Головна Військова справа Військово-науковий вісник ЗБРОЙНІ СИЛИ ГЕТЬМАНАТУ “УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА” ТА ЇХ ДИСЛОКАЦІЯ У МЕЖАХ ВОЛИНСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ У 1918 р
joomla
ЗБРОЙНІ СИЛИ ГЕТЬМАНАТУ “УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА” ТА ЇХ ДИСЛОКАЦІЯ У МЕЖАХ ВОЛИНСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ У 1918 р
Військова справа - Військово-науковий вісник

ДЕМ’ЯНЮК О.Й.

Досліджується процес формування збройних сил доби Гетьманату П. Скоропадського. Аналізуються причини гальмування процесу створення національних військових частин, визначаються місце розташування та склад українських військових формувань на території Волинської губернії у 1918 р.

Ключові Слова: Гетьманат “Українська Держава”, Волинська губернія, збройні сили України, німецькі війська, П. Скоропадський, українське військо.

Постановка Проблеми Та Її Актуальність. Період становлення Гетьманату “Українська Держава” збігся у часовому вимірі з періодом присутності німецьких військ на території України, запрошених сюди попередніми дер­жавними інституціями УНР, на підставі українсько-німецько-австрійського Брестського договору. Цей фактор, без сумніву, найбільше впливав на процес формування гетьманом П. Скоропадським українських національних військових частин.

Волинська губернія, яка перебувала у сфері окупації німецьких військ, уповні відчула на собі усі “принади” режиму австро-угорських та німецьких військових адміні­страцій. Гарнізони їх військ розташовувалися в усіх пові­тових містах та інших населених пунктах Волині. Переб­равши на себе функції із захисту місцевого населення від іноземної інтервенції, вони не стали гарантом стабільності

*Дем’янюк Олександр Йосипович, кандидат історичних наук, доцент, професор кафедри гуманітарних дисциплін Луцького інституту розвитку людини Університету “Україна”, м. Луцьк.

© Дем’янюк О. Й., 2011

131


Та утвердження гетьманського устрою на території губер­нії.

До проблем військово-політичних подій 1918 р., окре­мих аспектів будівництва Збройних Сил Гетьманату “Українська Держава” зверталися вчені різних країн та епох. Протягом останнього десятиліття дослідження доби Гетьманату П. Скоропадського проводили О. Реєнт [1], В. Савченко [2; 3], Л. Осауленко [4; 5], М. Ковальчук [6], Я. Тинченко [7], інші науковці.

Попри підвищену увагу до цього періоду Української революції маловивченим, однак залишається питання формування збройних сил за доби гетьманства П. Скоропадського, особливо з огляду на ту військово-політичну ситуацію, яка склалась у західних регіонах України через її окупацію німецькими військами. У зв’язку з цим Метою Автора Була спроба відтворити про­цес створення українського війська в Українській держа­ві, з акцентом на розміщення його частин на території Волинської губернії.

Згідно з Брестськими домовленостями 18 лютого 1918 р. німецькі війська увійшли на територію Західної Волині. Їх чисельність разом з австро-угорською армією (ввійшла в межі України 25 лютого, форсувавши річки Збруч та Дністер), за розрахунками дослідників, колива­лася від 230 тисяч [2, 71] до 450 тисяч бійців та офіцерів [8, 243].

У розпорядженні німецького командування опинилися значні запаси тилових частин російської армії, розташо­вані на території Волині та Поділля. Величезні військові склади Південно-Західного та Румунського фронтів із колосальними запасами харчів, амуніції та військового приладдя перейшли до рук німецьких та австро-угорських генералів і почали негайно вивозитися за межі УНР [9, 40].

За таких обставин до влади в Україні прийшов П. Скоропадський. Його перші сподівання на плідну спів­працю з союзниками, передусім з німцями (Скоропадсь­кий вважав їх більш прагматичними і передбачуваніши-ми в українських справах, ніж австрійців), видалися не­прийнятними для розвитку української національної ідеї. Чого варта лише позиція німецького командування щодо

132


Українського війська! Генерал Ґренер у розмові з П. Скоропадським переконував (Цит. Мовою Оригіналу): “К чему Вам армия? Мы находимся здесь, ничего противного Вашему правительству внутри страны мы не разрешим, а в отношении Ваших северных границ Вы можете быть впол­не спокойны: мы не допустим большевиков. Образуйте себе небольшой отряд в две тысячи человек для поддер­жания порядка в Киеве и для охраны Вас лично” [10, 179].

Не дивно, що генерал А. Денікін оцінював гетьманську державу лише через призму німецької присутності: “Гет­манская власть покоилась только на германских штыках” [11, 139]. Гетьману П. Скоропадському не залишалося нічого іншого як терпіти та поступово шукати компромісні рі­шення нагальних проблем. Принагідно зауважимо, що на початок гетьманського перевороту на землях України пере­бувало 28 дивізій та 2 кавалерійські бригади німецької та австро-угорської армій [2, 265].

Усе ж таки вже у травні гетьман починає здійснювати підготовчі роботи зі створення української армії. Ті збройні формування, які залишилися з часів Центральної Ради, П. Скоропадського не влаштовували ні як військового фахівця, ні як очільника держави. Гетьман був негативної думки про військову підготовку та бойовий дух Синьої диві­зії, сформованої на території Волинської губернії та роз­зброєної напередодні перевороту.

Влітку 1918 р. П. Скоропадський перейшов до безпосе­реднього втілення своїх планів щодо створення українсь­кого війська. З 3 червня у Києві почала формуватися Сер-дюцька дивізія у складі чотирьох Сердюцьких піхотних полків (у кожному по два курені) та Лубенського Сердюць-кого кінно-козачого полку (у складі трьох кінних сотень), Сердюцького гарматного полку (у складі трьох легких батарей), Сердюцької інженерної сотні [12, 128].

До складу дивізії приймалися добровольці віком 18– 25 років з обов’язковою приналежністю до хліборобських родин. Зауважимо, що до дивізії потрапляли за рекомен­дацією губернських старост вихідці з Київської, Полтавсь­кої, Чернігівської та Харківської губерній. Відомостей про зарахування до особового складу Сердюцької дивізії селян з Волинської та Подільської губерній не виявлено.

133


У добу Гетьманату П. Скоропадського на території Во­линської губернії було завершено формування та вишкіл дивізії, укомплектованої з військовополонених російського війська, які перебували, в основному, у таборах для війсь­ковополонених на території Австрії. Саме цю формацію пропонували гетьману прийняти на баланс австро-угорські воєначальники.

Для завершення реорганізаційної роботи, формування структури дивізії та визначення рівня лояльності до украї­нської влади міністром військових справ Української держа­ви О. Рогозою був призначений командармом та відправле­ний до Володимир-Волинського генерал В. Сокира-Яхонтов. Дивізія отримала назву Перша козацько-стрілецька (Сіра). 25 серпня 1918 р. відбувся огляд дивізії командармом генералом В. Сокирою-Яхонтовим, австро-угорським комендантом Гойгінгером. Гостей вітала поче­сна сотня під проводом сотника Любеча, отаман Пенківсь-кий з української дружиною, капітан генерального штабу Кватерник, сотник УСС Коссак.

До складу дивізії входило чотири полки. Першим пол­ком командував сотник Ганжа, другим – підполковник Тимошенко, третім – підполковник Олександрович, чет­вертим – сотник Ткаченко [13, 64]. У серпні 1918 р. Першу козацько-стрілецьку дивізію було переведено до Києва. На раді у гетьмана було вирішено у найближчий час переди­слокувати її на Чернігівщину в район українсько-російського кордону.

На території Волинської губернії за доби Гетьманату П. Скоропадського перебував І Волинський корпус на чолі з генералом С. Дядюшею. Начальником штабу корпусу було призначено полковника Кривенка, старшим осаву­лом військового старшину Цепліта, молодшим осавулом сотника Татарінцева [14, 41]. Згідно з розпорядженням від 3 червня 1918 р. місцем дислокації штабу корпусу було визначено Рівне, хоча фактично він безвиїзно базувався в Житомирі [7, 229].

1-а піша Волинська дивізія, яка в час формування Во­линського корпусу ввійшла до його складу, була реоргані­зована з 11-ої піхотної дивізії російської армії, яка у свою чергу входила до складу ХХV армійського корпусу, у квіт­ні 1918 р. Штаб дивізії тимчасово розташувався у Жито-

134


Мирі, хоча за планом дислокації мав бути розміщений у Луцьку. На час формування цього військового підрозділу комдивом було призначено генерала Левицького, началь­ником штабу полковника Еверта [14, 42].

До складу 1-ої пішої Волинської дивізії станом на 3 червня 1918 р. входили полки:

1-й піший Луцький (місце дислокації – м. Луцьк, ко­мандир полку – полковник М. Душенко), реорганізований з 41-го піхотного Селінгінського полку, який напередодні Першої світової війни базувався в Дубно;

2-й піший Волинський (місце дислокації – м. Володимир-Волинський, фактично – Луцьк та Староконстянтинів, ко­мандир полку – полковник В. Яворський), реорганізова­ний з 42-го піхотного Якутського полку, який до війни базувався у Кременці;

3-й піший Брест-Литовський (місце дислокації – м. Заслав, командир полку – спочатку полковник Г. Грудина, з липня 1918 р. – полковник М. Ясенецький), реорганізований з 43-го піхотного Охотського полку, який до війни базувався в Луцьку;

4-й піший Холмський (місце дислокації – м. Остріг, ко­мандир полку – полковник А. Косович), реорганізований з 44-го піхотного Камчатського полку, який базувався до війни у Луцьку.

2-а піша дивізія була створена на базі 1-ої Української
дивізії І Українського корпусу. Штаб дивізії розташовува­
вся в м. Житомир. Частина відставних офіцерів, які про­
живали в місті, була залучена до підсилення кадрового
складу цієї військової формації. Окрім того, залучалися
колишні офіцери 17-го піхотного Архангелородського полку,
19-го піхотного Костромського полку, 20-го піхотного Гали­
цького полку, які до початку Першої світової війни базува­
лися в губернському місті. Комдив – полковник П. Липко,
начальник штабу – військовий старшина

М. Капустянський [14, 43].

До складу 2-ої пішої дивізії увійшли полки:

5-й піший Кременецький (місце дислокації – м. Кре­менець, згодом м. Рівне, командир полку – полковник В. Маєвський), утворений на базі випускників старшинсь­кої інструкторської школи, офіцерів російських 5-ої та 32-

135


Ої дивізій, які до війни розташовувалися на території Пів­денно-Західної Волині;

6-й піший Дубенський (місце дислокації – м. Дубно, командир полку – полковник Д. Масалітінов), формувався за рахунок місцевих мобілізаційних заходів;

7-й піший Житомирський (місце дислокації – м. Жито­мир, командир полку – полковник Ю. Шевченко), формува­вся з числа випускників старшинської інструкторської школи та офіцерів 5-ої дивізії, яка до війни базувалась у місті.

8-й піший Заславський (місце дислокації – м. Заслав, командир полку – полковник М. Полинєв) був заново сформований, оскільки базовий для його формування 4-й піший козацький Український полк до того часу припи­нив існувати.

Через проблеми кадрово-організаційного характеру 6-й Дубенський і 8-й Заславський піші полки були розформо­вані 18 вересня 1918 р. [7, 237–238].

Саме 1-а Волинська та 2-а піші дивізії в добу Гетьма­нату перебували на території Волинської губернії. Може­мо зазначити, у досліджуваний період вони виконували охоронні, каральні та допоміжні завдання. Про ступінь їхньої боєздатності до початку антигетьманського повс­тання судити важко, так як активних бойових дій на те­риторії Волинської губернії на той час не велося.

Із артилерійських формувань гетьманської доби на те­риторії Волинської губернії розміщувалися:

1-а легка артилерійська бригада (комбриг – полковник С. Тихонович) у складі 1-го, 2-го і 3-го легких артилерій­ських полків під командуванням полковників В. Богомольського і С. Савицького;

2-а легка артилерійська бригада (комбриг – генерал-хорунжий М. Орловський) у складі 4-го, 5-го і 6-го легких артилерійських полків під командуванням полковників О. Брильова, Я. Бегми та О. Годило-Годлевського відпові­дно;

1-а тяжка артилерійська бригада (комбриг – генерал-хорунжий Д. Альтфатер) у складі 1-го, 2-го тяжких артиле­рійських полків (командири – полковники С. Карпов, М. Куделинський) та 1-го гірського артилерійського полку (командир – полковник В. Тарнавський) [14, 44–45].

136


У добу Гетьманату на території Волинської губернії бу­ла розташована 2-а Волинська кінна дивізія. Начальник дивізії – генерал-хорунжий Чеславський, начальник шта­бу – полковник Григоріїв. Вона складалася з:

1-ї кінної бригади (командир – полковник А. Опатович) у складі 5-го Кинбургського та 6-го Ольвіопольського кінних полків під командою полковників К. Перемикіна та О. Цвиленіва;

2-ї кінної бригади у складі 7-го Володимир-Волинського (командир – полковник Ю. Зубов), 8-го Українського (коман­дир – полковник В. Конраді) кінних полків та 2-го кінно-артилерійського полку (командир – полковник С. Полянський) [14, 46].

Безпосередньо на території Луцька формувалася 3-я Волинська кордонна бригада, в яку згодом влилася 3-я Радзівілівська кордонна бригада. З 1 липня 1918 р. ці формування згідно з наказом вищого командування по­чали розташовуватись у помешканні Пинчука на Вульці та у приміщенні колишньої міської пошти [15, 43].

У період Гетьманату було затверджено текст військової присяги, здійснено переклад на українську мову військо­вих статутів, розроблено українську військову терміноло­гію. 16 червня 1918 р. гетьман П. Скоропадський підписав наказ про запровадження нових військових рангів, в на­звах яких було враховано козацьку термінологію [16, 9].

Гетьманською адміністрацією здійснювалися жорсткі заходи для наведення дисципліни у підпорядкованих гетьману українських військових частинах. У наказі Лу­цького повітового коменданта від 30 травня 1918 р. зазна­чалося: “Всім старшинам Української Армії бути одягне­ними по формі, носити зброю і посвідчення” [17, 52]. Во­линський губернський комендант наголошував, що “висо­кий стан військового Української Держави покладає на кожного обов’язок бути лицарем честі, не кидати тінь на нашу армію, зробити її підвалиною вартості й права мо­лодої самостійної України” [17, 60].

Гетьманом було започатковано облік військового май­на, амуніції та зброї, які залишилися на складах з часів Першої світової війни. Ті дані, які подавалися П. Скоропадському, свідчили, що на території, насампе-

137


Ред, Волинської та Подільської губерній, які були трива­лий час прифронтовими, накопичилася значна кількість військового спорядження. Наказом від 18 травня 1918 р. у Луцьку та повіті розпочинався облік військового майна [17, 20]. На облік почала братися різногалузева продук­ція, привласнена німецьким та австрійським команду­ванням.

Чи не єдиною силою, здатною за таких обставин конт­ролювати ситуацію в державі, підтримувати існування гетьманського режиму, була німецька армія. На кінець серпня 1918 р. розташування німецьких військ в Україні виглядало наступним чином: 20-а, 22-а ландверні дивізії ХХІІ резервного корпусу займали район Мозир – Житомир; 92-а, 93-я ландверні і 1-а кінна дивізії ХХVІ резервного корпусу – район Київ – Умань; 35-а, 47-а резервні, 95-а піша, 11-а ландверна дивізії ХІІ резервного корпусу – район Гомель – Конотоп; 45-а ландверна, 224-а, 91-а піші, 2-а кінні дивізії І армуйського корпусу – район Харків – Луганськ – Старобільськ; 15-а ландверна, 212-а, 217-а піші дивізії ІІІ армуйського корпусу та Баварська кінна дивізія – район Криму і Таврії [18, 52–53 зв.].

Можливість повніше реалізувати свою військово-будівничу доктрину гетьман П. Скоропадський отримав лише восени 1918 р., коли німецьке командування надало йому дозвіл на формування всіх восьми корпусів, закла­дення яких було передбачене законом “Про загальний військовий обов’язок” від 24 липня.

У вересні Рада міністрів затвердила план організації української армії. Вона мала складатися з восьми армійсь­ких корпусів, сформованих за територіальним принципом, у відповідності до кількості округів: І – Волинський, ІІ – Подільський, ІІІ – Одеський, IV – Київський, V – Черні­гівський, VІ – Полтавський, VІІ – Харківський, VІІІ – Катеринославський корпуси [19, 125]. Крім того, до скла­ду української армії мали ввійти: Сердюцька дивізія, Окрема Таврійська піхотна бригада, чотири кавалерійсь­ких дивізії, Окрема кавалерійська бригада, два батальйо­ни понтонерів, три окремі бригади важкої артилерії, еска­дрилья великих аеропланів, залізнична бригада, 108 повітових комендатур. Усього, згідно зі штатами мирного

138


Часу, до складу українського війська передбачалося залу­чити близько 300 тис. осіб різних чинів та рангів.

За даними Луцького повітового військового начальни­ка, у вересні в Луцьку були розквартировані 1-й Луцький піший полк, 2-й Волинський полк, 3-й Брест-Литовський піший полк, панцерний, вантажний та мортирний дивізі­они, управління 3-ї Волинської бригади кордонної охорони, охоронна сотня Луцького коменданта [17, 106–115]. У той же час Перша козацько-стрілецька дивізія після передис­локації з Волині, відправлена гетьманом на Чернігівщину (Конотоп – штаб дивізії, Алтинівка, Кролівець, Короп), перебувала під пильним наглядом інспектора в особі гене­рала Приходька. Окрім штабу в Конотопі було розміщено технічну сотню і 3-й стрілецький полк.

У вересні було зроблено спробу направити в дивізію де­кілька старшин-росіян, що втім не отримало згоди серед особового складу Сірої дивізії. Почалося звільнення в запас козаків старших років. У цьому ж часі змінилося вище командування дивізії. Командиром було призначено генерал-хорунжого Васильєва-Чечеля, начальником шта­бу – генерала-хорунжого Піонтковського [20, 34].

Наприкінці жовтня було оголошено загальноукраїнський облік та призов на військову службу офіцерів та унтер-офіцерів колишньої російської армії і колишніх юнкерів військових шкіл [21, 86]. Не підлягали цьому закону педа­гогічні працівники шкіл та учні вищих шкіл.

16 жовтня гетьман П. Скоропадський підписав універ­сал про відновлення козацтва. За ним козаки однієї губе­рнії об’єднувались у кіш на чолі з кошовим отаманом, кіш складався з кількох полків. Очолювала козацьку структу­ру Велика козацька рада із 32 осіб [22]. Волинським ко­шовим отаманом став полковник Борковський [23].

У листопаді 1918 р. для захисту державного ладу на Волині було створено “Волинський військовий відділ” добровольців. Під час антигетьманського повстання ці добровільні дружини воювали на боці П. Скоропадського. У складі штабу відділу існувала секція розвідки сил про­тивника, основним завданням якої було виявлення фактів підривної роботи повстанців, саботажу, виступів та агіта­ції проти влади [24, 21].

139


Наприкінці жовтня в Австро-Угорщині розпочалася ре­волюція, яка привела до капітуляції останньої 3 листопада 1918 р. Подібна ситуація незабаром виникла в Німеччині. За таких обставин гетьман не міг сподіватися на допомогу німецького війська, яке поступово втрачало військову дисципліну.

14 листопада П. Скоропадський підписав Грамоту про федерацію з Росією, чим налаштував проти себе як украї­нські політичні сили, так і значну частину військових. У країні почало визрівати антигетьманське повстання.

Командир Січових стрільців полковник Є. Коновалець 15 листопада зустрівся з гетьманом. Для стабілізації си­туації в країні він запропонував П. Скоропадському відк­ликати маніфест, скликати Національний конгрес, роз­формувати російські добровольчі дружини та перевести Січових стрільців з Білої Церкви до Києва. Натомість Є. Коновалець обіцяв посприяти, щоб рішення Націона­льного конгресу не були спрямовані проти особи гетьмана. Однак як і у майбутній зустрічі з Д. Дорошенком конструк­тивної розмови не вийшло. П. Скоропадський “схвильова­ний, відмовив, розвів руками і сказав, що нічого не в силі вдіяти” [25, 15].

16 листопада 1918 р. розпочалося загальне повстання проти гетьмана. А через день поблизу станції Мотовилів-ка відбувся бій між 500 офіцерами гетьманської дружини під командуванням генерала князя Святополка-Мирського та 400 січовиками. Поразка офіцерського корпусу відкри­ла шлях повстанцям на Київ.

Гетьман намагався залучити до оборони столиці різні військові частини, з-поміж яких був “Житомирський за­гін” Волинського губернського старости Д. Андро у кілько­сті трьохсот бійців. Однак війська, на які спирався П. Скоропадський, не завжди належним чином ставилися до військової присяги. На тлі переходу частини військових на бік Директорії у Києві та регіонах спостерігалися го­ніння на все українське та національне. Така поведінка частини гетьманських генералів, насамперед головнокоман­дувача військами гетьмана генерала від кавалерії графа Ф. Келлера, призвела до переходу на бік повстанців За-

140


Порізького корпусу, Сірожупанної дивізії, окремих частин Сердюцької дивізії.

17 листопада командування Першої козацько-стрілецької дивізії оголосило про свій нейтралітет. На мітингу стрільців дивізії комдивом було обрано сотника Палія, начальни­ком штабу – сотника Морозевича [5, 210]. Під такою ко­мандою Сірожупанна дивізія виступила на боці Директо­рії проти гетьманських військ. Увечері 19 листопада 1-й полк під командуванням полковника Пузицького прибув на станцію Конотоп і вступив в бій проти гетьманців [20, 40].

Гетьман, сподіваючись на віддані йому військові час­тини, прорахувався. Німці, які були своєрідною гарантією його правління, перестали брати участь у боротьбі з війсь­ками Директорії. З приводу цього гетьман згодом зазначав (Цит. Мовою Оригіналу): “Я понял, что дело проиграно” [10, 319]. Офіцерська мобілізація, проведена П. Скоропадським у Києві, дозволила сформувати офіцерську дружину, однак її боєздатність не була надто високою. Сподівання на допомо­гу країн Антанти також не виправдалися. Складалося враження, що французька дивізія, котра висадилася в Одесі 8–10 грудня, не збиралася ставати на бік П. Скоропадського.

Вночі з 13 на 14 грудня 1918 р. розпочався загальний штурм Києва військами С. Петлюри. Частини Січових стрільців увійшли до столиці з боку Поста-Волинського, 1-а Дніпровська дивізія – з боку Борщагівки. З боку Корос­теня до Києва підійшли загони отаманів Соколовського та Струка. В обідню пору військам гетьмана був відданий наказ залишити позиції та розійтися. П. Скоропадський підписав маніфест про зречення від влади, в якому констатував, що він, керуючись винятково добром України, відмовляється від влади.

Висновки. Таким чином, у період існування гетьмансь­кої держави, перебуваючи в складному переплетінні полі­тичних інтриг з боку її противників, військовому коман­дуванню держави не вдалося створити боєздатних націо­нальних збройних сил. Підтвердження цьому знаходимо у листопадових подіях, коли значна частина гетьманського війська перейшла на бік повстанців на чолі з С. Петлюрою.

141


Можемо констатувати, що в силу військово-політичних обставин гетьман П. Скоропадський змушений був спира­тися на німецьке військо, яке до осені 1918 р. налаштува­ло проти себе практично все місцеве населення окупова­них ним українських губерній. В силу свого географічного розташування Волинська губернія в черговий раз стала місцем збройного протистояння, на цей раз між гетьман­ськими та республіканськими військами.

1. Реєнт О.П. Павло Скоропадський / О. П. Реєнт. – К.: ВД “Альтернативи”, 2003. – 304 с.

2. Савченко В.А. Двенадцать войн за Украину / В. А. Сав­ченко. – Х.: Фолио, 2005. – 415 с.

3. Савченко В.А. Павло Скоропадський – останній гетьман України / В. А. Савченко. – Х.: Фоліо, 2008. – 380 с.

4. Осауленко Л.М. Гетьман України Павло Скоропадський 29 квітня 1918 року – 14 грудня 1918 року: Художньо-публіцистичне видання / Л. М. Осауленко, В. Д. Засєкін. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2003. – 592 с.

5. Осауленко Л. Гетьман України Павло Скоропадський. Книга ІІ. / Л. М. Осауленко, В. Д. Засєкін. – Луцьк: Волинська книга, 2007. – 704 с.

6. Ковальчук М. Перша світова війна і Українська Держава ге­тьмана П. Скоропадського 1918 р. / М. Ковальчук // Київсь­ка старовина. – 2008. – № 2. – С. 30–61.

7. Тинченко Я. Українські збройні сили березень 1917 р. – ли­стопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії): наукове ви­дання / Я. Тинченко. – К.: Темпора, 2009. – 480 с.

8. Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада: навч. посіб­ник / В. Ф. Верстюк. – К.: Заповіт, 1997. – 344 с.

9. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. Історія ор­ганізації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917– 1921 / О. І. Удовиченко. – К.: Україна, 1995. – 206 с.

10. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 / Гол. ред. Я. Пеленський / П. Скоропадський. – К., Філадельфія, 1995. – 496 с.

11. Деникин А.И. Гетманство и Директория на Украине / А. И. Деникин // Революция на Украине по мемуарам бе­лых. Репринтное воспроизведение издания 1930 г. / [Сост. С. А. Алексеев, под ред. Н. Н. Попова]. – К.: Полиграфкнига, 1990. – С. 136–186.

12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, м. Київ (далі – ЦДАВОВУ), ф. 1077, оп. 5, спр. 10.

13. Дмитрук В. У боротьбі за волю України (Нарис історії Сі-рожупанної дивізії УНР) / В. Дмитрук // Літопис Волині. – 2001. – Ч. 1. – С. 62–68.

142


14. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАЛ), ф. 316, оп. 1, спр. 22.

15. Державний архів Волинської області, м. Луцьк (далі – ДА-ВО), ф. 3, оп. 1, спр. 1703.

16. Кривизюк Л.П. Вишкіл та виховна робота в українських військах періоду визвольних змагань 1917–1920 рр.: авто-реф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 20.02.22 Військова історія / Л. П. Кривизюк; НУ “Львівська політехніка” – Львів, 2001. – 20 с.

17. ДАВО, ф. 3, оп. 1, спр. 1708.

18. ЦДАВОВУ, ф. 1077, оп. 1, спр. 43.

19. Україна крізь віки: в 15 т. – Т. 10. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. / О. С. Рубльов, О. П. Реєнт; Ред.: В. А. Смолій; НАН України. Ін-т археол. – К.: Альтернативи, 1999. – 319 с.

20. Дмитрук В.Г. Вони боролися за волю України (Нарис істо­рії Сірожупанної дивізії): монографія / В. Г. Дмитрук. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2004. – 286 с.

21. ДАВО, ф. 6, оп. 1, спр. 299.

22. Державний вісник. – 1918. – № 59.

23. Нова Рада. – 1918. – 18 жовтня.

24. ЦДАВОВУ, ф. 1216, оп. 1, спр. 63.

25. Коновалець Є. Про участь Січових Стрільців в повстанні проти гетьмана / Є. Коновалець // Наш фронт. – 1980. – Ч. 3. – С. 12–16.

Надійшла до редколегії 08.06.2011 р.

Рецензент: А.І. Харук, кандидат історичних наук, доцент, Національний університет “Львівська полі­техніка”, м. Львів.

Демьянюк А.И.

ВООРУЖЕННЫЕ СИЛЫ ГЕТМАНАТА “УКРАИНСКАЯ ДЕР­ЖАВА” И ИХ ДИСЛОКАЦИЯ В ГРАНИЦАХ ВОЛЫНСКОЙ ГУБЕР­НИИ В 1918 Г.

Исследуется процесс формирования вооруженных сил Гетманата П. Скоропадского. Анализируются причины сдерживания процесса создания национальных воинских частей, локализируется место дис­локации и состав украинских воинских формирований на территории Волынской губернии в 1918 г.

Ключевые Слова: Гетманат “Украинская Держава”, Волынская гу­берния, вооруженные силы Украины, немецкие войска, гетман П. Скоропадский, украинская армия

Demyanyuk A.

ARMED FORCES OF HETMANAT UKRAINIAN STATE AND ITS DISLOCATION AT THE TERRITORY OF VOLYNPROVINCEIN 1918

In the article the process of forming Armed forces of the P. Skoropadsky Hetmanat’s period is researched. Consequences of braking the process of seting up national army units are analyzed, place of location and composition of Ukrainian military formings at the territory of Volyn’ province in 1918 are determined.

Key words: Hetmanat “Ukrainian State”, Volyn’ province, Ukrainian Armed forces, German troops, hetman P. Skoropadsky, Ukrainian force.

143


УДК 94:339](477+470)

Похожие статьи