Головна Військова справа Військово-науковий вісник ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕХОДУ КРАЇН-ПАРТНЕРІВ НА СТАНДАРТИ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ В РАМКАХ ПРОГРАМИ “ПАРТНЕРСТВО ЗАРАДИ МИ­РУ”
joomla
ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕХОДУ КРАЇН-ПАРТНЕРІВ НА СТАНДАРТИ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ В РАМКАХ ПРОГРАМИ “ПАРТНЕРСТВО ЗАРАДИ МИ­РУ”
Військова справа - Військово-науковий вісник

НЕДЗЕЛЬСЬКИЙ Ю.О.*

Перехід країн-партнерів на стандарти провідних країн світу в рам­ках програми “Партнерство заради миру” має низку особливостей, які мають актуальне значення в контексті висвітлення історії розвитку партнерства. На підставі аналізу джерел автор дійшов висновку, що пере­хід збройних сил країн-партнерів на єдині стандарти провідних країн світу був закономірним явищем в умовах розпуску Організації Варшав­ського Договору. На історичних прикладах висвітлюються військово-політичні та економічні чинники, що впливали на цей процес.

Ключові Слова: стандарти НАТО, Партнерство заради миру, країни-партнери, Збройні Сили України.

Постановка Проблеми Та Її Актуальність. Припи­нення “холодної війни” наприкінці 90-х років ХХ ст. ство­рило передумови для перегляду країнами Європи основ­них підходів щодо забезпечення миру і стабільності у но­вих геополітичних умовах. Певна дезорієнтація країн центрально-східного регіону в цей час створювала досить небезпечний період, що міг призвести до загострення різного роду протиріч на кшталт тих, що мали місце на території колишньої Югославії.

Вітчизняні дослідники С. М. Волощук, О. С. Єрмоленко, І. П. Козинець, В. Ю. Константинов, А. Л. Папікян, О. О. Лу-ник, В. Ф. Смолянюк, Н. Г. Стевенс, О. В. Томашевич та фахівці військової справи О. І. Затинайко, І. В. Кабаненко, В. Д. Кохно, О. І. Кузьмук, С. В. Мукосій, В. П. Шкідченко, вивчаючи цей період історії, звертали увагу на актуальну проблематику, пов’язану з доцільністю та ефективністю співпраці країн Європи з НАТО у сфері забезпечення миру і стабільності в регіоні, проте низка пов’язаних з цим процесом особливостей залишилися поза їхньою ува­гою. Зокрема, у вітчизняній історіографії ще не уповні досліджено питання переходу країн-партнерів на станда-

Недзельський Юрій Олександрович, ад’юнкт кафедри міжна­родних відносин, Національний університет оборони України, м. Київ. © Недзельський Ю. О., 2011

144


Рти провідних країн світу, що набуває своєї актуальності у світлі останніх геополітичних змін, про які повідомив під час конференції “Україна і НАТО у новому світі” керівник Офісу зв’язку НАТО в Україні М. Кожієл [1].

Запропонована у 1994 р. на саміті НАТО програма мі­жнародного співробітництва “Партнерство заради миру” (ПЗМ) ставила за мету зміцнення стабільності та безпеки в усій Європі [2], отже, приєднання країн Центральної та Східної Європи до програми ПЗМ було логічним з точки зору пошуку дієвих механізмів міжнародної безпеки і стабільності у нових геополітичних умовах. Приєднання та участь країн Європи у заходах ПЗМ сприяло зменшен­ню рівня загроз невирішених територіальних, етнічних, релігійних та інших протиріч у регіоні. Як приклад, за­значимо, що потенційну загрозу стабільності в Європі викликали територіальні зазіхання до Румунії і Словач­чини з боку Угорщини, які були вирішені саме завдяки участі країн у ПЗМ (через підготовку приєднання до НА­ТО Угорщина в 1997 р. відмовилась від територіальних претензій до сусідів) [3, 83]. Відповідно до рамкового до­кумента ПЗМ [4], участь у програмі передбачала прове­дення багатонаціональних військових навчань і підготов­ку певних підрозділів країн-партнерів до участі у можли­вих пошуково-рятувальних та міжнародних миротворчих операціях. Наріжним каменем цієї діяльності було приве­дення сил та засобів збройних формувань партнерів, ви­значених до участі у ПЗМ, до єдиних вимог і стандартів НАТО.

Враховуючи те, що більшість країн-партнерів в мину­лому належала до Організації Варшавського Договору між країнами-партнерами та НАТО існували суттєві від­мінності в організації військового управління, озброєнні та військовій техніці. Такий стан речей не дозволяв упов­ні використовувати потенціал зведених багатонаціональ­них сил під час навчань і проведення міжнародних миро­творчих операцій. Отже, з метою більш ефективного вико­ристання наявних ресурсів, виділених для участі у захо­дах ПЗМ, було вирішено продовжувати практичний діа­лог у сфері взаємосумісності між країнами-партнерами та НАТО [5]. Крім того за умов відсутності власних військо­вих стандартів в ЄС та ООН було прийнято відповідне

145


Спільне рішення про використання єдиних стандартів НАТО для підготовки національних та багатонаціональ­них військових формувань сил і засобів. Таким чином, провідні країни світу в багатьох випадках застосовують стандарти НАТО і поступово переходять на них.

Створення Північноатлантичної Ради у січні 1995 р. Організації НАТО зі стандартизації мало виключно прак­тичне значення щодо організації та впровадження стан­дартів протягом перших років існування ПЗМ. Саме в цей період існувала нагальна потреба у створенні цього орга­ну. Проте вже у 2000 р. Організація НАТО зі стандарти­зації була реорганізована (таке рішення відповідало ви­могам, прийнятим на Вашингтонському саміті НАТО у 1999 р) [6, 352]. На сьогодні Комітет НАТО зі стандарти­зації є вищим органом НАТО з усіх видів стандартизації.

Для надання державам-партнерам можливості підго­товки сил, здатних діяти спільно з державами – членами НАТО, а також створення механізму для обміну інформа­цією з питань оборонного та бюджетного планування у 1994 р. в рамках програми ПЗМ було започатковано ініці­ативу НАТО – Процес планування та оцінки сил (ППОС) [7]. З метою досягнення взаємосумісності визначених сил та засобів Збройних Сил України (ЗС України) з іншими військовими формуваннями країн-партнерів та країн НАТО Україна приєдналась до ППОС у 1995 р.

Аналіз участі Збройних Сил України у заходах ППОС доводить, що протягом перших років своєї участі у ППОС значна кількість взятих на себе зобов’язань у рамках ПЗМ не була реалізована [8, спр. 5988, с. 125–128]. На той час найбільш ефективно роботи з вивчення стандартів НАТО та досягнення цілей взаємосумісності проводились у Го­ловному військово-медичному управлінні Міністерства оборони України та Головному управлінні зв’язку АСУВ ГШ ЗС України [9, 47].

Участь Збройних Сил України та інших країн-партнерів у програмі ПЗМ була, головним чином, орієнтована на за­безпечення миру і стабільності в європейському регіоні з урахуванням нових загроз, утворених внаслідок припинен­ня глобального протистояння між Заходом та Сходом. Набувала актуальності боротьба з піратством, участь у спільних антитерористичних, пошуково-рятувальних та

146


Миротворчих операціях, що своєю чергою також вимагало взаємосумісності країн-партнерів з НАТО.

Державною програмою розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 рр. підготовка миротворчих підрозділів визна­чена як один із найважливіших напрямів подальшого буді­вництва Збройних Сил України [10]. В рамках партнерства особливого значення набувало переосмислення змісту проведення багатонаціональних миротворчих навчань, які розглядаються не як захід міжнародного військового спів­робітництва, а як обов’язковий елемент бойової підготовки Збройних Сил України. Пріоритетними напрямами війсь­кового співробітництва для ЗС України стає підготовка та навчання підрозділів до спільних дій при проведенні миро­творчих, пошуково-рятувальних і гуманітарних операцій [11, 14]. Практичне значення партнерства було продемонс­тровано під час операції у Боснії і Герцеговині, де 12 кра-їн-партнерів співпрацювали разом із союзниками та ін­шими країнами, котрі не є членами НАТО. Успіх у цих операціях прийшов багато в чому завдяки підвищеному рівню сумісності та здатності діяти спільно, використову­ючи єдині стандарти та вимоги [8, спр. 8589, с. 32].

З моменту підписання Індивідуальної програми парт­нерства між Україною та НАТО (14 вересня 1995 р.) наша держава офіційно завершила процес приєднання до ПЗМ [8, спр. 8165,с. 64] і перейшла до реалізації взятих на себе зобов’язань. Станом на той час система державної станда­ртизації України в галузі озброєння та військової техніки функціонувала на підставі керівних документів радянсь­ких часів і потребувала змін.

На державному рівні перші кроки, які стосувалися ви­вчення та впровадження стандартів і процедур НАТО, були пов’язані із певними труднощами. Державний комітет України по стандартах, метрології та сертифікації у 1995 р. отримав фінансування лише на 60%, що не дозво­лило провести переклад та експертизу стандартів НАТО за рахунок коштів Держкомстандарту [8, спр. 8167, с. 61]. Актуальним було питання розвитку стандартизації у сфері озброєнь і військовій техніці. Основні напрями роботи з цих питань були визначені в “Концепції державної систе­ми стандартизації озброєння та військової техніки в Укра­їні”, яка була запроваджена Постановою Кабінету Мініст-

147


Рів України від 19 серпня 1993 р. № 662 [12], однак прові­дна установа зі стандартизації в державі – Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифі­кації (Держстандарт України) зволікала із розробкою і впровадженням національних стандартів. За таких умов Міністерство оборони України було змушене власними силами розробити і ввести в дію Концепцію військової системи стандартизації (наказ МО України від 27 липня 1999 р. № 225) [13, с. 145–146]. Практичним здобутком МО України стало опрацювання питання сумісності стан­дартів, які використовуються в НАТО та в Збройних Си­лах України, про що було проінформовано у вересні 1999 р. Комітет Верховної Ради України з питань націо­нальної безпеки і оборони та Комітет України з питань стандартизації, метрології та сертифікації [13, с. 145–152]. Проте у своєму листі від 10 червня 1999 р. Держстандарт України проінформував Комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, що: “Централь­ним управлінням метрології і стандартизації Міністерства оборони України (Воєнстандарт), розроблено проект “Кон­цепції військової системи стандартизації”, в якому зроб­лено спробу розповсюдити на систему нормативів у сфері оборони принципи національної системи стандартизації, застосувавши термін “військові стандарти” до норматив­них документів ЗС України, що не робиться в жодній кра­їні світу” [13, с. 137]. Поняття державного стандарту ви­значено чинним законодавством України, і термін “стан­дарти” вживається стосовно нормативних документів, що розробляються й затверджуються в ході певної процедури з урахуванням вимог Міжнародної організації із стандар­тизації (ISO). Документи, що встановлюють норми в дія­льності Збройних Сил України, є абсолютно іншими по відношенню до державних стандартів України. Таким чином, організаційні питання потребували негайного вирішення.

Станом на 1999 р. в Україні діяли 12000 стандартів СРСР на військову техніку. На рівні СНД ці документи мали статус міждержавних стандартів. Проте більшість з них застаріла, бо вони були розроблені ще у 1976–1985 рр.

Однак головна проблема полягала в тому, що нормати­вні документи, запропоновані Збройним Силам України,

148


Не були розроблені настільки, щоб на їх основі можна було б організувати серійне виробництво продукції, необхідної для забезпечення функціонування збройних сил, переду­сім це стосується виробництва озброєнь та військової тех­ніки. Запропонований Воєнстандартом проект “Концепції військової системи стандартизації” свідчить, що її автори не змогли визначити засади взаємодії між стандартизаці­єю і встановленням нормативів у сфері оборони [13, с. 138].

З метою вирішення цієї проблеми фахівці Міністерства оборони України розглядали декілька напрямів розвитку вітчизняної системи стандартизації. Зокрема вивчались три основних напрями.

По-перше, прийняття за основу організаційної структу­ри і стандартів Російської Федерації, що мала певні пере­ваги, які дозволяли зекономити ресурси за рахунок того, що діюча система стандартизації України не потребує змін, а основу фонду стандартів складають стандарти СРСР (ГОСТ). Українські стандарти, що розробляються на їх заміну, в більшості випадків фактично є перекладом ГОСТів на українську мову. Недоліками цього напряму була відсутність серед стандартів документів виду опера­тивних і адміністративних стандартів. Застосування цих стандартів є необхідним для вирішення питання досяг­нення визначених рівнів сумісності з військовими форму­ваннями інших країн під час участі в спільних миротвор­чих операціях, що проводяться в рамках ПЗМ [13, с. 150].

По-друге, прийняття за основу організаційної структури і стандартів однієї з країн НАТО. Перевагою цього варіан­та є можливість побудови системи стандартизації, яка вже адаптована до ринкових умов і має досвід використання провідних країн світу. Головним недоліком цього напряму є необхідність пристосування до національних особливос­тей іншої держави, витрати на закупівлю, переклад та впровадження нових нормативних документів, відсутність гарантій, що в умовах України запозичена система буде ефективною.

По-третє, розвивати та вдосконалювати власну систему стандартизації, що буде орієнтована і на Захід, і на Схід.

149


Тобто на початковому етапі в галузі оборонної продукції необхідно використовувати існуючі ресурси та стандарти СРСР, але поступово розробляти нові національні станда­рти, зорієнтовані на Росію та СНД. Таке твердження по­ходило з високого ступеня інтегрованості виробничих комплексів та практичного досвіду співпраці. З іншого боку, на думку експертів Міністерства оборони України, розвиваючи міжнародне співробітництво у військовій сфері, доцільно приєднатися до окремих нормативних документів НАТО для досягнення необхідного рівня сумі­сності при виконанні спільних миротворчих, рятувальних та інших операції. Перевагою цього варіанта є економія ресурсів за рахунок використання попереднього досвіду, можливість поступового вдосконалення існуючої системи, адаптація її до умов світового ринку без створення залеж­ності від будь-якої іншої країни чи групи країн [13, с. 151]. Держстандарт України розглянув ці пропозиції з точки зору методології впровадження нових стандартів [13, с. 154]. На той час в Україні було затверджено лише 38 вітчизняних стандартів [19, с. 150]. Враховуючи вище­зазначене, слід сказати, що поряд із пошуком методологі­чних підходів щодо впровадження нових стандартів у сфері ВПК України актуальності також набувало впрова­дження стандартів на нові види озброєння та військової техніки, що знаходились на озброєнні провідних країн світу.

На відміну від більшості країн-партнерів у НАТО діяла встановлена, перевірена часом система стандартизації, котра успішно адаптувалась до динамічних змін та вимог тогочасності.

Керівництво військовою стандартизацією НАТО здійсню­ється агентством зі стандартизації MAS (Military agency for standardization), яке входить до складу Військового комітету НАТО. Основними документами НАТО зі стандар­тизації є угоди зі стандартизації STANAG (Standardization agreement). Їх впровадження здійснюється державою-учасницею шляхом розроблення відповідних національ­них нормативних документів. Ця категорія документів має рекомендаційний характер. Інша категорія докумен­тів – це Союзні публікації (АР – Allied Publications). Як

150


Правило, це документи прямої дії, що використовуються в НАТО [13, с. 148]. Стандартизація вважається інтеграль­ною частиною оборонного планування НАТО, значення якої з розвитком технології постійно зростає. Особливістю впровадження нових стандартів НАТО або змін до них є те, що рішення у цій сфері приймається зацікавленою більшістю, а не за принципом консенсусу [8, спр. 9672, с. 76]. Це можна пояснити суто економічними чинниками, адже виробництво зброї та військової техніки відіграє значну роль в економіці багатьох розвинутих країнах.

Вивчення історичного досвіду країн-партнерів дозволяє стверджувати, що перехід на єдині стандарти в озброєнні та військовій техніці у багатьох випадках був пов’язаний із заміною озброєння та військової техніки радянського виробництва на інше, яке було вироблене в країнах-членах НАТО. Наприкінці ХХ ст. (після югославських подій) розпочалось науково-технічне переозброєння країн НАТО, що дозволило якісно змінити форми і методи ве­дення бойових дій. Лідер розробок сучасного озброєння та передових технологій – США скористались нагодою щодо переозброєння постсоціалістичних країн відповідно до стандартів НАТО. Це насамперед стосується країн, які вже приєднались до НАТО, та країн, які задекларували свою політичну мету щодо приєднання до НАТО шляхом активної участі в ПЗМ. Для цього країни НАТО лобіювали закупівлю відповідних озброєнь та військової техніки за стандартами НАТО. Наприклад, країнам-партнерам була запропонована система Link-11 (система зв’язку та навіга­ції), яка була розроблена в 60-х роках ХХ ст., але попри це, за заявами представників НАТО та країн-партнерів, котрі придбали цю систему, вона повністю задовольняє пот­ребу з обміну даними між НАТО і партнерами під час спі­льних миротворчих операцій [8, спр. 9572, с. 204].

Країни-партнери, які розглядали євроатлантичну ін­теграцію в НАТО як стратегічну мету розвитку, в багатьох випадках були змушені закуповувати озброєння та війсь­кову техніку виробництва США. Показовим є проведення тендера на модернізацію 20 болгарських винищувачів МІГ-29 радянського виробництва. Зацікавлені сили США та НАТО ще до оголошення результатів тендера заклика­ли болгарський уряд “прийняти політично правильне

151


Рішення” [14, 74]. В питаннях закупівлі озброєння та вій­ськової техніки для НАТО політика США також зводиться до примушення країн НАТО робити закупівлі, які відпо­відають інтересам США. Позитивним моментом такого співробітництва стало досягнення визначеного рівня вза-ємосумісності між підрозділами ПЗМ та НАТО, однак такий стан справ зумовлював гонитву за стандартами США. Закупівля Грецією американських танків М1А1 на суму 2 млрд. дол. у 2002 р. стала ще одним прикладом “політично правильних рішень”. Зазначимо, що на мо­мент підписання контракту з Грецією США вже мали намір зняти важкі танки з озброєння та перейти на більш легкі бойові машини [15, 74].

Заміна зброї радянського виробництва на інші зразки натовського озброєння було умовою вступу до НАТО для багатьох країн-партнерів. З відкритих джерел відомо, що болгарська армія в статусі країни-партнера ліквідувала радянські ракети СС-23 та Р-17, а також літаки МІГ-21. Спроба змусити болгар ліквідувати винищувачі МІГ-29 (21 одиниця) і купити замість них американські F-16 успіхом не увінчалась, проте була [16, 83].

Загальновідомим є твердження про те, що, приєднавшись до НАТО, нові члени Альянсу начебто зберегли у своєму арсеналі озброєння та військову техніку радянського ви­робництва, яка була відповідно модернізована та доведена до стандартів НАТО [17, 119]. Однак, на нашу думку, таке твердження потребує додаткового вивчення. Польща за­купила американські F-16, Грузія та країни Балтії майже повністю переозброїли свої армії за рахунок допомоги країн НАТО, і список таких країн можна продовжити.

Для здійснення закупівель озброєнь НАТО надавало країнам-партнерам фінансову підтримку, яка згодом повер­талась у вигляді виплат по раніше отриманих кредитах (відкриті джерела не містять достатньо інформації у цій сфері, отже, не дають вихідного матеріалу для проведення змістовного аналізу). За даними лондонського Міжнарод­ного інституту стратегічних досліджень, у 2001 р. військо­вий бюджет нових членів НАТО збільшився порівняно з 1997 р. відповідно: Польщі – на 14%, Угорщини – на 11,7%, Чехії – на 6,1% і становив – у Польщі

152


3,557 млрд. дол., в Угорщині – 773 млрд. дол. і в Чехії – 1,091 млрд. дол. [18, 45].

Відомим історичним фактом є твердження про те, що впродовж багатьох років співробітництво у галузі озброєнь було одним з найважливіших напрямів співробітництва Збройних Сил України з НАТО [19, 141]. В контексті ви­світлення особливостей сучасного бачення переходу на стандарти провідних країн світу варто зазначити про стан справ з Національною програмою “Корвет”. На думку Міні­стра оборони України М. Єжеля, ця програма потребує перегляду, адже вона розроблялась за натовськими стан­дартами, під зброю, що є на озброєнні армій провідних країн світу. За попередніми підрахунками, ця програма виявилася дуже дорогою: “Корвет” натовського зразка коштує понад 8,5 млрд. гривень. За рахунок отримання складових із Росії його вартість може бути знижена до 3,5 млрд. Подібна ситуація і з ракетним комплексом “Сап­сан” [28].

Водночас очевидно, що Україна готова впроваджувати стандарти НАТО у Збройних Силах України. Про це пові­домив Прем’єр-міністр України Микола Азаров під час зустрічі 24 лютого 2011 р. з Генеральним секретарем НА­ТО Андерсом Фог Расмуссеном. “Нам підходять ваші ста­ндарти,” – підкреслив М. Азаров під час цієї зустрічі [21].

Висновки. Підсумовуючи розгляд вищезазначених процесів, що пов’язані із запровадженням у Збройних Силах України стандартів провідних країн світу, доречно зробити наступні узагальнюючі висновки.

По-перше, перехід на стандарти провідних країн світу ві­дбувався у складних економічних умовах. Неузгодженість між відповідними міністерствами та відомствами у біль­шості випадків гальмувала впровадження нових норма­тивних документів по стандартизації на національному рівні. Рішення щодо переходу на стандарти провідних країн світу у Збройних Силах України не завжди були підкріплені достатніми розрахунками, які б чітко визна­чили доцільність або недоцільність використання нових стандартів.

По-друге, наприкінці ХХ ст. більшість країн-партнерів поступово збільшувала витрати, котрі були пов’язані із заміною озброєння радянського виробництва на озброєння

153


Провідних країн світу. Виробники зброї провідних краї світу були зацікавлені у переході збройних сил партнерів на нові стандарти.

По-третє, участь країн-партнерів в програмі ПЗМ пос­тупово змінювала саму суть розбудови національних збройних сил країн-партнерів відповідно до геополітич-них змін – зменшення вірогідності великомасштабного конфлікту та можливості участі національних збройних сил в складі багатонаціональних миротворчих місії.

По-четверте, практичним здобутком участі Збройних Сил України у ПЗМ стало формування засад розбудови національних збройних сил відповідно до потреб взаємо-сумісності зі збройними силами провідних країн світу та країн-партнерів, що значно збільшує потенціал для підт­римки миру і стабільності в регіоні.

1. Виступ керівника Офісу зв’язку НАТО в Україні Марчина
Кожієла [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
Http://www. cics. com. ua/index. php/en/events-menu/225-conf
210-kozhiel-7

2. Партнерство заради миру [Електронний ресурс]. – Режим дос­
тупу: Http://www. ukraine-nato. gov. ua/nato/ua/publication/-
Content/2648.htm

3. Центральний державний архів вищих органів влади та
управління України (далі – ЦДАВОВУ України), ф. 5233.
Служба Президента України з міжнародних питань, оп. 1,
спр. 277, 83 с.

4. Рамковий документ Партнерства заради миру [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Http://www. mil. gov. ua/-Index. php/images/massmedia/index. php? lang=ua&part=ua-nato&sub=pzm_rd

5. NATO-Ukraine Joint Press statement [Електронний ре­сурс]. – Режим доступу: Http://www. nato. int/docu/pr/ 1995/p95-083.htm

6. Довідник НАТО. – Брюсель, Бельгія, 2006. – 384 с.

7. Процес планування та оцінки сил [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Http://www. mil. gov. ua/index. php? lang =-ua&part=ua-nato&sub=proc

8. Галузевий державний архів Міністерства закордонних справ України (далі – ГДА МЗС України), ф. 1. Співробітни­цтво з НАТО, оп. 4, спр. 8721, 138 арк.

9. Архів Верховної Ради України (далі – АВР України), ф. Р-1. Документи до виїзного засідання Комітету (довідковий матеріал), оп. 22, спр. 5988, 210 арк.

154


10. Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 рр. (Основні положення). – К., 2006. – 40 с.

11. АВР України, ф. Р-1, Документи про розробку Закону від 22 лютого 2000 р. “Про розробку Закону від 22 лютого 2000 р. “Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України”, оп. 22, спр. 6024, 185 арк.

12. Постанова Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1993 р. № 662 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: [Http://zakon. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=662-93-%EF]

13. АВР України, ф. Р-1. Листування з міністерствами, відом­ствами, організаціями, що стосуються роботи Комітету, оп. 22, спр. 6019, 206 арк.

14. Проценко М.І. З досвіду трансформаційних перетворень у країнах – кандидатах на вступ до НАТО (Румунія, Болга­рія, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва, Словенія / М. І. Проценко // Проблеми міжнародної безпеки: аналітич­ний огляд. – 2002. Листопад. – С. 71–77.

15. Борохвостов В.К. Проблеми міжнародної безпеки: аналітич­ний огляд / В. К. Борохвостов // Проблеми міжнародної безпе­ки: аналітичний огляд. – 2002. – Січень–лютий. – С. 69–74.

16. Жеребецький Є. Діяльність урядів країн, запрошених до вступу в НАТО, щодо євроатлантичної інтеграції / Є. Жеребецький // Проблеми міжнародної безпеки: аналі­тичний огляд. – 2003. – Вересень. – С. 79–88.

17. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція Украї­ни: підр. / колектив авторів [за заг. ред. О. І. Пошедіна]. – 2-ге вид. – К.: НАОУ, 2009. – 276 с.

18. Борохвостов В.Б. Військово-технічна політика та військово-технічне співробітництво України / В. Б. Борохвостов // Про­блеми міжнародної безпеки: аналітичний огляд. – 2002. – Червень–серпень. – С. 45–52.

19. Стандарти НАТО та проблеми сумісності Збройних Сил України // Стратегічна панорами. – 2005. – № 1. – С. 139–147.

20. Міністр оборони України Михайло Єжель: “Військова час­тина має працювати, як мурашник, де кожен чітко і відпо­відально виконує свою роботу” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Http://www. mil. gov. ua/index. php? lang=-ua&part=news&sub=read&id=19838

21. Николай Азаров: Украина готова внедрять стандарты НАТО [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Http://www. kmu.-Gov. ua/control/publish/article? art_id=244093412

155


Надійшла до редколегії 14.03.2011 р.

Рецензент: Т.М.Дзюба, кандидат військових на­ук, доцент, професор кафедри інформаційної бо­ротьби, Національний університет оборони України, м. Київ.

Недзельский Ю.А.

ОСОБЕННОСТИ ПЕРЕХОДА СТРАН-ПАРТНЕРОВ НА СТА­НДАРТЫ ВЕДУЩИХ СТРАН МИРА В РАМКАХ ПРОГРАММЫ “ПАРТНЕРСТО РАДИ МИРА”

Переход стран-партнеров на стандарты ведущих стран мира в рам­ках программы “Партнерство ради мира” имеет ряд особенностей, имеющих актуальное значение в контексте освещения истории развития партнерст­ва. На основании анализа источников автор пришел к выводу, что пере­ход вооруженных сил стран-партнеров на единые стандарты ведущих стран мира был закономерным явлением в условиях роспуска Организа­ции Варшавского Договора. На исторических примерах освещаются военно-политические и экономические факторы, которые влияли на этот процесс.

Ключевые Слова: стандарты НАТО, Партнерство ради мира, страны-партнеры, Вооруженные Силы Украины.

Nedzelsky Yu.

PECULIARITIES OF TRANSITION PARTNERS TO THE STANDARDS OF LEADING COUNTRIES IN THE PARTNERSHIP FOR PEACE PROGRAM

Transition Partners to the standards of leading countries in the Partnership for Peace program has several features that are relevant in the context of coverage of the history of the partnership. Based on analysis of source author concluded that the transition armed forces of partner countries for common standards of the leading countries of the world was a natural phenomenon in conditions of the dissolution the Warsaw Treaty. On the historical examples highlights military-political and economic factors that influenced to this process.

Key words: NATO standards, Partnership for Pease, countries-partners, Armed Forces of Ukraine.

156


УДК 930:327.2]:94(73)“18/19”