Головна Військова справа Військово-науковий вісник ЕВОЛЮЦІЯ ЛИЦАРСЬКОГО ОБЛАДУНКУ ЧАСІВ СТОЛІТНЬОЇ ВІЙНИ: ЗАХИСНЕ ОЗБРОЄННЯ АНГЛІЙСЬКОГО ТА ФРАНЦУЗЬКОГО ЛИЦАРСТВА
joomla
ЕВОЛЮЦІЯ ЛИЦАРСЬКОГО ОБЛАДУНКУ ЧАСІВ СТОЛІТНЬОЇ ВІЙНИ: ЗАХИСНЕ ОЗБРОЄННЯ АНГЛІЙСЬКОГО ТА ФРАНЦУЗЬКОГО ЛИЦАРСТВА
Військова справа - Військово-науковий вісник

БОРИСКІН Ю.В. *

Аналізується еволюція та вдосконалення обладунку і захисного озброєння англійського та французького лицарства у Столітній війні.

Ключові Слова: Столітня війна, Англія, Франція, озброєння, обладунок, лицарство, бацинет, кіраса.

Статья анализирует эволюцию и усовершенствование доспехов и защитного вооружения английского и французкого рыцарства в Столетней войне.

Ключевые Слова: Столетняя війна, Англия, Франция, вооружение, доспехи, рыцарство, бацинет, кираса.

The article analyses evolution and perfection of panoplies and protective armament of English and French knighthood in the Hundred Years War.

Key words: Сentenary War, England, France, armour, panoplies, knighthood, batsinet, kirasa.

Актуальність Та Постановка Проблеми. Про середньовічний обладунок та основні етапи та способи його вдосконалення написано чимало. Відтак, історіографічний доробок (як давній, багато в чому застарілий, так і більш новий) умовно можемо поділити на декілька груп. У працях загального характеру, де головним чином розглядається історія лицарства [1] або історія військового мистецтва чи зброї та озброєнь [2] загалом, характеристика типів обладунку та його еволюція є лише складовою загальної картини. Значно менший доробок має історіографія, коли йдеться про більш вузьконаукові дослідження як західноєвропейських [3], так і російських [4] істориків, присвячені власне обладунку та озброєнню лицаря. Однак такі дослідження актуальні й важливі, оскільки висвітлюють окремі переломні етапи цього процесу. Одним із таких етапів є Столітня війна (1337–1453) – військово-політичний

Борискін Юрій Валентинович, Західне оперативне командування, м. Львів.

18


Конфлікт між Англією та Францією, у який було втягнуто більшість країн тогочасної Західної Європи. Отже, Метою Статті Є простежити еволюційні зміни у застосуванні воюючими сторонами захисного озброєння та обладунку, а також чинники, які впливали на цей процес.

Зауважимо, що загалом у часи Столітньої війни озброєння та обладунки лицарів ворогуючих сторін суттєво не відрізнялися, хоч все ж існували характерні відмінності. Історіографія весь період Столітньої війни у контексті розвитку лицарського обладунку та озброєння поділяє на два періоди. Перший – це 1337–1400 рр., коли “змішаний лицар­ський обладунок пізнього періоду” [5, 85] еволюціо­нував до так званого “повного” або “білого обладунку”, хоча цей процес розпочався з початку XIV ст. Другий – 1400–1453 рр. – час, коли “білий обладунок” еволю­ціонував у більш вишуканий “готичний” [6, 249]. Англійський історик Е. Айтон вважає, що “багато в чому в середні віки саме наявність обладунка, зброї та коня визначала чоловіка як члена військового стану”. Відтак, “озброєний броньований лицар став однією з найпотужніших рис середньовічної цивілізації” [7, 88].

У Х–ХІІІ ст. основним елементом лицарського обладунку була кольчуга. З ХIV ст. обладунок принци­пово змінюється, й до початку XV ст. лицарів захищала вже пластинчата броня [8, 54]. Чимало істориків (англійські – М. Беннет та Дж. Бредбері, французькі – Ф. Контамін, Д. Ніколлє, російські – А. Шевеленко, С. Жарков) вважають лицарські турніри першочерговою причиною вдосконалення захисного озброєння кінноти, яке виявилось у додаванні кованих елементів до кольчужних деталей обладунків. А це, зрештою, привело до виникнення суцільнометалевих лат [9, 116]. М. Беннет та Дж. Бре-дбері також стверджують, що іншою “причиною їхньої появи стало як зростання ролі піхоти – “меншого народця”, так і певний відхід від “лицарських” правил ведення військових сутичок, відтак кавалерія стала більш вразливою” [9, 127].

19


Повертаючись до аналізу військової придатності кольчуги, все ж слід зазначити, що через свою гнучкість вона часто не могла захистити воїна від потужного удару. Хоча кільця й зберігали свою механічну цілісність, все ж енергія удару призводила до переломів кісток. Французький історик Ж. Руа додає, що “не надто допомагав і Гамбезон – стьобана куртка, набита шерстю, сіном або волоссям, яку одягали під кольчугу, щоб послабити удар” [10, 70]. Аналогічно кольчуга не захищала від стріл арбалетів і потужних валлійських луків, здатних пробити кольчужне плетіння [9, 116].

Відомо, що поверх кольчуги лицарі одягали через голову спеціальну накидку – “сюрко”, або “котта”. Сюрко зазвичай не мало рукавів, хоча й зустрічалися екземпляри з рукавами до ліктя і навіть до зап’ястка. Дорогі сюрко робили із шовку. Завдовжки сюрко могло бути до колін і звичайно прикрашалося зображенням герба власника [8, 61]. Англійський історик А. Берн зазначає, що крім естетичного боку тут були тактичні переваги: наприклад, у випадку несподіваного нападу або засідки лицар швидко одягав сюрко, що означало негайний збір його воїнів [11, 33]. Вже до 30-х років XIV ст. сюрко стало коротшим, доходячи тільки до середини бедра [8, 63].

Після 1350 р. з’явився так званий “Жупон”, який на відміну від сюрко мав облягаючий крій: його часто робили зі шкіри або стьобаним – це збільшувало захист лицаря у бою. Край подолу жупона зазвичай робили фестончатим, а сам жупон не мав рукавів і затягувався із боків шнурівками. В Англійському королівстві традиційно на жупоні спереду і ззаду обов’язково поміщали зображення герба. У конти­нентальній Європі, і зокрема у Франції, на жупонах герби не носили [12, 146]. Це було однією із суттєвих відмінностей між обладунком англійського та французького лицаря.

Довге сюрко у перші періоди Столітньої війни ще використовувалося поряд з короткими сюрко і жупоном. Так, наприклад, у 1370 р. уже підстарку­ватий англійський лицар Джон Чандос, злізаючи із коня, зачепився шпорою за край сюрко і впав на

20


Землю, де був убитий солдатами противника, які негайно підбігли. Напевне, саме ця подія поклала край довгим сюрко, оскільки відтоді джерельні згадки про них відсутні [12, 147].

Наступним елементом обладунку, який почали одягати на кольчугу (але під сюрко), була “Бригантина”, що складалась зі шкіряної або грубо-тканної основи з приклепаними металевими пластинами зсередини. З’явившись у середині XIII ст., бригантина використовувалася в Європі до кінця XVII ст., еволюціонувавши із звичайного сюрко з приклепаними зсередини пластинами в складні панцирі, підігнані точно під фігуру власника. Найбільш простими у виготовленні, і в той же час зручними у користуванні і надійними в бою, були бригантини середини XIV ст.; саме тому це століття назване в історіографії “віком бригантини”, яка стає домінуючим європейським обладунком [13, 112]. Прикрашали бригантину позолочені голівки заклепок, які кріпили пластини. В деяких випадках ряди металевих пластин з’єднували кольчужні вставки [14, 64].

Незважаючи на те, що бригантина була легшою за кольчугу, вона більш ефективно захищала від стріл. Як стверджував англійський хроніст В. Уолсінгем у своїй “Historia Anglicana”, бунтівники під проводом Уота Тайлера (1381 р.) стріляли в бригантину, яка належала герцогові Ланкастерському, але не могли заподіяти йому шкоди й, зрештою, розрубали бригантину на шматки мечами і сокирами [14, 64]. Бригантини були елементом обладунку як англій­ських, так і французьких лицарів. У всезагальне використання європейським лицарством бригантина ввійшла після битви при Кресі (1346 р.), коли, як пише Е. Окшотт: “Європа переконалася в тому, що англійський лучник – це нова сила, з якою слід рахуватися” [15, 343–344].

Зрештою пластинчатими обладунками стали покривати і ноги. До початку Столітньої війни лицарі носили на ногах кольчужні та стібані шосси, які підв’язували до пояса. Коліно додатково прикривали металевими наколінниками. Поступово поширення

21


Набули пластинчаті поножі, які незабаром почали закривати голенище повністю. Часто поножі виготов­ляли з сабатонами – залізними черевиками. Деякі сабатони були вкриті лускою з заліза і латуні. Кріпились деталі сабатонів до шкіряної основи заклепками. Іноді поножі і набедреники виготовля­лися за принципом бригантини, або на шкіряну основу накладались металеві смуги [8, 75].

З 1335 р. набув поширення в арміях обох сторін конфлікту трубчатий захист для руки, який називався Вомбрасом. Він доповнювався налокіт­ником. З 1360 р. налокітники отримали серцеподібні крильця. На початку XV ст. невеликі пластини з’явилися й на плечах. Іноді ці наплічники були єдиним елементом пластинчатої броні. Кольчужні рукавиці, які складали одне ціле з рукавами, про­існували лише до середини XІV ст. Рукавиці у вигляді окремої деталі майже завжди виготовляли з пластин, прикріплених до тканинної основи [8, 77–78]. Англійська дослідниця А. Керрі зазначає, що з середини цього століття з’явилися так звані рукавиці “пісочні годинники”, які стали популярними і використовувалися до кінця Столітньої війни [13, 117].

Близько 1350 р. також з’явився стальний нагрудник з ланцюгами (від одного до чотирьох), які служили для кріплення кинджала, меча, щита і шолома [16, 140]. Згодом такий нагрудник пере­творився на кірасу напівкруглої форми з рухомою верхньою частиною, який застібався над плечами і на животі. Таким чином, потреба в кольчузі відпала. З другої половини XIV ст. до стібаного гамбезона почали прикріплювати окремі частини кольчужного полотна замість цілої кольчуги. Вони зазвичай кріпилися там, де бригантина або кіраса залишали відкритими стики: згин руки, під пахвами, бедра і (що характерно для кінця XIV ст.) відстань між наголінником і сабатоном [5, 97].

З 1360 р. у джерелах зафіксований Cingulum Militare (“воїнський пояс”), характерна риса лицарського озброєння з XIV до середини XV ст. Цей широкий набедреник, що часто був оздоблений

22


Коштовним камінням, складався з ряду пластинок, з’єднаних разом або нашитих на шкіряний ремінь. До цього пояса стали підвішувати вертикально меч і кинджал – на лівому і правому стегні [5, 96]. Також близько 1360 р. з’являється гак на кірасі, який служив для підставки націленого списа [16, 140].

Окремо слід сказати про захисне спорядження для голови – шолом. До XIV ст. найпопулярнішим лицарським шоломом був горшкоподібний, а також конічний із захистом переносиці (зрідка згадується у джерелах до 1400 р.) [17, 226]. Цей шолом називався Tophelm (від нім. ТорF – горщик), а згодом, на поч. XIV ст., з’являється Kugelhelm (від нім. Kugel – куля, шар) у формі витягнутого дзвону. У XIV ст. топхельм почали ще називати “верхнім шоломом”. За остан­ньою назвою неважко догадатися, що існував ще й “нижній шолом”, який використовували зазвичай в пішому строю. Такий шолом називався “сервільєр”, або “бацинет”. Поступово бацинет розвинувся в повний самостійний захисний шолом, після того, як він отримав відкидне або висяче забрало [18, 154]. Зі статуту Зброярської компанії м. Лондона (1322 р.) дізнаємося про те, що “один зброяр, знайшовши Старий Бацинет, покрив його новою тканиною і продав, а покупець не знав – добрий чи поганий цей бацинет”. Далі в документі йдеться про те, що оскільки такі дії “завдають великої шкоди королю і його підданим, репутації зброярів і всього міста, тому [...] забороняється продавати бацинети, вкриті тканиною, щоб покупці могли перевірити їх” [14, 188].

Те, що якість бацинетів, як і інших комплектуючих обладунку, не завжди була відповідною, засвідчує й витяг зі “Статуту шоломників м. Лондона” (1347 р.), у якому йдеться про те, що чимало кустарних зброярів “займалися й продовжують займатися виготовленням шоломів, не знаючи досконало цього ремесла, тому чимало людей загинуло саме через неякісні шоломи, що накликало ганьбу на шоломників” [14, 189]. Аналогічні дані знаходимо у підібраних Ч. Фолксом витягах з джерел, зокрема, у “Статуті зброярів-полірувальників м. Анже” (1448 р.). Тут, зокрема,

23


Йдеться про те, що “добрий зброяр має виготовляти обладунки високої якості [...], пластини лат мають бути добре відполіровані [...], ремісники з виготовлен­ня військового спорядження мають працювати чесно і сумлінно [...], нікому з торговців не дозволяється торгувати латами, якщо він не тямить у зброярському ремеслі” [14, 195].

Стосовно ж еволюції бацинета, то, як зазначають бельгійські історики Ф. та Л. Функени, в результаті трансформації до кінця XIV ст. бацинет отримав “рило” у вигляді “собачої морди” (Hundsgugel), яке особливо широко застосовувалось в обладунках італійського виробництва близько 1390–1400 рр. Останнє вдосконалення полягало в посиленні захисту горла, яке бармиця захищала недостатньо надійно, ця частина була закрита залізним підборідником [16, 32– 34]. Цей тип бацинета використовувався як самостійний шолом, повністю здатний витримати удар списа. Забрало було влаштоване таким чином, щоб його швидко можна було підняти. Ймовірно це пов’язано з тим, що після списового зіткнення необхідно було швидко зняти забрало, забезпечивши таким чином кращий візуальний простір і більш вільний доступ кисню [18, 155]. У “Трактаті про військовий обладунок” (Лондон, 1446 р.) про це сказано: “З того боку, куди зазвичай припадає удар, забрало, як і весь шолом, має бути міцним, а оглядова щілина в забралі має бути вузькою. Для того, щоб у шоломі не було надто гаряче, а також задля забезпечення спостереження в ньому мають бути зроблені отвори. Слід пам’ятати, що отвори ці повинні бути тільки з того боку шолому, куди не може потрапити спис противника” [14, 193].

Одним із видів шоломів, яким користувалися лицарі воюючих сторін, була так звана “залізна шапка”, “шапка З Полями”, або “шолом-Казанок” (англ. – Kettle-Hat, фран. – Shapel De Fer). Надалі будемо використовувати останню назву, оскільки вона найбільш поширена у військово-історичних працях. Ф. і Л. Функени щодо походження цього типу шолому зазначають, що “він виник у XIII ст., спочатку як грубе копіювання цивільної моди” [16, 38]. Це був

24


Власне піхотний шолом, але ним не нехтували і лицарі (це видно на багатьох мініатюрах того часу), оскільки він давав набагато кращі візуальні можливості і більший доступ повітря, ніж, наприклад, важкий топхельм [16, 38].

Окремо слід сказати про лицарський щит, який використовувався рідко. У другій половині XIV ст. з’явились прямокутні щити, в яких верхня і нижня частини відгинались уперед, а на верхньому краї був виріз для зручності підтримування списа. Все ж лицарські щити зазвичай використовували тільки на турнірах, оскільки вважалося, що лицаря в бою вкривав надійний броньований захист [8, 179].

Цікаву джерельну згадку маємо про способи випробування та реалізації щойно виготовлених обладунків. Так, у “Статуті шоломників міста Лондона” (1347 р.) йдеться про те, що “шоломи та інші обладунки, викувані молотом і привезені в наше місто з-за меж королівства, не можуть бути виставлені на продаж приватним чином або публічно доти, поки вони не будуть належним чином випробувані виборними і відмічені їх тавром; у разі непослуху штраф – конфіскація цих шоломів і обла-дунків” [14, 190]. У Франції перша схожа згадка про випробування обладунків у м. Руані датована 1340 р. [19, 21]. Відтак, очевидно, що такі випробування були звичними при постачанні військового оснащення на ринок.

Упродовж Столітньої війни відбулися суттєві зміни і в наступальному озброєнні. Коли в мистецтві виготовлення обладунків кольчужне полотно поступи­лося місцем металевим пластинам, виникла потреба аналогічно змінити призначення і форму клинків мечів [більш докладно див.: 15]. Проти жорсткої, ковзкої поверхні лат легкі й пласкі леза, призначені для завдавання ріжучих і рублених ударів, практично були безпорадні. Вони застаріли, оскільки навіть найважчі з можливих ударів відстрибували, а при колотому ударі меч просто гнувся і зісковзував, не пробивши метал. Таким чином, як зауважує Е. Окшотт, “приблизно з середини XIV ст. мода на

25


Клинки змінилася так само різко, як і мода на броню” [15, 347].

Вище вже говорилося про те, що у перехідний період (між 1320-им і 1350-им роками) до застарілої кольчуги почали додавати значну кількість металевих пластин. Тоді ж були розроблені перехідні клинки, хоча й старі (без вістря) ще не втратили своєї популярності. В цих формах жорсткий, гостро заточений кінчик, придатний для ефективного фехтування, поєднувався з традиційним широким, пласким клинком із жолобом [15, 348]. Стосовно жолоба, то його функціональним призначенням було лише полегшення ваги меча, а не “стікання крові”, як це помилково закріпилось у науково-популярній літературі [16, 64–66]. Після 1350 р., коли повсюдно почали користуватися пластинчастими обладунками, клинки мечів стали призначатися виключно для колючих ударів; це були дуже тонкі, але набагато жорсткіші і гостроконечні вироби, більш подібні на важкі й загострені смуги сталі, здатні, за свідченням французького хроніста Ж. Фруассара, “пройти просто крізь пластини” [20, 478] мінімум у двох місцях обладунків [15, 348].

До змін у лицарському обладунку привело й “поважчання” списа. Його вже неможливо було втримати під пахвою однією мускульною силою руки, тому з кінця XIV ст. спис підвішувався на невеликому гачку, який кріпився на боці кіраси, а згодом – на невеликому виступі, спочатку постійному, а зрештою – з’ємному (починаючи з середини XV ст.). Тривалий час цей гак називали “Фокром” і вважали застібкою кіраси. Як зазначають Ф. і Л. Функени, до сьогодні окремі дослідники плутають його з опорою для списа. Древко самого списа поступово потовщувалось від вістря до середини і зменшувалось у тому місці, де його тримали рукою. Невелике стальне кільце, схоже на щиток, яке закривало руку, з’явилося наприкінці XIII ст. [16, 100–102]. Існує версія російського дослід­ника М. Ткачука, згідно з якою кільце служило і для того, щоб захляпаний кров’ю противника спис не вислизав із руки [21, 123].

26


Як зазначають російські дослідники К. Жуков і Д. Коровкін, загалом період кінця XIV – початку XV ст. визначається в історіографії як час остаточного оформлення образу повного латного обладунку. З цього часу практично щороку вносилися зміни у захисне і наступальне озброєння; виробилась “особлива мода на лицарські обладунки” [22, 12]. Так, окремі приклади “білих” обладунків, які були позбавлені жупонів, що досі покривали їх, зустрі­чаються вже наприкінці XIV ст., а гербове сюрко у 1410–1460 рр. поступово виходить з ужитку. Вже у 1424 р. на зміну жупону приходить інша деталь костюма – Табард, який, однак, набув поширення вже після завершення Столітньої війни. Зауважимо, що більшість західноєвропейських надмогильних лицарських пам’ятників першої половини XV ст. демонструють обладунки в їхньому “чистому вигляді” [22, 13].

Основним елементом обладунку цього періоду, який захищав корпус, була Кіраса. Відомо, що кіраси першої половини XV ст. були монолітними і складними. Монолітні складалися тільки з двох частин: нагрудника і наспинника. У складних нагрудник і наспинник були з двох частин – верхньої і нижньої. Верх і низ класичних італійських кірас з’єднувались між собою ременями і пряжками. Кіраси, які виготовлялись для продажу в інші країни, були зроблені на ковзких заклепках, які заміняли ремені. Нагрудник і наспинник першого варіанта з’єднувалися на лівому боці петлею і застібались на правому боці пряжкою. Деталі кіраси другого варіанта з’єднувалися на боках безпосередньо ременями з пряжками. Монолітні кіраси були більш характерні для англійського лицарства, а складні – для французького [22, 12].

У XV ст., окрім кірас, воїни обох ворогуючих сторін продовжували використовувати бригантини. Їх носили як рядові солдати, так і лицарі. Бригантини окремих воєначальників покривались оксамитом і шовком, а голівки заклепок – позолотою або сріблом. Рядові солдати носили бригантини, покриті шкірою або сукном. Лицарі і важкоозброєна кавалерія

27


Доповнювали бригантину кольчугою для захисту голови, шиї, стегон і кінцівок. Ф. Келлі та Р. Швабе, аналізуючи надмогильні пам’ятники англійського дворянства, дійшли висновку про те, що воно надавало перевагу пластинчастим обладункам, які закривали все тіло [5, 105]. З 30-х років XV ст. бригантину могли посилювати суцільнометалевими елементами, а саме – нижньою частиною складної кіраси і пластинчастим подолом. Найбільш пошире­ними кольорами для бригантин були синій і червоний [22, 12].

Французький історик К. Граве зазначає, що оскільки щит у ті часи майже повністю вийшов з ужитку, наручі і наплічники на ліву руку (де знаходився щит) почали робити масивнішими за праву [23, 125]. Цікавим різновидом наплічника були “бригантинні” наплічники. Їх виготовляли за подобою звичайного бригантинного обладунку зі стальними пластинками під тканиною. Подібні наплічники пришнуровували до панцира, подібно до латного наплічника або викроювали з бригантиною. Кисті рук закривалися латними рукавицями, що набиралися із смуг заліза і пластин різних форм і кріпилися шарнірами. У 20-х роках XV ст. в Італії були винайдені латні рукавиці із широких смуг сталі на шарнірному з’єднанні. За місцем походження вони називалися “міланками”. Однак до 30-х років XV ст. це прогресивне нововведення тільки починало завойовувати популярність у Західній Європі і рідко використовувалось ким-небудь ще, крім італійців [22, 13].

Стопа лицаря захищалась латним черевиком “сабатоном”, Або ж “солеретом”. Як і латна рука­виця, сабатон набирався із поперечних смуг на шарнірах. Його кінцівка мала загострену форму за фасоном звичайного шкіряного черевика “пулена”. Поніжні й наручні лати декорували накладками із кольорового металу, найчастіше технікою таушування чи гравірування різних орнаментів [22, 13].

Описаний тип обладунку був прийнятий на озброєння в усіх країнах Західної Європи, причому не лише для важкої кавалерії, але й для відбірних загонів

28


Піхоти. Основними виробниками і творцями технологічної моди були в ті часи цехи та майстерні італійських і німецьких міст. Феодали Англії та Франції тривалий час замовляли лати саме в італійців або німців [7, 201–202].

Бацинети продовжували використовувати до 20-х років XV ст. Однак синхронно з цим з початку цього століття з’явився ще один різновид шолому –“арме” (від спотвореного старофранц. Hiaumet І англ. – Helme) [16, 34], який згодом став дуже популярним [22, 13]. Арме впізнаваний з першого погляду: його округла форма, близька до форми голови, підкреслює підборіддя і шию. Від чола до потилиці дугою йшов гребінь, а спереду – забрало [16, 34]. Неважко уявити, яких незручностей зазнавав тривалий час закутий у свої лати лицар, перегріваючись на сонці. Саме тип “арме” мав перевагу в тому, що аж до початку битви його можна було тримати напіввідкритим і таким чином провітрювати [24, 86].

Від бацинета походить ще один різновид шоломів часів Столітньої війни – “салад” (з нім. “SСHaler Дзвінкий). Термін “салад” уперше зустрічається у 1407 р. [22, 13]. Цей шолом являв собою перевернуту чашу з доволі відкосими бортами і видовженим напотильником. Одягнутий на голову, він закривав її цілком по лінії носа. Щоб захистити нижню частину обличчя, знизу до нагрудника додатково прикріп­лявся спеціальний підборідник – Бувігер. Таким чином цілком була захищена і голова, і обличчя, а для очей залишалась вузька щілина між нижнім краєм салада і верхнім краєм бувігера [8, 183]. В Англії і Бургундському герцогстві вживався салад з помітно вищим верхом, ніж у італійських чи німецьких зразків [15, 337]. З кінця 20-х років XV ст. салад отримав рухоме забрало, яке кріпилося на двох шарнірах [22, 14].

На початку XV ст. надзвичайно популярними були вже згадувані шапелі. Найбільшого поширення цей шолом набув у піхоті, однак лицарі і навіть короновані особи не зневажали його. Важка кавалерія передніх шеренг, яка приймала на себе перший, найстрашніший списовий удар, носила

29


Закриті шоломи, бійці задніх шеренг часто використовували шапелі. Шоломи всіх видів прикрашали у відповідності з модою, бажанням власника і особливостями того чи іншого регіону. Французькі лицарі застосовували Плюмажі, закріплені у трубки, які встановлювались на верхній частині шолома. Англійські ж лицарі надавали перевагу вишитим, набивним валикам – “бурелетам”, а в більшості випадків обходились і без них. Слід також зазначити, що англійські лицарі надавали перевагу бацинетам і тільки зрідка носили шапелі. Французи ж використовували всі вищеописані види шоломів [8, 191].

Сукупна вага обладунку сягала 45 кг, проте, як зауважує російський історик В. Шпаковський, “розподілялася вона настільки рівномірно, що тренований чоловік міг у ній не лише битися верхи на коні, але й бігати і стрибати”. Далі автор зазначає, що в цілому лицарського обладунку кінця Столітньої війни торкнулася “готична” мода: його почали покривати сріблом, позолотою, перлами та діамантами, фарбувати хімічним способом у темно-синій, фіолетовий, червоний, коричневий і чорний кольори. Цей же автор зазначає, що “з часом обладунок став не стільки способом особистого захисту, скільки предметом розкошу й показником особистого багатства” [25, 74–75].

Отже, у часи Столітньої війни лицарський обладунок та захисне озброєння суттєво еволюціо­нували (у напрямку від кольчужних до суцільно­металевих лат). Головним чинником цього процесу стало вдосконалення окремих видів наступальної зброї, аж до винайдення й застосування вогнепальної. Як менш вагомі чинники історіографія окреслює “моду” на лицарські турніри, а також посилення ролі піхоти внаслідок поступового занепаду “лицарських” правил ведення війни. Комплекс цих змін поступово призвів до падіння суспільного авторитету та занепаду лицарства – панівної верстви феодальної Західної Європи. У цьому контексті Б. Норман справедливо докоряє хроністу Ж. Фруассару за те, що “прославляючи героїв

30


З дворянства і їх лицарські чесноти, він вочевидь не помічав, як низько лицарство опустилося у порівнянні з ідеалом” [17, 267].

1. Ковалевская В.Б. Конь и всадник. – М., 1977; Корнилов М.Н. Столетняя война: Кризис рыцарства и усиление агрессивности в обществе // Человек: Образ и сущность (гуманитарные аспекты): Природа насилия: Ежегодник. – М.: РАН. ИНИОН., 1995. – С. 57–89; Руа Ж.Ж. История рыцарства. – М., 1996; Павленко В.Г., Николаев Р.В. Европейское рыцарство. – Кемерово, 1998; Флори Ж. Идеология меча: Предыстория рыцарства. – СПб., 1999; Микель П. Рыцари и замки / Пер. с фран. А. Рочко. – М., 1999; Брайант А. Эпоха рыцарства в истории Англии / Пер. с англ. – СПб, 2001; Алексинский Д.П., Жуков К.А., Бутягин А.М., Коровкин Д.С. Всадники войны. Кавалерия Европы. – М., 2005; Шпаковский В.О. Рыцари. Замки. Оружие. – М., 2005; Сушинський Б. Всесвітня історія лицарства. – Одеса, 2005; Жарков С.В. Военное искусство рыцарей. – Минск, 2007; Його Ж. Рыцарская конница в бою. – М., 2008; Його Ж: Средне-вековая пехота в бою. – М., 2008; Gravett C., McBride A. Knights at Tournament. – London, 1995; Hopkins A. Knights. – London. 1996; Ayton A. Knights and Warhorses. Military Service and the English Aristocracy under Edward III. – Woodbridge, 1999; Flori J. Ryzerstwo w średniowiecznej Francji. – Warszawa, 1999; The Medieval Horse and its Equipment. С. 1150–1450 / Edited by J. Clark. – Woodbridge, 2004.

2. Войны феодального общества // Военная история / Авт. кол.: И. Е. Крупченко, М. Л. Альтговзен, М. П. Дорофеев и др. – М., 1984. – Гл. 3. – С. 28–41; Дельбрюк Г. История военного искусства. – СПб., 1994; Разин Е.А. История военного искусства: в 3 т. – СПб., 1994. – Т. 1–3; Резько И.В. История войн и конфликтов: в 2 т. – Минск, 1997. – Т. 1; Строков А.А. История военного исскуства: в 5 т. – Т. 3. Средневековье. – СПб., 1996; Контамин Ф. Война в Средние века / Пер. с фр. Ю. П. Малинина. – СПб., 2001; Николе Д. Французская армия в Столетней войне / Пер. с англ. Н. А. Феногенова. – М., 2004; Armies and Fortifications in the Hundred Years War. / Еd A. Curry and M. Hughes. – Woodbridge, 1994; Edge D., Paddock J. Miles, Arms and Armours of the Medieval Knights. – London, 1995; Prestwich M. Armies and Warfare in the Middle Ages. – Yale University Press, 1996; Bull S. An historical Guide to Arms and Armours. – London. 1997; Verbruggen J. F. The Art of Warfare in Western Europe during the Middle Ages from the Eighth Century. – Woodbridge, 2002.

31


3. Вайс Г. История цивилизации: Архитектура, вооружение, одежда, утварь: Ил. энцикл. в 3 т. / Пер. с нем. – М., 1998. Т.2: “Темные века” и средневековье. IV–XIV вв.; Функен Л., Функен Ф. Энциклопедия вооружения и военного костюма. Т.1. Средние века. VIII–XV. – М., 2002; Фолкс Ч. Средневековые доспехи. Мастера оружейного дела / Пер. с англ. Т. Е. Любовской. – М., 2006; Келли Ф., Швабе Д. История костюма и доспехов. От крестоносцев до придворных щеголей / Пер. с англ. Т. Е. Любовской – М., 2007; Норман А.В. Средневековый воин / Пер. с англ. Л. А. Игоревского. – М., 2008; Rogers C. J. The Military Revolutions of the Hundred Years' War // The Journal of Military History. – 1993. – № 57. – P. 241– 278; Еmbleton G. Medieval military Costume. – Romsbury, 2000; A Companion to Medieval Arms and Armour / Edited by D. Nicolle. – Woodbridge, 2002.

4. Бегунова А.И. От кольчуги до мундира. – М., 1993; Шевеленко А.Я. Технология городских ремесел в Западной Европе VI–XV веков // Вопросы истории. – 1993. – № 1. – С. 140–152; Жуков К., Коровин Д. Рыцари Западной Европы. Вооружение французских и английских рыцарей в 20-30-е гг. XV в. // Империя истории. – 2002. – №2. – С. 34–41; Ткачук. М. Старинное оружие и доспехи: новый век. – М., 2005.

5. Келли Ф., Швабе Д. История костюма и доспехов. От крестоносцев до придворных щеголей / Пер. с англ. Т. Е. Любовской / Келли Ф., Швабе Д. – М., 2007.

6. Rogers C. J. The Military Revolutions of the Hundred Years’ War / Rogers C. J. // The Journal of Military History. – 1993. – № 57 (April).

7. Ayton A. Knights and Warhorses. Military Service and the English Aristocracy under Edward III / Ayton A. – Woodbridge, 1999.

8. Hopkins A. Knights / Hopkins A. – London. 1996.

9. Беннет М., Брэдбэри Дж. И др. Войны и сражения Средневековья. 500–1500 гг. / Пер. с англ. А. Колина. – М., 2006.

10. Руа Ж.Ж. История рыцарства /Руа Ж. Ж. – М., 2004.

11. Берн А. Битва при Креси. История Столетней войны с 1337 по 1360 год / Берн А. – М., 2004.

12. ЕMbleton G. Medieval military Costume / Еmbleton G. – Romsbury, 2000.

13. Armies and Fortifications in the Hundred Years War / Еd. A. Curry and M. Hughes. – Woodbridge, 1994.

14. Флокс Ч. Средневековые доспехи. Мастера оружейного дела / Пер. с англ. Т. Е. Любовской / Флокс Ч. – М., 2005.

15. Окшотт Э. Археология оружия. От бронзового века до эпохи Ренессанса / Пер. с англ. / Окшотт Э. – Москва. 2004.

32


16. Функен Л., Функен Ф. Энциклопедия вооружения и военного костюма. – Т. І. Средние века. VIII–XV /Функен Л., Функен Ф. – М., 2002.

17. Норман А.В. Средневековый воин / Пер. с англ. Л. А. Игоревского / Норман А. В. – М., 2008.

18. Prestwich M. Armies and Warfare in the Middle Ages / Prestwich M. – Yale University Press, 1996.

19. Николе Д. Французская армия в Столетней войне / Пер. с англ. Н. А. Феногенова / Николе Д. – М., 2004.

20. Фруассар Ж. Хроники. 1325–1340. / Пер., вст. cтатья и прим. М. В. Аникиева / Фруассар Ж. – СПб., 2008.

21. Ткачук. М. Старинное оружие и доспехи: новый век / Ткачук М. – М., 2005.

22. Жуков К., Коровкин Д. Рыцари Западной Европы. Вооружение французских и английских рыцарей в 20–30 гг. XV в. // Империя истории. – М., 2002. – №2.

23. Gravett C., McBride A. Knights at Tournament / Gravett C., McBride A. – London, 1995.

24. Функен Л. Функен Ф. Энциклопедия вооружения и военного костюма. Т. ІІ. Средние века. Эпоха Ренессанса. Пехота–Кавалерия–Артиллерия / Функен Л., Функен Ф. – М., 2002.

25. Шпаковский В.О. Рыцари. Замки. Оружие / Шпаковский В. О. – М., 2005.

© Ю. Борискін, 2009

Надійшла до редколегії 23.01.2009.

33


Похожие статьи