване, безсистемне скорочення витрат на науково-дослідні й експериментально-конструкторські роботи. У підсумку, якщо в колишньому Радянському Союзі частка загальнонаціональних НДЕКР складала у внутрішньому валовому продукті (ВВП) 3,6%, то за роки реформ та конверсії в Росії цей показник, неухильно зменшуючись (в умовах падіння і загального обсягу ВВП), підійшов до критичної межі – 0,41% ВВП у 1995 р. На думку більшості російських і закордонних аналітиків, у подальшому існувала серйозна загроза втрати потенціалу НДЕКР загалом. Для порівняння – у США питома вага загально-національних НДЕКР у ВВП на той час складала майже 2,8%; в Японії – 3,15%; у Великобританії – 2,3%; у Німеччині – 2,8% [12, 6].

Разом з цим період з 1992 по 1994 роки був найбільш
активним у темпах акціонування та приватизації в
оборонній галузі промисловості. Він вимагав
цілеспрямованого підходу до управління оборонними
підприємствами. Було акціоновано майже

500 підприємств та організацій (понад 25% загальної кількості), серед яких були підприємства і організації, що брали участь у розробці і випуску продукції стратегічного призначення. Деякі були акціоновані без їх участі, інші оборонні фірми поділилися на більш дрібні формування, “розірвавши” не тільки технологічні процеси, а й наукові колективи [10, 4].

Тільки на початок 1996 року в ОПК Росії було накопичено значний досвід у частині нормативно-правового та організаційно-методичного забезпечен-ня, а з ухваленням “Державної програми озброєння” були

259


Створені необхідні умови, які дозволили перейти до практичної реалізації заходів щодо його реформування: розпочалося формування фінансово-промислових груп і холдингових компаній; були створені перші федеральні казенні заводи (підприємства, які виробляють лише озброєння та боєприпаси); почали функціонувати елементи ринкової інфраструктури; численні оборонні підприємства, після того, як їм відмінили обов’язкове виконання державних оборонних замовлень, були акціоновані без обмежень та виведені зі складу військової промисловості. Низка підприємств отримала ліцензії на право безпосереднього експорту озброєння і військової техніки [10, 4].

Докорінно змінилася урядова вертикаль, яка була
насамперед пов’язана з управлінням ОПК та деякими
високотехнологічними галузями економіки. Цей процес
був досить тривалим: протягом семи років військовим
сектором економіки керували: Міністерство

Промисловості РФ (1991 р.), Російський комітет оборонної промисловості (1992 р.), Держав-ний комітет оборонної промисловості (з 1993 р.), Міністерство оборонної промисловості РФ (з 1996 р.) і, нарешті, з 1997 року – Міністерство економіки РФ, яке протягом усього часу реформ здійснювало контроль за реалізацією програм конверсії, цільовим та ефективним використанням конверсійних кредит-них коштів, які виділяла держава [13, 6].

За роки економічних реформ були розроблені й реалізовані дві великі федеральні цільові програми конверсії. Програма 1993–1995 рр. була профінансо-вана у сфері наукових розробок із фондів федерального бюджету протягом трьох років на 29,2%, і програма 1995– 1997 рр. – на 60,4% [10, 4].

Що стосується безпосереднього реформування
російського ОПК, то, як свідчать російські аналітики,
найбільш масштабними були дві спроби. У 1997 р., коли
рівень фінансування державного оборонного замовлення
склав 21% (1996 – 57%), а галузь залишили від півтора
до двох мільйонів спеціалістів, було достроково
розроблено “Федеральну цільову програму

Реструктуризації та конверсії оборонної промисловості на

260


1998–2000 рр.” У 1998 р. був ухвалений Закон “Про конверсію оборонної промисловості Російської Федерації” [14, 1].

Однак, за словами компетентних експертів, ця програма і новий федеральний закон були буквально “провалені через стратегічні помилки у плануванні та реалізації їх змісту”. Внаслідок чого у військовому секторі економіки відбувся ще більший спад у наукових галузях, різко зменшився науково-технічний потенціал, продовжилася деградація фундаментальної науки. Знову були вжиті термінові державні заходи. Уряд розробив та затвердив постановою № 713 нову федеральну цільову програму “Реформування та розвиток оборонно-промислового комплексу на 2002– 2006 роки”. Порятунком ОПК проголосили “створення інтегрованих структур (холдингів) з твердою вертикаллю управління”. Протя-гом трьох років пропонувалося створити приблизно 70 потужних концернів і холдингів. Але вже у 2002 р. їх число було зменшено до 42. У 2004 р. реально вдалося створити лише 5 холдингів [14, 1].

З 1998 р. у Росії були ухвалені дві федеральні цільові програми (ФЦП), спрямовані на подолання кризи в оборонній промисловості та її розвиток. У 2006 р. завершилася реалізація другої ФЦП. Однак ситуація у російському промисловому оборонному секторі залишилася далекою від бажаної. Багато підприємств ледь-ледь виживали через неконку-рентоздатність своєї продукції, недосконалість федеральних законів, керівників, які так і не навчилися працювати у ринкових умовах.

Російські експерти та аналітики стверджували, що російський ОПК потребує кардинальних перетворень. Згідно з цією думкою, у 2006 році уряд РФ планував закінчити створення інтегрованих структур з важливих напрямів розробки та виробництва озброєння, військової і спеціальної техніки. Їх повинно бути 40–45. Це приблизно 46% від загальної кількості наявних підприємств ОПК (в його Зведеному реєстрі сьогодні нараховується 1265 організацій). Завдяки запланованим заходам буде сформовано нові риси оборонно-промислового комплексу Росії. До його складу ввійдуть:

261


Обмежена кількість структур, які спеціалізуються на розробці і виробництві фінальних зразків ОВТ відповідно до державної програми озброєння; казенні підприємства з виробництва боєприпасів та спеціальної хімії; провідні науково-дослідні інститути, які мають статус федеральних центрів, відповідальних за здійснення державної політики щодо пріоритетних напрямів науки, технології та техніки у сфері оборони та безпеки країни, а також інфраструктура технологічно пов’язаних із основним виробництвом ОВТ чітко спеціалізованих підприємств, у тому числі малого та середнього бізнесу [15, 1].

Варто відзначити, що попри всі труднощі реформу­вання, російський оборонно-промисловий комплекс поступово стає ефективнішим та посідає належний йому статус у промисловості Російської Федерації. Протягом останніх років, разом із постійними темпами зростання російської економіки, спостері-гається позитивна динаміка розвитку військового оборонного комплексу. Загальні обсяги виробництва на оборонних підприємствах у період з 2001 по 2005 рік збільшилися, в середньому, на 7%. І це значно вище, ніж у промисловості загалом, де зростання виробництва складає лише 4,3–4,5% [16, 4].

У 2006 р. уряд Російської Федерації ухвалив два принципових рішення: по-перше, була затверджена Державна програма озброєння на період до 2015 року (ДПО-2015), яка містить перспективний план закупок озброєння і військової техніки; по-друге, прийнята федеральна цільова програма (ФЦП) “Розвиток ОПК на 2007–2010 роки і на період до 2015 року”. ДПО-2015 – головний плановий документ, який був розроблений з метою підтримки технічного забезпечення російських Збройних Сил та інших військових формувань на рівні, який гарантує ефективний захист суверенітету і територіальної недоторканності держави. ФЦП, на відміну від попередніх програм, передбачає значне бюджетне фінансування. Якщо у 2006 р. у рамках наявної програми федеральний бюджет надав 9,2 млрд. рублів, то згідно з новою федеральною програмою заплановано 13,9 млрд. рублів. Всього на федеральні

262


Цільові програми ОПК у бюджеті на 2007 рік були заплановані кошти у загальному обсязі близько 100 млрд. рублів, зокрема, майже 70% з них буде цільовим способом спрямовано на капітальні вкладення [17, 17].

Досягнення й здобутки військово-політичного керівництва Російської Федерації на шляху реформу­вання оборонно-промислового комплексу держави характеризують темпи модернізації збройного і технічного забезпечення Збройних Сил Росії. Так, у першому півріччі 2006 р. російське військо отримало понад 30 нових систем озброєння. Серед них можна відзначити балістичні ракети “Синева”, причепні міномети “Нона-СМ”, зенітно-ракетний комплекс С-400 “Тріумф”, центр управління космічних апаратів та інші зразки. Крім того, у першому півріччі пройшли випробування деяких перспективних систем, зокрема балістичних ракет РС-24 та “Булави”, а також ракети “повітря-земля” далекої дії Х-102. За словами Міністра оборони РФ А. Сердюкова, випробування цих ракет “перейшли до завершальної стадії”. Також А. Сердюков повідомив про успіх випробувань оперативно-тактичного ракетного комплексу “Іскандер” і виведення на орбіту двох комплексів космічної розвідки і зв’язку [18, 6].

До речі, комплекс “Тріумф” належить до засобів ППО/ПРО четвертої удосконаленої генерації. Він побудований з використанням новітніх технологій і докорінно відрізняється від своїх попередників дальністю дії, збільшеною зоною ураження, кількістю цілей, які одночасно уражаються, та підвищеною вогневою потужністю і перешкодозахищеністю. Комплекс здатний уражати цілі на дистанції до 400 км (літаки стратегічної і тактичної авіації, радіолокаційного спостереження і наведення, крилаті ракети та інші ракетні засоби, в тому числі виконані за технологією “Stealth”). “Тріумф” уражає цілі на максимальній віддалі, на великих і малих висотах. На думку російських військових експертів, аналогічних зразків техніки за кордоном поки що немає навіть у розробках [19, 33].

263


Таким чином, за останнє десятиріччя неодноразово розпочиналися спроби реформування військово-промислового комплексу Російської Федерації. Проте всі вони з тих чи інших причин не дали бажаного результату. Реформування відбувалось у складних економічних умовах, що було спричинено переходом до ринкових відносин, а це призвело до зменшення технічного, наукового та кадрового потенціалу військового сектора економіки, практично була втрачена керованість оборонним виробництвом, а схема державного управління ОПК не відповідала завданням його розвитку.

Після досить тривалого часу, завдяки певним зусиллям військово-політичного керівництва держа-ви, стан оборонного сектора промисловості стабілізувався, і розпочалася позитивна динаміка його зростання. Сьогодні оборонно-промисловий комплекс Росії, який є високотехнологічним сектором економіки країни, незважаючи на складність проблем, які він вирішує, не тільки зберігає, але й нарощує достатньо високий науково-технічний і виробничий потенціал, який дає можливість розробляти військову і цивільну продукцію на рівні світових зразків і здатний бути в авангарді інноваційного розвитку держави.

1. Боднарчук Р. Коли на ринку – зброя // Політика і час. – 1999. – № 4. – С. 25–32; Юрчук В.В. Особенности интернацио­нализации военно-промышленных комплексов стран НАТО // Актуальні проблеми економіки. – 2004. – № 1. – С. 65–75; Безчасний Л.К., Новиков Е.Б., Юрчук В.В. Інтегрування нових членів та партнерів НАТО у військово-економічне співробітництво країн Альянсу: висновки для України // Актуальні проблеми економіки. – 2004. – № 8. – С. 81–90; Риженко А. Вступ до НАТО: десять аргументів “за” // Україна – НАТО. – 2005. - № 6. – С. 49–57; Невідома Н. Економічні аспекти євро-атлантичної інтеграції України // Евроатлантикінформ. – 2005. – № 1. – С. 21–22.

2. Страны мира. – Харьков: Книжный клуб “Клуб семейного досуга”, 2006. – 384 с.

3. Довідник НАТО. Видання присвячене 50-й річниці Альянсу. – К.: Молодь, 1999. – 543 с.

4. Голуб Н.В., Клімкін П.А. Україна та міжнародні організації: Інформ.-дов. вид. – К.: Кондор, 2003. – 212 с.

264


5. Указ президента РФ В. Путина № 24 от 10 января 2000 г. Концепция национальной безопасности Российской Федерации (новая редакция) // Независимая газета. – 2000. – 13 января. – № 4. – С. 2.

6. Подходы России к обеспечению международной безопасности // Рос. воен. обозрение. – 2007. – № 1. – С. 2–10.

7. Семенченко В. Пока партнеры в дефиците // Военно-промышленный курьер. – 2007. – 4–10 апреля. – № 13. – С. 2.

8. Хахлюк А., Лук’янов А. Світовий ринок озброєнь: сучасний стан та тенденції розвитку // Військо України. – 1998. – № 1–2. – С. 16–18.

9. Меньшиков А.В., Репин В.Г. Дальше отступать некуда // Независимое военное обозрение. – 1996. – 27 января – 2 февраля. – № 2. – С. 4.

10. Пименов В.В. Организационные блуждания оборонного комплекса // Незав. воен. обозрение. – 1999. – 27 августа – 3 сентября. – № 33. – С. 4.

11. Еще мы делали ракеты… // Незав. воен. обозрение. – 1996. – 14–20 марта. – № 5. – С. 5.

12. Панкова Л.В. Критическая черта // Незав. воен. обозрение. – 1997. – 5–11 сентября. –№ 33. – С. 6.

13. Сокут С. Государство вспомнило про оборонку // Незав. воен. обозрение. – 1999. – 4–10 июня. – № 21. – С. 6.

14. Бабакин А. Грядет очередное реформирование оборонной промышленности // Незав. воен. обозрение. – 2004. – 1–8 октября. – № 37. – С. 1.

15. Бабакин А. Советский оборонный потенциал промышленности исчерпан // Незав. воен. обозрение. – 2006. – 3–16 марта. – № 7. – С. 1, 4.

16. Соловьев В. Машиностроители приобрели лоббистов // Незав. воен. обозрение. – 2007. – 18–24 мая. – № 15. – С. 1, 4.

17. Путилин В. Потенциал оборонно-промышленного комплекса страны укрепляется // Военный парад. – 2007. – № 2. – С. 16–19.

18. Росія отримала понад 30 нових систем озброєння в 2007 році // Народна армія. – 2007. – 7 серпня. – № 14. – С. 6.

19. Дианов А., Якутин Л. Время “Триумфа” // Военный парад.
– 2007. – № 2. – С. 32–33.

Надійшла до редколегії 05.04.2007 р.

265


УДК 94:[327(470)+(5)

Похожие статьи