Головна Військова справа Військово-науковий вісник ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ ГАЛИЧИНИ ТА ВОЛИНІ У ПОЛЬЩІ В ХХ ст
joomla
ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ ГАЛИЧИНИ ТА ВОЛИНІ У ПОЛЬЩІ В ХХ ст
Військова справа - Військово-науковий вісник

КРИВИЗЮК Л.П.*

Футала В. Історія Вивчення Суспільно-Політичного Життя українців У Міжвоєнній Польщі (19211939). Дрогобич: Коло, 2010. 456 С.

Праця В. Футали вперше в українській історіографії аналізує й узагальнює величезний масив української та зарубіжної (переважно польської) історичної літератури про суспільно-політичне життя українців у міжвоєнній Польській державі 1921–1939 рр. Книга має чітку структу­ру, вона складається зі вступу, чотирьох розділів, поділе­них на дванадцять підрозділів, висновків, списку викорис­таних джерел та іменного покажчика. Для висвітлення про­блеми автор обрав тематично-хронологічний метод, що дозволив йому розкрити задекларовану в заголовку тему.

У першому розділі з’ясовано стан історіографічної роз­робки, теоретико-методологічні засади, репрезентатив­ність джерельної бази, основні етапи та соціокультурні умови розвитку теми. У наступних розділах автор висвітлює історію дослідження тематично широких ділянок життя українців Галичини, Волині й інших осередків їхнього перебування та діяльності в Польщі: функціонування легального політичного табору, представленого партіями національно-державницького спрямування (УНДО, УРП-УСРП, УСДП), консервативними рухами (світським і кле­рикальним), а також наддніпрянською державно-політичною еміграцією, що прагнула відстоювати інтереси української спільноти легальними засобами, часто шляхом співробітництва з польськими державними структурами (розділ ІІ); сферу радикально-політичних середовищ, пред­ставлених праворадикальними УВО, ОУН та ФНЄ, а та­кож ліворадикальними КПЗУ, Сельробом, УСО (роз­діл ІІІ). У четвертому розділі узагальнюється історіогра-

Кривизюк Леонід Петрович, кандидат історичних наук, доцент, Науковий центр Сухопутних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

© Кривизюк Л. П., 2011

222


Фія діяльності культурно-освітніх організацій, зокрема “Просвіти”, УПТ “Рідна школа”, “Рідної хати”, молодіжних об’єднань “Сокіл”, “Луг”, “Пласт”, “Каменярі”, “Католицька акція української молоді”, жіночих товариств – “Союз українок”, “Дружина княгині Ольги”, студентських об’єднань; простежено розвиток досліджень з історії захід­ноукраїнської кооперації, її організаційних форм, а саме: Ревізійний союз українських кооперативів, “Сільський господар”, Маслосоюз. До речі, чимало активістів українсь­ких партій і організацій пройшли перший життєвий вишкіл у легіоні Українських січових стрільців (1914–1918) і Украї­нській Галицькій Армії (1918–1920).

Показано, що історіографія практично всіх сфер суспільно-
політичного життя Західної України у 1921–1939 рр. була
започаткована вже тоді, у міжвоєнні роки. Першими аналі­
тиками партійних, громадських, кооперативних та інших
об’єднань найчастіше були організатори й активісти цих
же об’єднань. У 20–30-х роках вийшли друком праці пар­
тійних і громадських діячів М. Лозинського,
С. Томашівського, О. Назарука, З. Пеленського,

П. Лисяка, І. Кедрина, М. Стахіва. Попри значні відмін­ності цих та інших авторів у підходах до методів боротьби за розв’язання українського питання, для всіх них спільним було толерування легальних форм політичної роботи. В. Футала слушно зауважив, що окремі автори міжвоєнн-ного часу добре бачили внутрішні суперечності не тільки в усьому українському таборі, а й у середовищі політич­них партій. Так, Ф. Федорців (С. Білан) відзначав такий стан у середині УНДО.

Низку праць про український рух у Польщі опубліку­вали польські автори, серед них – М. Фелінський, З. Урбанський, А. Бохенський, С. Лось. Вже тоді чимало тенденційних, часто наклепницького характеру праць про УНР і ЗУНР, їхні збройні сили, опублікованих у журналах “Більшовик України”, “Літопис революції”, “Західна Укра­їна”, вийшло з-під пера радянських авторів.

З’ясовано, що у другій половині ХХ ст. суспільно-політичний рух Західної України міжвоєнного періоду став предметом дослідження представників української діаспори, які належали до різних напрямів української історіографії, а також до різних партійно-політичних се-

223


Редовищ. Остання обставина, як відмічає автор, позначи­
лася на їхніх історичних поглядах, а відтак, не сприяла
відтворенню всієї правди історії. Це стосується передусім
представників націоналістичного напряму української
суспільної думки – З. Книша і П. Мірчука. У цей час зна­
чними були напрацювання І. Кедрина, Т. Гунчака,
О. Субтельного, М. Богачевської-Хом’як, І. Витановича та ін.
Великою мірою з позицій об’єктивності у 50–80-х роках
ХХ ст. прагнули висвітлити суспільно-політичні події у
Західній Україні 1920–1930-х років польські науковці –
Р. Тожецький, Т. Домбковський, М. Іваницький,

М. Папежинська-Турек, В. Желенський та ін. Аналізуючи причини не завжди виправданої офіційної політики щодо національних меншин, польські автори водночас намага­лися зрозуміти й українську рацію в польсько-українських стосунках. Сказане, однак, не стосується праць Е. Пруса, зокрема його книг про Є. Коновальця, С. Бандеру, Р. Шухевича та А. Шептицького.

У післявоєнні роки західноукраїнська проблематика належала до провідних напрямків досліджень в УРСР, особливо в наукових установах і вищих навчальних за­кладах західних областей України. В. Футала узагальнив доробок суспільствознавців 1940-х – першої половини 1950-х, другої половини 1950-х – середини 1980-х і другої половини 1980-х років. Проаналізувавши публікації М. Герасименка і Б. Дудикевича, І. Кулика, П. Йови, В. Маланчука та інших, що вийшли друком до 1956 р., історик справедливо констатував, що в таких працях ба­гато політичної нестриманості і мало наукового аналізу. На жаль, подібні вади були властиві працям наступних десятиліть. Проте у 1960–1980-х роках написані за марксист­ською методологією роботи, що позначені багатством факто­логічного матеріалу та нерідко об’єктивним трактуванням історичних подій, фактів, дійових осіб. Їх авторами були М. Кравець, Ю. Сливка, С. Макарчук, Є. Галушко, Л. Олесневич та ін.

Чи не найвагоміше місце у монографії посідає аналіз на­
укового доробку істориків незалежної України та сучасних
зарубіжних дослідників. Науковою новизною та багатою
фактографією позначені праці М. Кугутяка,

М. Швагуляка, І. Соляра, М. Кучерепи, А. Кентія, С. Куль-

224


Чицького, Г. Касьянова, І. Зуляка, О. Маланчук-Рибак та ін. Автор довів, що предметом підвищеної уваги вчених стали організаційно-політична діяльність націонал-демократів, вироблення стратегії і тактики УНТП-УНДО, масово-політична робота партії та її боротьба за згуртування українського політикуму після українсько-польської війни 1918–1919 рр. Уперше на науковому рівні порушено про­блему “радянофільства” представників українського націо­нально-демократичного табору. Доволі ґрунтовно вивче­но основні віхи історії української соціал-демократії.

До числа пріоритетних напрямів висунулася історична біографістика. Незаперечною заслугою польських учених – Р. Томчика, З. Запоровського, Я. Мокляка, М. Шумила – є предметне вивчення історії УНДО, УРП та діяльності Української парламентської репрезентації. У сучасних умо­вах розширилося коло дослідників консервативного руху на західних землях України міжвоєнної доби. Вперше чітко окреслено організаційну структуру консервативного руху, усебічно розкрито основні напрями діяльності християн­ських суспільників.

Із нових методологічних позицій вивчається суспільна мі­сія Греко-католицької церкви та особиста роль А. Шептицького у справі збереження національно-культурної та релігійної ідентичності галицьких українців. В окремий напрям дослідження виділилася проблема відродження Україн­ської православної церкви у міжвоєнній Польщі.

Сталися зрушення у вивченні діяльності партій консе­рвативного спрямування. Новими історіографічними фак­тами поповнилася петлюріана. Найбільший внесок у ви­вчення цієї проблематики зробили представники київської школи істориків – В. Трощинський, І. Срібняк, М. Павленко, В. Сідак, В. Сергійчук, С. Литвин. Значних результатів досягли і польські дослідники О. Вішка, Я. Бруський, З. Карпус, О. Колянчук.

Відрадно, що у монографії виокремлено цілі напрямки до­сліджень українського праворадикального руху: політичні та інтелектуальні чинники формування ідеології і прак­тики руху українських націоналістів, революційно-визвольна боротьба УВО та ОУН, історія спеціальних підрозділів націоналістичного руху, політичні портрети діячів національно-визвольної боротьби. Кожний із вка-

225


Заних напрямів позначений суттєвим приростом наукових знань. Уперше на науковому рівні почала вивчатися дія­льність Фронту національної єдності. Крім вітчизняних, певний внесок у дослідження проблеми зробили представ­ники зарубіжної історіографії, насамперед, польської (Р. Висоцький). Автор має рацію, стверджуючи, що після 1991 р., по суті, не вивчається історія ліворадикального руху. Якщо брати до уваги фактологічний бік проблеми, то вона залишається на рівні 1989–1990 рр.

В. Футала переконливо довів, що сьогодні дослідника­
ми рельєфніше висвітлено націєтворчу функцію західноу­
країнських самоврядних організацій, показано значення
їхнього досвіду для формування нової системи цінностей в
умовах незалежності України. На професійному рівні
написані праці з історії “Просвіти”, УПТ “Рідна школа”,
молодіжних організацій “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”, “Луг”,
жіночого і кооперативного рухів. Корисною для читача
стане інформація про внесок польських авторів –
М. Сирника, Г. Купріяновича, Є. Дорошевського,

Я. Мокляка, С. Заборняка, М. Сича – у вивчення різних аспектів, фрагментів і проблем культурно-освітнього життя, гімнастично-спортивного і кооперативного рухів українців у міжвоєнній Польщі.

Новизна монографічного дослідження зумовлюється і застосуванням міждисциплінарного підходу: до предмет­но-об’єктного поля історіографії включено праці політоло­гів, філософів, педагогів та інших представників гуманітар­них і суспільних наук, які значно поглиблюють знання про суспільно-політичні процеси на західноукраїнських землях та українську військову еміграцію в Польщі у 1920–1930-х роках.

Узагальнення монографії є цілісними та аргументова­ними. Цілком можна погодитися з автором, що і тепер існує широке поле для продовження реконструкції історії українських політичних партій, організацій, громадських об’єднань, військово-політичної еміграції у міжвоєнній Польщі. Наприклад, слушними є рекомендації щодо напи­сання комплексної праці про рух українських націоналістів у міжвоєнне двадцятиліття, на новій джерельній базі аналі­зувати літопис ліворадикальних організацій, трагічну

226


Долю західноукраїнських націонал-комуністів, поглибити вивчення питань, пов’язаних із функціонуванням емігра­ційного уряду УНР, відділів Українського центрального комітету в Галичині, створити більше число просопогра-фічних досліджень тощо.

Попри окремі недоліки (мало уваги звернено на показ здобутків представників львівської школи дослідників праворадикального руху, скупі оцінки праці Б. Гудя та В. Голубка про передумови інтернування Армії УНР у Польщі тощо), рецензована праця є помітним явищем у сучасній українській історіографії, вирізняється високим фаховим рівнем і заслуговує на увагу науковців.

Надійшла до редколегії 12.04.2011 р.

Кривизюк Л.П.

ЖИЗНЬ УКРАИНЦЕВ ГАЛИЧИНЫ И ВОЛЫНИ В ПОЛЬШЕ В ХХ В.

В рецензии проанализирована монография В. Футалы, посвящен­ная историографии общественно-политической жизни украинцев в меж­военной Польше.

Kryvyzyuk L.

LIFE OF UKRAINIANS OF GALICIA AND VOLYN IN POLAND IN THE XX-th CENTURY

The article gives an analysis of the research work of V. Futala which dedicated historiography to the social and political life the Ukrainians in Inter-War Poland.

227


УДК 323.1(477)(091)

Похожие статьи