Головна Військова справа Військово-науковий вісник ВІЙНА У В’ЄТНАМІ ЯК КАТАЛІЗАТОР РЕФОРМ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ США В ПРАЦЯХ АМЕРИКАНСЬКИХ ДОСЛІДНИКІВ
joomla
ВІЙНА У В’ЄТНАМІ ЯК КАТАЛІЗАТОР РЕФОРМ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ США В ПРАЦЯХ АМЕРИКАНСЬКИХ ДОСЛІДНИКІВ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ГРЕБЕНЮК М.В.*

Стаття присвячена аналізу причин, рушійних сил реформ зброй­них сил США в період між війнами у В’єтнамі та в Перській затоці 1990–1991 рр. та їх основного змісту на прикладі сухопутних військ. Показано основні етапи реформування від початку усвідомлення його необхідності.

Ключові Слова: Воєнна реформа, війна у В’єтнамі, збройні сили США, етапи реформування, сухопутні війська США

Актуальність Теми Обумовлена незавершеністю ре­формування Збройних Сил України, які були створені із залишків Збройних Сил СРСР після драматичних подій його розпаду та поразок в Афганістані та у “холодній війні”.

Метою Статті Є аналіз причин, рушійних сил реформ збройних сил США в період між війнами у В’єтнамі та у Перській затоці 1990–1991 рр. та їх основний зміст на прикладі сухопутних військ (СВ).

За підрахунками А. Спайгела з аналітичного центру військово-морських сил США, після Другої світової війни та початку воєнних реформ після В’єтнаму США вдалися до активних або демонстративних дій із використанням своїх збройних сил більше ніж 240 разів [2, 387]. На думку одного з ідеологів С. Канбі, потреба реформ збройних сил США була актуальною ще з часів Другої світової війни, про що свідчила ефективність проведених наземних опе­рацій в Європі та на Філіппінах [7, 12]. Однак перемоги у цих війнах приглушали критичні голоси. Зміни стають невідкладними після завершення програшних війн або провальних воєнних операцій, тому принципові реформи

*Гребенюк Михайло Володимирович, заступник начальника навчально-наукового центру міжнародної миротворчої діяльності з навчальної роботи, Національний університет оборони України, м. Київ.

© Гребенюк М. В., 2011

227


У збройних силах США розпочалися лише після їх поразки в Індокитаї. Треба зазначити, що ця теза також є справед­ливою для Збройних Сил СРСР після Другої світової війни. Проте ця аналогія не продовжилася після програшної “холодної війни” та війни в Афганістані через грандіозні геополітичні зміни, які замість питання реформування Збройних Сил СРСР висунули завдання створення Зброй­них Сил незалежної України.

Війна у В’єтнамі, яка закінчилась у квітні 1975 р., за­брала життя більш ніж 50 тис. військовослужбовців США, спричинила зміну двох президентів, породила недовіру між військовими як організацією із забезпечення безпеки американського суспільства та самим суспільством. Засто­сування стратегії виснаження противника з використан­ням максимально потужних вогневих засобів призвело до величезних руйнувань, але не зломило його волі продов­жувати боротьбу. Війна була дорогою з огляду на економі­чні й людські втрати. Вимоги громадськості США під час війни щодо отримання своєчасної та правдивої інформації про її перебіг і втрати особового складу не були задоволені уповні [7, 14].

Катастрофічну війну у В’єтнамі пізніше доповнила низка невдалих військових операцій, як-то: спроба морських піхо­тинців США звільнити членів екіпажу торговельного судна “Маягуес” на камбоджійському острові Кох-Танг у травні 1975 р., спроба звільнити американських заручників із посольства США в Ірані у квітні 1980 р., загибель 241 вій­ськовослужбовця США та поранення більш ніж 100 інших 23 жовтня 1983 р. під час миротворчої місії у Лівані, а та­кож операція “Необхідна лють” зі вторгнення до Гренади. Таким чином, як стверджував М. Ліхей, череда воєнних невдач або успіхів, які не задовольняють очікувань, по­винна призвести до серйозних змін у воєнній організації. На його думку, великомасштабні війни та навіть невеликі воєнні операції є каталізатором змін, адже різниця між отриманими політико-військовими результатами та тими, які очікувались, завжди породжують нові ідеї та відповідні дії [7, 71]. Подібні висновки висловлювали американські дослідники У. Уіллер, Л. Корб [12, 39], К. Крейн [3, 1].

За висновком М. Ліхея, наслідки війни у В’єтнамі та наступних операцій створили умови, коли бажання обо­ронної реформи стало очевидним [7, 65]. За твердженням

228


Дослідника, оборонна реформа у США після В’єтнаму мала наступні п’ять етапів: 1) вивчення причин ситуації, яка склалась; 2) генерація нових концепцій реформування та розвитку; 3) формулювання політики реформ; 4) розробка та прийняття нової нормативно-правової бази; 5) здійснення практичних кроків [7, 68].

Як будь-яка організація, департамент оборони США мав відповісти на два виклики: по-перше, зберегти базові цінності, на яких воєнна організація побудована, а по-друге, адаптуватися до дії нових зовнішніх чинників, що підривали основи її існування. Як будь-яка бюрократична організа­ція, департамент оборони США опирався змінам [7, 73].

Тому на другому етапі оборонної реформи нововведення (наприклад, оперативне мистецтво ведення бойових дій, маневрен бойові дії тощо) були запропоновані групою інте­лектуалів, серед яких були різні фахівці – необов’язково з воєнної досвідом. Результати їх роботи були доповнені зусил­лями науково-дослідних організацій (Center for Strategic and International Studies, The Heritage Foundation та ін.), які забезпечували обробку та незалежний аналіз фактологі­чного матеріалу, здійснювали дослідження, були форумом для дебатів та апробації ідей авторів та, безумовно, просували ці ідеї, додаючи довіри до отриманих висновків і престижно­сті дослідникам. Окремо з метою паралельної розробки нової концепції реформ була створена організація “комісія Пакарда” (The Packard Commission), яка діяла незалежно та пропонувала подекуди альтернативні рішення [7, 65].

Базуючись на запропонованих концепціях реформ, на третьому етапі була сформульована політика реформ офі­ційними особами президентської адміністрації разом із провідними представниками самих збройних сил США (такими як представник сухопутних військ генерал Мейєр та генерал морської піхоти Грей) і групою конгресменів, які опікувались питаннями оборони та сприяли прийняттю необхідних законодавчих актів [9].

Дослідниця С. Нілсен підкреслювала, що в умовах поси­лення зовнішніх впливів на воєнну організацію, які мали наперед невизначений характер, роль лідерів усередині цієї організації була критично важливою. Вона також стверджувала, що військові реформи – це щось більше, ніж зміна доктрин, настанов, статутів. Для їх використан­ня збройні сили повинні мати відповідну систему бойової

229


Підготовки, кадрову політику, організаційну структуру, озброєння і військову техніку й програми розвитку керів­ного складу. Крім цього проведення відчутних та зрозумілих змін потребує наявності структури з широкими повнова­женнями. У сухопутних військах збройних сил США це було командування з підготовки та доктрин (US Army Training and Doctrine Command), яке розробляло відповідні інтегровані програми реформування сухопутних військ, ініціювало їх виконання й оцінювало досягнуті результати. Також, враховуючи тривалість реформ, було важливим забезпечити стабільність виконання сухопутними війсь­ками завдань за призначенням та управління відповід­ними ресурсами [9].

На думку С. Нілсен, під час проведення реформ необ­хідно було керуватися політичними, соціальними, еконо­мічними та технологічними чинниками. Зміни не завжди були вдалими, але стагнація могла легко перетворитись у проблему для збройних сил США [9, 4]. На заваді змінам можуть стояти усталені нормативні та керівні документи, настанови і статути (тобто, наявні стандарти), традиція та культура у військовій організації, а також бажання її керів­ництва підтримувати існуючу систему незмінною, уникнути невизначеності.

Крім того підтвердження правильності проведення змін можливе тільки під час застосування військ у реаль­них операціях. Неуспіх реформ, помилкові рішення приз­водять до недосягнення успіху в бойових діях і втрат осо­бового складу і можуть бути розцінені як безвідповідальні та злочинні для оборони країни [9, 12]. За переконанням С. Нілсен проведення реформ у військовій справі самими військовиками є невиправданим: замість змін спостеріга­ється стагнація [9, 7–9].

Воєнна організація є складовою урядової бюрократичної системи, і тому довготривала політична підтримка реформ на всіх їх етапах була вкрай важливою. Цього завжди важко досягти, коли завдання реформ є складними, непо­пулярними, існує сильна протидія та наявні впливові стримуючі фактори [9, 11].

Тому для успіху реформ було дуже важливим, що на початку 1980-х у Конгресі США утворилась група сенато­рів та депутатів палати представників під назвою “Спілка Конгресу з військової реформи” (Congressional Military

230


Reform Caucus) загальною чисельністю більше 150 людей, з яких десяток активно працювали над реформою [12, 17].

Однак, як зазначали У. Уіллер і Л. Корб, навіть в’єтнам­ської катастрофи та наступних провальних військових операцій було недостатньо для багатьох людей, щоб пові­рити в те, що ситуація погіршилась настільки, що потреба у цих реформах була реальною, а не створеною політиками. І попри розуміння існуючих проблем в оборонному відомстві окремою групою сенаторів і конгресменів, які становили лобі щодо військових реформ, а також наявність чітко задо­кументованих результатів їхніх досліджень, тема реформ попала в поле зору преси та суспільства тільки після приходу до влади адміністрації президента Р. Рейґана [12, 39]. Таким чином, необхідність реформ була визнана на найвищому рівні, що є критично необхідним.

Одночасно, за висновком У. Уіллера і Л. Корба, було важливим, що способи реформування збройних сил стали справою не тільки Пентагону та аналітичних центрів, а й таких ентузіастів, як Дж. Бойд, П. Спрей, Ф. Спіней, Є. Фітц-жералд та інші, хто зробив свій внесок у подолання дог­матичних підходів. Крім цього кроки реформування були широко висвітлені засобами масової інформації [12, 41].

За твердженням К. Крейна, “в’єтнамський синдром”, на­званий так президентом Дж. Бушем-старшим, викликав у американців на першому етапі вивчення ситуації стійке небажання навіть згадувати про цю війну, й вони приді­лили свою увагу можливій війні в Європі [3, 1].

С. Канбі вважав, що в часи відносного балансу ядерних потенціалів двох сторін у випадках імовірних воєнних конфліктів було можливим застосування тільки звичай­них збройних сил, а тому основні зусилля мали бути скон­центровані саме на їх посиленні. Сухопутні війська надто орієнтувались на ведення війни на виснаження [7, 20]. Тактична й оперативна пасивність, яка виникла через на­слідування доктрині позиційної оборони з лініями оборони та лінійними вогневими засобами, повинна була бути рішуче відкинутою [7, 13].

Дані розвідки показували, що у випадку неядерної війни в Європі протягом 1970-х рр. країни Варшавського пакту мали б кількісну та якісну перевагу на силами НАТО. Стало очевидним, що майбутні війни збройні сили США

231


Будуть вести з сильним, добре озброєним противником. Така збройна боротьба призвела б до великих матеріальних і людських втрат. Було надзвичайно важливим знайти шлях до досягнення швидких і рішучих перемог [10, 381].

Разом із цим, вважав К. Крейн, неповернення до аналізу болючих тем війни у В’єтнамі відносно тривалий час при­звело до поступової “втрати” безпосередніх носіїв знань про неї та, як наслідок, втрати частки пам’яті збройних сил США про В’єтнам. Це, безперечно, позначилось на їх готовності весті війну із тероризмом в Афганістані [3, 17–18].

Тем не менш, за твердженням американських істориків з центру військової історії сухопутних військ збройних сил США, за майже двадцятирічний період між війною у В’єтнамі та війною у Перській затоці 1990–1991 рр. завдя­ки реформам відбувся “ренесанс” сухопутних військ, і на початок війни із С. Хусейном Америка мала війська, які були підготовлені краще, ніж коли-небудь в історії США [10, 410].

За твердженням С. Нілсен, зміни, які відбулись у сухо­путних військах збройних сил США за час після війни у В’єтнамі та перед початком війни у Перській затоці в 1990 р., були сфокусовані не тільки на інноваціях, нових військових технологіях, доктринальних змінах і нових цивільно-військових відносинах, а й на взаємозалежних реформах у системі кадрового менеджменту, військової професійної освіти, системі бойової підготовки та застосу­вання військ (сил), нових доктринальних підходах та мо­дернізації озброєння та військової техніки [9, 14]. Зазнали змін підходи до ведення бойових дій силами різних видів збройних сил та система управління операціями на від­далених театрах воєнних дій (ТВД). Були створені тери­торіальні і спеціальні об’єднані командування, яким було надано більше повноважень в управлінні військами на ТВД і більше впливу на прийняття рішень щодо придбання нових систем озброєння та військової техніки [7, 29].

Також було важливим роз’єднати політичне ведення війни та військове управління бойовими діями. Під час війни у В’єтнамі завдяки розвитку систем комунікації та зв’язку президенти США Л. Джонсон і Р. Ніксон, діючи на підставі неадекватної інформації щодо тактичної обстановки на ТВД, що постійно змінювалась, систематично втручались

232


У ведення бойовими діями на тактичному рівні, політизу-вали перебіг військових операцій та заважали ефектив­ному їх веденню [2, 168].

Акт про реорганізацію оборонного департаменту Голдво-тера-Ніколса (Department of Defense Reorganization Act), який був прийнятий 7 травня 1986 р. конгресом США, давав більшу повноту повноважень голові Об’єднаного комітету начальників штабів (аналог – начальник Генерального штабу Збройних Сил України) у питаннях опрацювання воєнних стратегій застосування збройних сил і формування бю­джету Пентагону за рахунок командувань видів збройних сил, які залишались відповідальними за підготовку особо­вого складу та всебічне забезпечення перед їх передачею одному з об’єднаних командувань на час проведення ним операцій [5]. Закупівля нових озброєнь була централізо­вана. Голова Об’єднаного комітету начальників штабів зміцнив свою командну вертикаль стосовно командувачів видів збройних сил [12, 12].

Згідно з Актом Президент США як верховний головно­командувач через секретаря оборони* Безпосередньо, оми­наючи видову ланку управління збройних сил, мав справу з командувачем об’єднаного командування, яке управляло операцією. У цьому випадку голова Об’єднаного комітету начальників штабів, консультуючись із командувачами видів збройних сил, виконував роль головного військового радника верховного головнокомандувача і секретаря обо­рони. Президент США не міг втручатись в управління бойо­вими діями на тактичному рівні [5].

Крім того вплив командувачів видів збройних сил, які завжди мали велику незалежність та автономність у кері­вництві силами своїх видів під час війн у минулому, був скоординований та централізований головою Об’єднаного комітету начальників штабів. Цим гарантувалась єдність і координованість зусиль у досягненні стратегічних цілей. Разом із цим, голова Об’єднаного комітету начальників штабів не міг віддавати накази командувачу на ТВД або безпосередньо військам на проведення військових операцій, і це значно розширювало повноваження та відповідаль­ність командувачів об’єднаними силами на ТВД [5].

* Міністр оборони в США.

233


Завдяки Акту Ґолдвотера-Ніколса вже під час війни у Перській затоці 1990–1991 рр. генерал Н. Шварцкопф був єдиним командувачем для військ (сил) всіх видів на ТВД і здійснював повне управління ними без попереднього узго­дження своїх наказів із командуваннями видів збройних сил.

Акт також змінив кадровий менеджмент офіцерського складу. Пам’ятаючи про погану міжвидову координацію дій під час ведення операцій у В’єтнамі, один з ідеологів реформ Е. Лутвак запропонував підготовити прошарок загальновидових офіцерів, “офіцерів генерального штабу” чи “офіцерів національної оборони”, які б позбулися видової “заангажованості” [7, 15]. За новими вимогами офіцери, які призначались на посади в об’єднаних (загальновидових) органах управління, повинні були пройти підготовку у відповідних об’єднаних військових навчальних закладах. Також офіцери, які обіймали посади зі штатною категорією “полковник” і вище, повинні були мати не менш ніж одноро-таційний (принаймні трирічний) досвід служби в об’єднаних штабах [5].

Також були посилені вимоги до взаємосумісності озбро­єння і військової техніки різних видів і родів військ, на­приклад відбулася уніфікація параметрів радіостанцій, швидке запровадження високоточної зброї та технології “Cтелс” тощо.

Зазнали змін і доктрини. Враховуючи чисельне спів­відношення військ сторін, війна на виснаження з Вар­шавським пактом була приречена на поразку. Крім того, політична реальність засвідчувала, що збройні сили США не можуть розраховувати на народну підтримку у випадку довготривалих війн чи конфліктів середньої інтенсивності за межами США або за наявності значних втрат особового складу [2, 169].

20 серпня 1982 р. сухопутні війська збройних сил США прийняли нову версію польового статуту FM 100-5 “Опера­ції” (Army Field Manual 100-5, Operations), яка базувалась на концепції повітряно-наземних операцій і маневреній тактиці та вводила у збройні сили поняття оперативного рівня ведення збройної боротьби. Ця ідея була запропоно­вана ще у 1977 р. У. Ліндом, а надалі – С. Канбі та Е. Лут-ваком [7, 80].

Як зазначав К. Крейн, розробники цього статуту звер­нулись до ідей Сунь Цзи, Б. Ліддела-Гарта, К. Клаузевіца

234


Та А. Джоміні. Ними була визнана важливість оператив­ного мистецтва у ланцюжку між тактикою і стратегією, і те, що через недооцінку важливості цієї ланки успіхи на тактичному рівні бойових дій не будуть гарантією від по­разки на стратегічному рівні [3, 8].

Ця редакція польового статуту встановила новий для США погляд на проведення загальновідомих об’єднаних операцій, чого не було у В’єтнамі [7, 57]. Цей погляд знай­шов своє відбиття у розробленій у січні 1986 р. стратегії ВМС збройних сил США, де передбачалось використання ВМС разом із комбінованими зусиллями інших видів збройних сил, а також силами союзників для завершення війни на сприятливих умовах [7, 60]. Також було створене єдине командування з підготовки та доктрин сухопутних військ (Training and Doctrine Command), яке мало всі пов­новаження щодо бойової підготовки військ (сил), їх на­вчання та розвитку у сферах застосування ОВТ, доктрин та нових організаційних структур.

Під час війни в Індокитаї здавалося, що найкращим підходом до вирішення політичних завдань війни буде поступове нарощування застосування сили проти Північ­ного В’єтнаму [6, 385]. Компанія бомбардувань за назвою “Операція Ролінг Тандер” (Operation Rolling Thunder) є характерним прикладом цієї стратегії. Але, базуючись на нових можливостях американських повітряних сил, заступ­ник директора концепцій повітряної боротьби повітряних сил США полковник Дж. Ворден запропонував цілком протилежне. Він наполягав, що керівництво країни є голов­ним центром тяжіння. Якщо раніше, щоб дістатися до нього, необхідно було в першу чергу розбити збройні сили, то в сучасних умовах керівництво ворожої країни, її ключові елементи та інфраструктура могли бути максимально атаковані всіма силами від самого початку бойових дій. За переконанням Дж. Вордена, кожний удар мав пересліду­вати за мету прямий чи непрямий вплив на керівництво ворожої сторони, що своєю чергою призвело до його неспро­можності продовжувати війну і так званого “стратегічного паралічу” країни-противника [4, 103–108]. Як свідчать події війни з Іраком у 1990–1991 рр., ці ідеї були враховані: всі необхідні для досягнення мети у війні військові сили та засоби були повністю сконцентровані до початку бойових

235


Дій, удари були нанесені максимально потужно з самого початку й насамперед по керівництву країни, по його мож­ливостям керувати країною і збройними силами.

Невдалий хід війни у В’єтнамі загострив проблеми з підтримки необхідного рівня бойового духу, моралі та ди­сципліни особовим складом. Шлях до подолання цього лежав у переході до професійних збройних сил. Експери­менти з рекрутуванням особового складу почались у 1970 р. А вже у 1973 р., коли США офіційно припинили безпосе­редню участь у війні у В’єтнамі, сухопутні війська доповіли про перехід до особового складу повністю за контрактом разом зі значним його скороченням [10, 375–376].

Переходу до повністю добровільних збройних сил у період, коли їх популярність була критично низькою, сприяло ство­рення централізованої системи кадрового менеджменту (Officer Personnel Management System), централізованої системи призначення та просування сержантського складу, системи освіти сержантського складу (Noncommissioned Officer Education System) [9, 38].

Зазнала змін і ґендерна політика. Попередньо реформами у сухопутних військах число жінок-військовослужбовців було обмежене 2% від загальної чисельності особового складу. Вони могли обіймати посади тільки в адміністративних і допоміжних службах, мали бути незаміжні, а у випадку вагітності їх негайно звільняли. При переході до контрактної армії ці обмеження були зняті. В 1976 р. уперше 119 жінок були прийняті на навчання та у 1980 р. закінчили акаде­мію сухопутних військ ЗС США у Вест-Пойнті [10, 377]. У 1990 р. під час війни у Перській затоці з числа військово­службовців сухопутних військ ЗС США, які були дислоковані в Саудівській Аравії, жінки складали 8,6 % (26 тис. осіб) [10, 378].

Також унаслідок визнання недоліків у морально-психо­логічному забезпеченні військ було посилена увага до від­повідних факторів з підготовки особового складу для участі в операціях за межами країни, як-то: стан підготовленості особового складу, рівень його мотивації до участі в операції, лідерські навички командирів, твердість та стійкість [7, 57].

Під час війни у В’єтнамі сили нарощувались завдяки збільшуванню активного компоненту військ (військ пос­тійної готовності), а не резервістів. Наслідком післявоєнних

236


Змін було перекладання багатьох функцій забезпечення з активного компоненту на резервний. Вивільнені внаслі­док відповідного скорочення активного компоненту гроші були спрямовані на програми модернізації. З урахуванням нестачі ресурсів модернізацію проводили з акцентом на великі системи озброєння, наприклад, танк M1 Abrams; бо­йова машина піхоти Bradley; гелікоптер Apache; гелікоптер Blackhawk; система ППО Patriot [9, 41]. Ціною цієї модерні­зації стала більша залежність від резерву [10, 379].

Перехід на повністю професійні збройні сили міг би по­слабити зв’язок військових із суспільством. Однак більша інтеграція резервістів і військ постійної готовності зміц­нювала цей зв’язок. Як показала війна у Перській затоці в 1990–1991 рр., резервісти вже мало чим поступались своїм товаришам із активного компоненту [10, 380].

Крім того, за твердженням американського дослідника К. Крейна, посилення ролі резервістів унеможливлювало проведення будь-якої значної військової операції без їх участі. Тому у випадку намірів президента США про пе­рекидання великих сил у зону збройного конфлікту він повинен був досягти необхідного рівня політичної підтри­мки всередини країни для мобілізації резервістів [3, 5].

Війна у В’єтнамі виразно показала недоліки в індиві­дуальній підготовці особового складу, у першу чергу офі­церського корпусу. Стала очевидною необхідність підви­щення їх професійних якостей.

З метою удосконалення системи підготовки офіцерсь­ких кадрів у сухопутних військах була створена низка шкіл для підготовки офіцерів до виконання їх основних обов’язків на ключових посадах протягом їхньої кар’єри. В середньому офіцер став проводити один рік із чотирьох його професійної кар’єри у навчальному закладі в якості слухача або викладача (інструктора). Подібна система шкіл і центрів з підготовки та перепідготовки була ство­рена й для сержантського корпусу [10, 395].

Відчуваючи певний дефіцит в інтелектуальному розви­тку стратегічного мислення, яке б критично поєднувало військові засоби з політичними цілями, система військової освіти була доповнена новим елементом – школами піс-лядипломної освіти офіцерів у кожному виді збройних сил та однією на загальновидовому рівні для випускників

237


Відповідних коледжів (аналогічно випускникам оперативно-тактичного рівня в Збройних Силах України). Наприклад, у 1982 р. при командно-штабному коледжі сухопутних військ ЗС США була створена школа поглиблених військо­вих досліджень де за річною програмою проходили навчан­ня відібрані випускники оперативно-тактичного рівня з метою поглиблення знань з оперативного мистецтва, яке вводилось у теорію та практику ЗС США. Принципова їх відмінність від інших випускників оперативно-тактичного рівня була в тому, що ці офіцери не тільки добре знали існуючу систему та були готові виконувати завдання за призначенням по випуску з коледжу, а й мали здібності мислити широко та нетрадиційно, критично аналізувати недавній та історичний досвід збройної боротьби, сміливо зазирати вперед на середньострокову та далекострокову перспективу. З часом випускники цих шкіл почали займати ключові позиції серед планерів військових операцій і кам­паній [9, 49].

Війна у В’єтнамі засвідчила необхідність тісної інтег­рації з союзниками [7, 14]. Вважалось також, що коалі­ційні дії зменшують тривалість збройного конфлікту та втрати особового складу [2, 605].

Для успіху операцій була також важлива легітимність дій та ясність цілей війни. Як показало післявоєнне опи­тування командного складу угруповань військ США у В’єтнамі, багато з них не усвідомлювали цих цілей [1, 75].

Війна у В’єтнамі примусила переглянути управління відносинами між військовими та засобами масової інфор­мації з метою формування сприятливого для досягнення військових цілей висвітлення війни з боку медіа [2, 173].

Як зазначав У. Хаммонд, війна у В’єтнамі була першою війною, яку репортери з передової висвітлювали без втру­чання цензури на ТВД. Політично цензура була неможливою, а добровільна самоцензура, яку намагалися запропонувати військові, не спрацювала. Як наслідок, між військовими та представниками ЗМІ на ТВД виникала конфліктна ситу­ація, коли кореспондентів газет звинувачували у неком­петентності їх репортажів, а телевізійні новини – у форму­ванні суспільної думки в США проти війни. Своєю чергою преса звинувачувала військових у спробах введення в оману громадян США [6, 384–385].

238


Ситуація під час війни в Перській затоці 1990–1991 рр., за твердженням К. Макґвайр, була результатом певного компромісу у відношеннях між військовими та медіа. Так, наприкінці війни в Перській затоці у 1991 р. в Саудівсь­кій Аравії було акредитовано 3,5 тис. журналістів, тоді як у В’єтнамі чисельність одночасно присутніх журналістів не перевищувала 300 осіб [8, 1]. Військові здійснювали контроль за висвітленням подій, хоча й не в тому обсязі, в якому вони хотіли б. А представники ЗМІ отримали дос­туп до об’єктів у зоні бойових дій, але не настільки віль­ний, наскільки б вони хотіли [8, 53–54].

Кореспонденти бути зібрані в групи, мали залишатися під охороною військових. У випадку неможливості корес­пондентів рухатися разом із наступаючими військами вони мали бути евакуйовані силами медичних служб. Зміст репор­тажів, зйомки з поля бою перевірялись офіцерами зі зв’язків з громадськістю для недопущення витоку секретної інфор­мації та публікації знімків тих, хто загинув [8, 53].

Поза сумнівом, супроводження журналістів військовою охороною не сприяло збору ними інформації. Вони хотіли вільнішого доступу до основних бойових частин, більш чітких інструкції від військових щодо питань безпеки в районі їх перебування, а також позбавлення перевірки фотоматеріалів та чернеток репортажів. Військові ж після В’єтнаму також усвідомили важливість донесення до глядача і слухача своєї версії подій війни. Як показали події війни, військові постійно надавали ЗМІ вигідну для себе інформацію, на­приклад, відеозаписи, які вражали американських і між­народних глядачів точністю та ефективністю ударів нової високотехнологічної зброї без супутніх втрат серед цивільного населення. Вони демонстрували впевненість командирів щодо успіху операцій, поширювали військову аналітичну інформацію для інформування громадськості тощо [8, 54].

За дослідженнями у 1973 р. Дж. Муллера, який порів­нював тренди суспільної думки під час війни в Кореї та пізніше у В’єтнамі, підтримка цих війн безвідносно до ви­світлення подій ЗМІ, залежить від кількості втрат особового складу, причому не лінійно, а геометрично. Якщо втрати особового складу збільшуються в 10 разів (від 100 до 1000, від 1000 до 10000 і т. д.), то суспільна підтримка з боку громадян США зменшувалась на 15% кожного разу [6, 262].

239


Під час війни у В’єтнамі багато повітряних ударів авіації США було спрямовано проти об’єктів військової інфраструк­тури та транспортної мережі – шляхів, мостів, складів тощо. Ці удари з використанням звичайних засобів ураження були високозатратними. Початок активного використання високоточної зброї значно підвищив ефективність ураження та зменшив кількість супутніх втрат цивільного населення, це дозволило атакувати з більш безпечних висот, що на­багато зменшило втрати екіпажів літаків [2, 171].

Після В’єтнаму політика недопущення значних втрат особового складу, а також супутніх втрат цивільного насе­лення стала важливою та невід’ємною складовою загаль­ної політики досягнення цілей війни [2, 171].

Висновки. Таким чином, великі війни та навіть локальні військові операції завжди є каталізатором для змін. Ці зміни є комплексними й охоплюють різні елементи системи та спрямовані на підготовку до війн майбутнього.

Аналіз показав, що діючі військові, будучи після нев­далої війни морально надломленими, пригніченими та упередженими щодо оцінки того, що відбулося, не були ініціаторами реформ, не відігравали активної ролі ні на етапі аналізу ситуації, яка склалася після В’єтнаму, ні на етапі генерації нових концепцій. І тільки на етапі форму­лювання політики реформ військові фахівці, будучи екс­пертами у питаннях можливості здійснення певних змін у збройних силах, у визначенні реальних термінів їх прове­дення та плануванні всіх необхідних ресурсів, зайняли домінуючі позиції. Важливою також була політична підт­римка реформ на найвищому політичному рівні, створення активно діючого парламентського лобі та широке висвіт­лення ЗМІ всіх кроків реформування.

Реформи торкнулись практично всіх елементів системи оборони. Завдяки змінам на нормативно-правовому рівні був досягнутий більш оптимальний ступінь делегування повноважень між “центром” і командуванням на ТВД, було усвідомлено важливе значення об’єднання зусиль різних видів збройних сил під час планування та ведення операцій, законодавчо затверджено створення єдиного командування на ТВД, рішуче зменшена кількість ланок управління військами, створені об’єднані командування та визначена їх роль у процесі закупівлі нового озброєння і військової техніки, а також був здійснений рішучий крок до підгото­вки когорти офіцерських кадрів для служби в об’єднаних

240


Органах управління. Концепція “оперативного мистецтва” знайшла свій відбиток у програмах підготовки особового складу і керівних документах збройних сил США. Був здійснений перехід до повністю контрактних збройних сил, створений дієвий резерв, прийнята нова ґендерна політика.

Політика мінімізації втрат особового складу та супутніх втрат серед цивільного населення обумовила прискоре­ний розвиток технології малопомітності “Стелс”, високото­чної зброї та їх інтеграцію з практикою застосування сил. Була удосконалена система управління взаємодією зі ЗМІ та проведення медіаоперацій. Коаліційні дії, ясність полі­тичних цілей, які легко трансформуються у військові, без­умовна легітимність стали обов’язковими умовами для успіху в локальних війнах за межами США.

Ці глибокі, системні та подекуди революційні зміни спричинили перехід збройних сил США до їх нового, пере­можного зразка 1990 р. та дозволили подолати “в’єтнамський синдром”. Світ увійшов у століття застосування інформацій­них технологій при підготовці та веденні збройної боротьби.

Командуванню Збройних Сил України всіх рівнів, су­часним спеціалістам у галузі інформаційно-психологічної боротьби варто враховувати готовність до особливостей морально-психологічного стану своїх військ і населення, військ та населення союзників у можливому збройному конфлікті чи миротворчій операції та рівень контрпропа-гандистського забезпечення протидіючої сторони.

1. Conduct of the Persian Gulf War : Final Report To Congress. – Washington : U. S. Dept. of Defense, 1992. – 909 р.

2. Cordesman A. H. The Gulf War : The Lessons of Morden War / A. H. Cordesman, A. R. Wagner. – Boulder, CO: Westview Press, 1996. – Vol. 4. – 1022 p.

3. Crane C. C. Avoiding Vietnam: the U. S. Army’s response to defeat in Southeast Asia : [Monograph] / Conrad C. Crane. – Carlisle Barracks, PA : U. S. Army War College, Strategic Studies Institute, 2002. – 25 р.

4. Fadok D. S. John Boyd and John Warden: Air Power’s Quest for Strategic Paralysis / David S. Fadok. – Maxwell AFB, AL: School of Advanced Airpower Studies, Air University Press, 1995. – 55 p.

5. Goldwater-Nichols Act [Електронний ресурс]. – Режим доступу. Http://en. wikipedia. org/wiki/Goldwater-Nichols_Act. – Назва з екрану.

6. Hammond W. M. Public Affairs: The Military and the Media, 1962–1968: United States Army in Vietnam / William M. Hammond. – Washington, D. C.: Center of Military History U. S. Army, 1990. – 413 р.

241


7. Leahey M. J. A History of Defense Reform Since 1970: Thesis / Michael J. Leahey – Monterey, CA: Naval Postgraduate School, 1989. – 99 р.

8. McGuire C. L. Military-Media Relations and the Gulf War: a compromise between Vietnam and Grenada?: thesis / Colleen L. McGuire. – Fort Leavenworth, KS: U. S. Army Command and General Staff College, 1999. – 93 p.

9. Nielsen S. C. An Army Transformed: The U. S. Army’s Post-Vietnam Recovery and the Dynamics of Change in Military Organizations / Suzanne C. Nielsen. – Carlisle Barracks, PA: U. S. Army War College, Strategic Studies Institute, 2010. – 61 p. – [The Letort Papers].

10. Rebuilding the Army Vietnam to Desert Storm: Chapter 12 // American Military History : The United States Army in a Global Era, 1917–2008 [second edition] / Edited by Richard W. Stewart. – Washington, D. C.: Center of Military History U. S. Army, 2010. – Vol. II. – 552 p.

11. Reynolds R. T. Heart of the Storm : The Genesis of the Air Campaign Against Iraq / Richard T. Reynolds. – Maxwell AFB, AL : Air University Press, 1995. – 147 p.

12. Wheeler W. T. Military Reform : A Reference Handbook / T. Winslow, W. T. Wheeler, L. J. Korb. – Westpoint, CT: Praeger Security International, 2007. – 240 p.

Надійшла до редколегії 24.11.2011 р.

Рецензент: С.В. Сидоров, доктор історичних наук, професор, Національний університет оборони України, м. Київ.

Гребенюк М.В.

ВОЙНА ВО ВЬЕТНАМЕ КАК КАТАЛИЗАТОР РЕФОРМ В ВООРУЖЕННЫХ СИЛАХ США В РАБОТАХ АМЕРИКАНСКИХ ИССЛЕДОВАТЕЛЕЙ

Статья посвящена анализу причин, движущих сил реформ вооружен­ных сил США в период между войнами во Вьетнаме и в Персидском заливе 1990–1991 гг. и их основного содержания на примере сухопутных войск. Показаны основные этапы реформирования от начала осознания его необходимости.

Ключевые Слова: военная реформа, война во Вьетнаме, вооруженные силы США, этапы реформирования, сухопутные войска США.

Hrebeniuk M.

THE WAR IN VIETNAM AS AN ACCELERATOR OF THE REFORMS IN THE U. S. ARMY IN THE WRITINGS OF AMERICAN RESEARCHERS

The article is dedicated to an analysis of the causes of the US Armed Forces reforms and its motive forces in the period between the Vietnam War and the Gulf War 1990–1991 and the reform content having the US Army as an example. Stages of the reforms starting from realization its necessity have been shown.

Key words: military reform; war in Vietnam; US Armed Forces; stages of reforming; US Army.

242


УДК 130.2(477+438)“19”