Головна Військова справа Військово-науковий вісник ОРГАНІЗАЦІЯ ДОГОВОРУ ПРО КОЛЕКТИВНУ БЕЗПЕКУ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДОСЯГНЕННЯ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ РОСІЇ В ЦЕНТРАЛЬНІЙ АЗІЇ
joomla
ОРГАНІЗАЦІЯ ДОГОВОРУ ПРО КОЛЕКТИВНУ БЕЗПЕКУ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДОСЯГНЕННЯ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ РОСІЇ В ЦЕНТРАЛЬНІЙ АЗІЇ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ЛОЗИНСЬКИЙ П.І. ГОРДІЙЧУК І.В.*

Проаналізовано процес становлення й розвитку військово-політичного союзу певних країн – членів Співдружності Незалежних Держав – Орга­нізації Договору про колективну безпеку протягом 1992–2011 рр. Розкрива­ється вплив зовнішньополітичної діяльності Російської Федерації на ефективність функціонування Організації в Центральній Азії та вико­ристання військово-політичного союзу в інтересах Росії.

Ключові Слова: Організація Договору про колективну безпеку, вій­ськово-політичний союз, міжнародна безпека, Центральна Азія, Росій­ська Федерація.

Постановка Та Актуальність Проблеми. Становлення і розвиток України як незалежної держави безпосередньо пов’язані з гарантуванням її національної безпеки. Сучасні і можливі загрози внутрішнього і зовнішнього характеру ведуть до необхідності особливої уваги щодо вироблення і реалізації державної політики в тій її частині, яка забезпечує захищеність суспільства і держави від будь-яких загроз, зокрема її найважливішої складової – воєнної безпеки.

Формування нових умов розвитку системи національної безпеки під час поширення глобалізаційних та інтеграційних процесів на євразійському континенті вимагає уточнення кожною державою напрямів гарантування власної політич­ної, економічної та воєнної стабільності на глобальному і регіональному рівнях. У цих умовах вивчення становлення, розвитку та удосконалення систем колективної безпеки, їх впливу на створення архітектури сучасної світової та регі­ональної системи безпеки – актуальне завдання військо­вих істориків. Нагальна потреба вивчення даної проблеми зумовлена тим, що в останній час в Україні продовжуються

*Лозинський Петро Ігорович, кандидат історичних наук, викладач кафедри, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

Гордійчук Ігор Володимирович, Перший заступник начальника Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

© Лозинський П. І., Гордійчук І. В., 2011

252


Дискусії навколо існуючого геополітичного статусу держави, вибору орієнтирів її зовнішньополітичного курсу та шля­хів гарантування національної безпеки.

Проблема функціонування Організації Договору про колективну безпеку виходить далеко за межі взаємин країн СНД. Впливаючи на систему безпеки багатьох держав вона набуває більш чіткого регіонального виміру. У зв’язку з цим об’єктивна оцінка досягнутого рівня міждержавної взаємодії певних країн СНД в галузі військово-політичних відносин дозволяє по-новому розставити геополітичні акценти у регіо­нах, підтвердити та зафіксувати факт зміни геостратегіч-ного становища держав – членів Організації Договору про колективну безпеку.

Метою Дослідження Є відтворення на підставі аналізу військово-теоретичних та історичних праць, документів і матеріалів становлення, тенденцій розвитку і поступової трансформації Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) та намагань Російської Федерації за допомогою військово-політичного союзу СНД втягнути Центрально-азійський регіон в орбіту впливу Росії.

Аналіз Попередніх Досліджень. Незважаючи на те, що останнім часом проблемі регіональної безпеки приділяється певна увага, вітчизняні дослідження щодо функціонування ОДКБ на пострадянському просторі, зокрема в Централь­ній Азії, знаходяться на початковому етапі, мають фраг­ментарний, незавершений і часто дискусійний характер. Наявні роботи мають суто політологічний характер і розг­лядають процес діяльності військово-політичного союзу певних країн – членів СНД лише на етапі становлення цього союзу та з позицій ефективності цього процесу [1–4].

Сьогодні, як ніколи, існує надмірна конкуренція за кон­троль над світовими ресурсами. Відбувається боротьба за вплив на країни і простори, які були не в змозі сформувати ефективного регіонального економічного блоку (або приєд­натися до вже існуючого альянсу), а у підсумку – створити ефективну систему регіональної безпеки. З цього приводу особливу увагу провідних країн світу привертає Центрально-азійській регіон, який може стати високорентабельним напрямом для будь-якого бізнесу з урахуванням наявності усіх видів промислової сировини, а головне – сприятливих умов організації виробництва: дешевизни робочої сили,

253


Більш низьких фінансових витрат на капітальне будівництво, експлуатацію виробничих потужностей, транспортної та енергетичної інфраструктури.

Центральна Азія – великий регіон Азії, який не має виходу до океану, що включає (не за географічною ознакою) Узбе­кистан, Туркменістан, Таджикистан, Киргизстан, а також Казахстан. За визначенням ЮНЕСКО, регіон включає Мон­голію, Західний Китай, Пенджаб, північну Індію та північ­ний Пакистан, північно-східний Іран, Афганістан, райони азіатської Росії та п’ять колишніх радянських республік Середньої Азії.

За природно-ресурсним потенціалом саме пострадянські країни Центральної Азії й привертають пильну увагу висо-корозвинених країн світу. Наприклад, Казахстан володіє різноманітними і багатими запасами корисних копалин – кольорових, чорних і рідкісних металів, нафти та газу, кам’яного і бурого вугілля, фосфоритів, бокситів. Республіка є одним зі світових лідерів за запасами вольфраму, хрому, срібла, цинку, свинцю. Головне багатство Киргизстану – гідроенергетичні ресурси. Надра республіки багаті на вугілля, нафту, газ і газовий конденсат, кольорові метали, пере­важно ртуть і сурму, вольфрам, олово, уран, золото тощо. У надрах республіки Узбекистан виявлено великі поклади мінерально-сировинних ресурсів. За запасами золота, міді, вольфраму, срібла, свинцю, цинку і урану Узбекистан по­сідає одне із чільних місць у світі. На долю республіки припадає майже 74% запасів газового конденсату всього Центрально-Азійського регіону і 40% природного газу. Надра Таджикистану містять запаси нафти, природного газу, вугілля, урану, мідних, свинцевих, залізних, алюмі­нієвих руд, фосфоритів, цинку, ртуті, золота, олова, воль­фраму, бору, коштовних та напівкоштовних каменів. За оцінками західних експертів Таджикистан за питомими показниками запасів гідроресурсів посідає перше місце у світі. Прогнозові запаси вуглеводної сировини Туркменіс-тану оцінюються в межах 23 трлн куб. м природного газу і 12,2 млрд т. нафти [5, 191, 209, 235, 253, 267].

На початку та всередині 90-х років минулого століття Центральна Азія опинилась фактично виключеною зі сфери пріоритетів пострадянської Росії. Але у 2000 р., коли пре­зидентом Російської Федерації став В. Путін, виявилось

254


Прагнення втягнути регіон в орбіту впливу Москви, на­самперед, для кардинального посилення міжнародних позицій РФ. Політичне керівництво Російської Федерації добре зрозуміло, що недостатня увага Росії до Централь­ної Азії може неминуче призвести до того, що розташовані тут держави з часом будуть змушені ще більше орієнтува­тися не на зміцнення зв’язків із Російською Федерацією, а на встановлення їх з іншими світовими економічними центрами. Багаті мінеральні ресурси регіону рано або пізно стануть об’єктом ще більш гострого, ніж сьогодні, супер­ництва потужних держав та економічних блоків. І дуже сумнівно, що Росія буде в змозі отримати перемогу у цій конкурентній боротьбі. З цього часу дієвим інструментом РФ щодо втягнення пострадянських країн Центрально-азійського регіону у сферу впливу Росії став військово-політичний союз окремих країн СНД – Організація Договору про колективну безпеку.

Варто нагадати, що 15 травня 1992 р., під час наради глав держав СНД у Ташкенті, шість країн Співдружності – Казах­стан, Росія, Вірменія, Таджикистан, Туркменія та Узбекистан – уклали “Договір про колективну безпеку” (ДКБ). З часом до нього приєдналися Азербайджан (24 вересня 1993 р.), Грузія (9 грудня 1993 р.) і Білорусь (31 грудня 1993 р.). Після ратифікації Договір 20 квітня 1994 р. набрав чин­ності. Отже, початково учасниками Договору були дев’ять із дванадцяти держав – членів СНД. Відповідно до ст. 102 Статуту Організації Об’єднаних Націй він був зареєстро­ваний у Секретаріаті ООН 1 листопада 1995 р. [6, 2].

Варто відзначити, що на той час жодних зовнішніх загроз Співдружності не існувало. Великомасштабні війни та конфлікти були лише гіпотетичними, обережними при­пущеннями політологів. Необхідність термінової ухвали ДКБ не відстежується навіть у преамбулі самого документу. У перших його рядках відзначається, що держави-учасниці, “керуючись деклараціями про суверенітет Незалежних Держав”, “враховуючи створення державами-учасницями власних збройних сил”, “обравши узгоджені дії в інтересах гарантування колективної безпеки” і, нарешті, “визначаючи необхідність суворого виконання ухвалених договорів, що стосуються скорочення озброєння, збройних сил і зміц­нення заходів довіри”, вирішили укласти Договір про ко­лективну безпеку [7, 1].

255


Безперечно, що утворений Договір колективної безпеки був результатом прагнення російського військово-політичного керівництва відродити провідну роль “старшого брата” в оборонній сфері СНД. Про це свідчить порівняння військових потужностей членів ДКБ. Наприклад, Білорусь отримала великий спадок – війська Червонопрапорного Білоруського військового округу (БВО), одного із найбільш оснащених з військового погляду з 17 військових округів СРСР. Це було бойове угруповання військ на західному напрямі, яке нара­ховувало 1410 військових формувань штатною чисельністю у чверть мільйона військовослужбовців. Угруповання стра­тегічних ядерних сил нараховувало 180 з’єднань, частин і установ чисельністю майже 40 тисяч осіб. На території Рес­публіки перебував 81 носій з ядерним зарядом [8, 178]. Але навіть військовий потенціал Білорусі був не в змозі конкурувати з військовою потужністю Росії, на території якої були розташовані війська чисельністю у 2 млн 100 тис. осіб [9, 1].

На думку засновників Договору колективної безпеки, це був лише перший щабель у формуванні оборонного союзу. За його допомогою планувалося інтегрувати зусилля певних держав Співдружності і максимально використати елементи оборонної системи СРСР, які збереглися на той час.

Варто відзначити, що, незважаючи на наполегливе праг­нення військово-політичного керівництва Російської Феде­рації створити колективну систему безпеки СНД, розвиток колективних форм співпраці йшов дуже повільно, тому що стосунки держав – учасниць Співдружності все більше здійснювалися на двосторонній основі практично в усіх сферах співпраці, зокрема у військовій, а це швидко пос­лаблювало роль багатосторонніх органів Співдружності. Військові експерти підрахували, що станом на липень 1992 р. було ухвалено майже 70 різних військових угод в рамках Договору колективної безпеки, але більшість із них були нежиттєздатними [10, 1].

Слід підкреслити, що дія Договору про колективну без­пеку закінчувалася 20 квітня 1999 р., тому що відповідно до ст. 11 він був укладений “на п’ять років з наступним продовженням” [7, 1]. Вже у лютому 1999 р., під час чер­гового засідання Ради міністрів закордонних справ СНД, Узбекистан оголосив про вихід з Договору колективної

256


Безпеки. Представник МЗС Узбекистану зазначив при цьому, що даний договір в його тодішньому вигляді не відповідав вимогам часу, не виконував покладених на нього функцій. “Ташкент не згоден з російською військовою активністю в деяких державах СНД”, – заявив він [11, 3]. Продовжили Договір лише шість країн – Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія та Таджикистан. Три інші держави – уча­сниці ДКБ (Азербайджан, Грузія та Узбекистан) вирішили вийти із Договору, тому що на їх думку він не відповідав новим геополітичним реаліям [12, 5]. Цією подією завер­шився перший п’ятирічний етап функціонування Договору про колективну безпеку.

Загострення питання подальшого розвитку СНД, зок­рема у галузі воєнно-політичного співробітництва, збіглося з приходом до влади у 2000 р. адміністрації, яку очолив Президент Російської Федерації В. Путін. У цей час Росія практично втратила свій вплив на пострадянському просторі. Виникла група країн, яка не просто обрала і здійснювала прозахідний політичний курс. Ці країни почали реалізову­вати зовсім іншу, ніж Росія, політичну і суспільну модель розвитку.

Водночас з приходом до влади В. Путіна Росія активізу­вала зусилля щодо зміцнення механізмів ДКБ та напов­нення їх новим змістом. Під час московської сесії ДКБ 14 травня 2002 р. було ухвалено рішення щодо перетворення ДКБ у повноцінну міжнародну організацію – Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ). 7 жовтня

2002 р. у Кишиневі були підписані Статут та Угода про
правовий статус ОДКБ, які були ратифіковані всіма дер­
жавами – членами ОДКБ і набрали чинності 18 вересня

2003 р. [13, 2].
Слід підкреслити, що з самого початку функціонування

ОДКБ Російська Федерація очолила розвиток військової компоненти Організації. Свої дії політичне керівництво РФ спрямувало на нарощування присутності Росії в Центрально-Азійському регіоні. Тож, в ході перемов на вищому рівні між керівництвом Росії та Киргизії у вересні 2003 року центральною темою була проблематика подальшого ство­рення ефективної системи колективної безпеки в Центра­льній Азії та на євразійському просторі в рамках спільної боротьби з тероризмом, екстремізмом і наркотрафіком.

257


Підсумком зустрічі була Угода про статус та умови розта­шування російської авіаційної бази в Киргизії (м. Кант) [14, 3].

Вже 23 жовтня 2003 р. відбулася урочиста церемонія відкриття авіабази. Згідно із досягнутими домовленостями Киргизія на 15 років безкоштовно надала Росії інфра­структуру аеродрому, а також взяла на себе комунікаційні витрати. Водночас Росія передала Киргизії партію стрілець­кої зброї, спорядження, одностроїв та засобів радіозв’язку на суму 3 млн дол. Передбачалося, що на початковому етапі функціонування бази фінансування буде здійснюва­тись із лімітів коштів бюджетних асигнувань Міністерства оборони РФ, а з 2004 р. за рахунок федерального бюджету Росії згідно зі статтею “Національна оборона” [15, 3].

Засновники авіабази планували розташувати на ній 10–15 російських літаків Су-27 і Су-25, військово-транспортні літаки і вертольоти, а також майже 500 російських військово­службовців. База в Канті була створена як авіаційна компо­нента Колективних сил швидкого розгортання Центрально-азійського регіону [16, 1].

Слід нагадати, що Колективні сили швидкого розгортання (КСШР) Центральноазійського регіону були створені у 2001 р. Станом на кінець 2003 р. вони складалися із чотирьох окремих батальйонів – від Киргизії, Казахстану, Росії і Таджикистану. Загальна чисельність угруповання – майже 1500 військовослужбовців. Від Росії до складу КСШР входив батальйон 201-ї мотострілецької дивізії, яка дислокувалася в Таджикистані. У разі необхідності він був у змозі швидко прикрити таджиксько-афганський кордон [15, 3; 17, 3].

Скориставшись провідною роллю в Організації Договору про колективну безпеку, Росія під виглядом зміцнення КСШР поширила свою військову експансію в Середню Азію. Таким чином, 4 червня 2004 р., під час зустрічі прези­дентів Росії і Таджикистану, було досягнуто ряд домовле­ностей в галузі військового співробітництва. Таджикистан погодився передати Росії безкоштовно і в безстрокове ви­користання територію поблизу Душанбе для розгортання російської військової бази. За тих же умов Росії були пе­редані території, які Російська Федерація до того викорис­товувала як військові полігони в інтересах Збройних Сил РФ. Це були навчальні полігони мотострілецьких полків,

258


Які дислокувалися в Душанбе, Кулябі та Курган-Тюбе. Також укладено угоду про перетворення дислокованої у Таджикистані 201-ї російської мотострілецької дивізії на військову базу РФ і передачу у власність російської армії високогірного оптико-електронного вузла “Нурек” – сис­теми контролю за космічним простором. До нього входить 10 телескопів, які управляються в автоматичному режимі, обладнані телевізійним приймачем і потужним обчислю­вачем. Розбудова цього комплексу почалася ще за часів Радянського Союзу, а на бойове чергування він був поста­влений у 2003 р. У відповідь на такі кроки Таджикистану Росія зобов’язалася скасувати його борги [18, 2].

Червневі домовленості 2004 р. мали для Росії надзви­чайне значення. Вже 17 жовтня 2004 р. Президент Росії В. Путін та його таджицький колега Е. Рахманов урочисто відкрили російську військову базу поблизу Душанбе. До її складу увійшли 5 тисяч військовослужбовців, майже 150 тан­ків Т-72, 300 бронетранспортерів та бойових машин піхоти, 140 гармат і мінометів, 18 реактивних систем залпового вогню БМ-21 “Град”, майже 180 одиниць зенітних засобів, понад 60 протитанкових засобів. Крім цього, сім тактичних груп військовослужбовців перебували на прикордонних заставах таджицько-афганського кордону. Повітряну під­тримку повинні були здійснювати 5 літаків штурмової авіації Су-25 і 10 вертольотів (4 Мі-8 та 6 Мі-24) 670-ї авіа­ційної групи. Особливе задоволення російського військового керівництва викликала передача у власність Росії війсь­ково-стратегічного оптико-електронного вузла “Нурек” (“Вікно”) – контролю космічного простору. За цей об’єкт Росія скасувала Туркменистану 242 млн дол. боргу [19, 1].

Разом із заснуванням військової бази у Таджикистані Росія посилила свою киргизьку авіаційну базу у м. Кант. Як повідомив у серпні 2004 р. головнокомандувач Війсь­ково-Повітряних Сил РФ генерал армії В. Михайлов, “до кінця року ми плануємо збільшити особовий склад та аві­апарк у два рази відповідно до ухвалених раніше рішень”. Тобто, планувалося, що особовий склад авіабази наприкінці 2004 р. буде складати 700 осіб, серед них 500 військово­службовців і 200 цивільних осіб. Чисельність літальних апаратів буде збільшена до 20 одиниць, а саме винищува­чами Су-27, штурмовиками Су-25, літаками Л-39, а також

259


Вертольотами Мі-8. До того ж злітно-приземна смуга авіабази Кант буде в змозі приймати будь-які типи літаків [20, 3].

Варто відзначити, що у 2006 р. відбулося поновлення участі Республіки Узбекистан у Договорі про колективну безпеку від 1992 р. та юридичне оформлення її повнопра­вного членства в Організації Договору про колективну безпеку, що працювало на користь Росії в плані поширення її присутності в Центральноазійському регіоні [21, 41].

Цій події передувало укладення 14 листопада 2005 р. договору про союзницькі відносини між Росією і Узбекис­таном. Відповідно до договору, сторони мали можливість надавати один одному право на використання військових об’єктів на їх територіях. Це означало, що Збройні сили Російської Федерації отримували можливість не тільки експлуатувати майже 10 узбецьких літовищ, але й засну­вати військову базу на території Узбекистану. Крім цього, Росія і Узбекистан також домовилися “активно взаємодіяти у питаннях модернізації та реформування збройних сил, їх оснащення сучасним озброєнням та військовою технікою. Підвищення їх бойової готовності” [22, 2].

На початку лютого 2009 р. увагу військових фахівців та політологів привернув самміт глав держав – членів Органі­зації Договору про колективну безпеку в Москві. Під час самміту, 4 лютого 2009 р., глави держав підписали документ про створення Колективних сил оперативного реагування (КСОР) на базі 98-ї гвардійської дивізії Повітрянодесантних військ, яка дислокована в Іванівській області, та 31-ї гвардій­ської штурмової бригади ПДВ, яка розташована в Ульяновську (близько 8000 військовослужбовців). Казахстан зобов’язався виділити теж десантно-штурмову бригаду (4000 військово­службовців), а решта країн – членів ОДКБ по одному сухо­путному батальйону [23, 2; 24, 9]. Отже, Росія продовжувала нарощування своєї військової сили в Центральноазійсь-кому регіоні.

Сьогодення виразно показало, що членів ОДКБ нічого не об’єднує, крім того факту, що раніше вони складали одну країну, але це аж ніяк не означає загальності інте­ресів після розпаду єдиної країни. Дійсно, що зараз спіль­ного у Таджикистану і Білорусі у військово-політичній сфері? Таджики будуть захищати Білорусь від НАТО, а білоруси Таджикистан – від талібів? Абсурдність такого

260


Припущення цілком очевидна. Від КСОР ОДКБ таким чином важко очікувати дієздатності навіть для вирішення такого завдання, заради якого їх спробували створити – захисту країн-членів від зовнішньої агресії.

Політичні події у Центральній Азії свідчать про те, що російське керівництво віддає перевагу використанню ОДКБ для збереження та збільшення свого впливу в регіоні шляхом побудови діяльності цього військово-політичного блоку, передусім, заради власних інтересів, а вже потім – інтересів країн Центральної Азії. Існування ОДКБ свідчить, що всередині організації є певні умови щодо розвитку конфліктних ситуацій та різне бачення ролі ОДКБ на по­страдянському просторі між країнами-партнерами. Одне із таких бачень проявилось у зв’язку із подіями у Киргиз­стані в квітні та червні 2010 р.

Коли 7 квітня 2010 р. у Киргизії відбулася Народна Рево­люція, яка усунула від влади корумпованого Президента Киргизії К. Бакиєва та його прибічників, а він звернувся до керівництва ОДКБ з проханням ввести в країну части­ни КСОР, то керівництво ОДКБ йому відмовило. З цього при­воду Президент Білорусі О. Лукашенко висловив думку, що ОДКБ повинна якось втрутитись: “Що це за організація, якщо в одній із наших країн ллється кров, відбувається заколот? Тиша. Чому?.. Якщо так буде розвиватися ОДКБ і надалі, то завіряю вас, що перспектив ця організація не має” [25].

Варто підкреслити, що російське керівництво певним чином скористалося ситуацією нестабільності у Киргизс­тані і, мотивуючи свої дії необхідністю гарантувати безпеку своєї військової бази у м. Кант, перекинуло туди дві роти повітрянодесантних сил у кількості 150 бійців [26, 2].

11–15 червня 2010 р. в республіці відбулися міжетнічні збройні зіткнення, спровоковані колишнім президентом К. Бакиєвим та міжнародними терористичними організа­ціями – Ісламським рухом Узбекистану, Союзом ісламського джихаду, афганським Талібаном, Об’єднаною таджицькою опозицією. Внаслідок зіткнень у країні сталася гуманітарна катастрофа, яка призвела до численних жертв. За офіцій­ними даними, у міжетнічних збройних зіткненнях загинуло майже 300 осіб (за неофіційними – понад 2000). Тисячі мир­них громадян отримали поранення, понад 200 тис. узбеків

261


Були змушені покинути рідні домівки та переміститись на територію Узбекистану [27, 3].

Президент перехідного періоду Республіки Киргизстан Р. Отунбаєва звернулася до Президента РФ Д. Медвєдєва та керівництва ОДКБ з проханням ввести в країну частини КСОР, але їй було відмовлено. Одночасно на базу в м. Кант терміново було перекинуто російський посилений батальйон ПДВ [26, 2].

Революції на півночі Африки (на Близькому Сході) та перспектива їх розповсюдження на зону відповідальності ОДКБ створили ситуацію, якою відразу скористалось керів­ництво Російської Федерації. Справа у тому, що деяких ліде­рів країн – членів військово-політичного союзу СНД об’єднує одна риса – тривале перебування у владі, яке споріднює їх з колишнім президентом Тунісу Бен-Алі, президентом Єгипту Х. Мубараком або лідером Лівії полковником Кад-дафі. Наприклад, Н. Назарбаєв керує Казахстаном вже 20 років. Е. Рахмон очолює Таджикистан 17 років, стільки ж перебуває у владі в Білорусі О. Лукашенко. За ініціативи Росії 12 вересня 2011 р. відбувся самміт ОДКБ, головною темою якого були революції на Близькому Сході. Учасники самміту домовились перетворити ОДКБ у потужний заслон на шляху “кольорових революцій” на пострадянському просторі. Спочатку ОДКБ має намір зміцнити оборону у кіберпросторі, оскільки режими в Єгипті та Лівії впали багато в чому завдяки Twitter та Facebook. По-друге, члени блоку вирішили зміцнювати колективні сили оперативного реагування (КСОР), які можуть бути задіяні у випадку поча­тку заворушень за арабським сценарієм [28, 4].

Безперечно, якщо КСОР отримає можливість втручатися у внутрішні конфлікти на теренах СНД, то Росія буде в змозі легітимно втручатись у внутрішні справи членів ОДКБ.

Висновки. Російська Федерація практично оголосила територію колишнього СРСР зоною своїх життєво важливих інтересів. З самого початку Співдружність Незалежних Держав була важливим інструментом російської політики в економічній та військовій сферах. Тому зміцнення обо­ронної потужності СНД та необхідних для її життєдіяльності механізмів було важливим імперативом російської політи­ки. Згідно з планами російського військово-політичного кері­вництва, членство Російської Федерації у Співдружності

262


Легітимізувало присутність Росії у різних регіонах СНД, в тому числі і військову.

Центральна Азія стає регіоном все більш активного геопо-літичного суперництва провідних світових та регіональних центрів сили. При цьому тут зберігаються умови щодо можливої дестабілізації ситуації. Вона є як породженням впливу внутрішніх факторів розвитку розташованих тут держав, так і спробами низки держав та організацій ско­ректувати розвиток ситуації в країнах цього регіону у ви­гідному для себе напрямі.

Зміцнення позицій на цьому геополітичному просторі посилює потенціал Росії, необхідний, зокрема, щодо успіху “стратегічного” діалогу з США та їх союзниками. Крім того, успіх в Центральній Азії здатен надати прискорення ефек­тивному та комплексному економічному розвитку самої РФ, зміцненню її національної безпеки у довгостроковій перс­пективі, тому що стан економіки та стабільність у серці Євразійського континенту багато в чому залежать від стану справ на центральноазійському напрямі. Саме тому сьо­годні Росія прагне відігравати тут ключову роль, у тому числі й за допомогою Організації Договору про колективну безпеку, яка де-факто не відповідає своїй назві, тому що не стала повноцінною структурою гарантування безпеки, а є лише інструментом для досягнення геополітичних цілей Росії в Центральноазійському регіоні.

1. Бодрук О. Структури воєнної безпеки: національний та між­народний аспекти: Монографія / О. Бодрук. – К.: НІПМБ, Рада національної безпеки і оборони України, 2001. – 299 с.

2. Храбан І.А. Система європейської безпеки і напрями воєнно-політичної інтеграції України до її структур: Монографія / І. А. Храбан. – К.: Варта, 2006. – 544 с.

3. Скороход Л. Миротворча діяльність на теренах СНД / Л. Скороход, Ю. Скороход, Г. Перепелиця // Політична думка. – 1997. – № 4. – С. 123–140.

4. Леонов В.В. Миротворча діяльність на теренах СНД у контексті розвитку міжнародної безпеки / В. В. Леонов // Стратегічна панорама. – 1999. – № 3. – С. 31–37.

5. Дорошко М.С. Країнознавство. Країни СНД і Балтії: Навчаль­ний посібник / М. С. Дорошко. – Чернівці: Книга–XXI, 2008. – 308 с.

6. Рекута А.Л. Организация Договора о коллективной безо­пасности: проблемы и пути развития по предотвращению

263


Угрозы безопасности в Центрально-Азиатском регионе / А. Л. Рекута // Военная мысль. – 2006. – № 11. – С. 2–9.

7. Договор о коллективной безопасности // Красная Звезда. – 1992. – 23 мая (№ 114–115). – С. 1.

8. К безопасности через сотрудничество: Доклад Главнокоман­дующего Объединенными Вооруженными Силами Содружес­тва Независимых Государств. – М.: Центр информационно-аналитического обеспечения государств Содружества, 1993. – 364 с.

9. Владыкин О. Российская армия приобретает все более чет­кие контуры / О. Владыкин // Красная Звезда. – 1992. – 16 апреля (№ 87).

10. Докучаев А. Договор о коллективной безопасности: споры были в Ташкенте. Чего ожидать в Москве? / А. Докучаев // Красная Звезда. – 1992. – 4 июля (№ 148–149). – С. 1–2.

11. Узбекистан оборонятиметься самостійно? // Урядовий кур’єр. –1999. – 6 лютого (№ 23). – С. 3.

12. Корбут А. Интеграция с элементами дезинтеграции / А. Корбут // Независимое военное обозрение. – 1999. – 4– 11 июня (№ 21). – С. 5.

13. Набиев Н. Новые горизонты сотрудничества / Н. Набиев, Р. Стрешнев // Красная Звезда. – 2003. – 29 апреля (№ 99). – С. 2.

14. Стрешнев Р. Россия возвращается в Центральную Азию / Р. Стрешнев // Красная Звезда. – 2003. – 25 сентября (№ 118). – С. 3.

15. Стрешнев Р. Азиатский рубеж / Р. Стрешнев // Красная Звезда. – 2003. – 28 октября (№ 201). – С. 3.

16. Стрешнев Р. Щит для Центральной Азии / Р. Стрешнев // Красная Звезда. – 2003. – 24 октября (№ 190). – С. 1.

17. Стрешнев Р. ОДКБ: от простого к сложному / Р. Стрешнев // Красная Звезда. – 2003. – 13 августа (№ 147). – С. 3.

18. Плугатарев И. “Смены караула” на Пяндже не будет / И. Плугатарев // Независ. воен. обозр. – 2004. – 11–18 июня (№ 21). – С. 2.

19. Плугатарев И. Москва обзавелась самой большой военной базой за рубежом / И. Плугатарев // Независимое военное обозрение. – 2004. – 22–28 октября (№ 40). – С. 1.

20. Коротко. Авиабаза будет усилена // Независимое воен. обозр. – 2004. – 13–19 августа (№ 30). – С. 3.

21. Бордюжа Н. ОДКБ – эффективный инструмент противо­действия современным вызовам и угрозам / Н. Бордюжа // Междунар. жизнь. – 2007. – № 1–2. – С. 43–49.

22. Плугатарев И. Ташкент возвращается в коллективный договор / И. Плугатарев // Независимое военное обозрение. – 2005. – 18–24 ноября (№ 44). – С. 2.

23. Корбут А. Коллизии коллективной обороны / А. Корбут // Военно-промышленный курьер. – 2009. – 11–17 февраля (№ 5). – С. 2.

264


24. Тимошенко В. Нове військове утворення буде не гірше за НАТО / В. Тимошенко // Голос України. – 2009. – 9–10 лютого (№ 23). – С. 9.

25. Князев А. ОДКБ: миссия и пути развития в меняющемся мире. – Режим доступу: - Http://www. news-asia. ru/view/-Tm/politics/443. – Заголовок з екрана.

26. Минобороны усилил охрану своей базы // Независимое военное обозрение. – 2010. – 18–24 июня (№ 22). – С. 2.

27. Матвеев А. Долгое эхо ошских событий / А. Матвеев // Военно-промышленный курьер. – 2010. – 30 июня–6 июля (№ 25). – С. 3.

28. Габуев А. И ОДКБ вышла блоком / А. Габуев // Коммер­сантъ. – 2011. – 13 сентября (№ 134). – С. 4.

Надійшла до редколегії 20.10.2011 р.

Рецензент: А.І. Харук, кандидат історичних наук, доцент, Національний університет “Львівська політехніка”, м. Львів.

Лозинский П.И., Гордийчук И.В.

ОРГАНИЗОЦИЯ ДОГОВОРА ПРО КОЛЛЕКТИВНУЮ БЕЗО­ПАСНОСТЬ КАК ИНСТРУМЕНТ ДОСТИЖЕНИЯ ГЕОПОЛИТИ­ЧЕСКИХ ЦЕЛЕЙ РОССИИ В ЦЕНТРАЛЬНОЙ АЗИИ

Проанализирован процесс становления и развития военно-политичес­кого союза некоторых стран – членов Содружества Независимых Госу­дарств – Организации Договора про коллективную безопасность на протяжении 1992–2011 гг. Раскрывается влияние внешнеполитической деятельности Российской Федерации на эффективность функциониро­вания Организации в Центральной Азии и использование военно-политического союза в интересах России.

Ключевые Слова: Организация Договора про коллективную безопа­сность, военно-политический союз, международная безопасность, Центра­льная Азия, Российская Федерация.

LozynskyІ P., Hordyichuk I.

ORGANIZATION OF THE COLLECTIVE SECURITY TREATY AS A WAY TO ACHIEVE GEOPOLITICAL GOALS OF RUSSIA IN CENTRAL ASIA

IT reveals the influence of the foreign policy of the Russian Federation on the efficiency of operation OCST in Central Asia and the use of military-political union in the interests of Russia.

Key words: Organization of the Collective Security Treaty, military-political union, international safety, Central Asia, Russian Federation.

265


УДК 94:[316.77:32