Головна Військова справа Військово-науковий вісник СЛОВАЦЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПОВСТАННЯ – ПЕРЕДУМОВА ПРОВЕДЕННЯ ВІЙСЬКАМИ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ СХІДНОКАРПАТСЬКОЇ ОПЕРАЦІЇ
joomla
СЛОВАЦЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПОВСТАННЯ – ПЕРЕДУМОВА ПРОВЕДЕННЯ ВІЙСЬКАМИ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ СХІДНОКАРПАТСЬКОЇ ОПЕРАЦІЇ
Військова справа - Військово-науковий вісник

РЄПІН І.В.*

Проаналізовано вплив Словацького національного повстання на проведення військами Червоної Армії наступальної операції у гірсько-лісистій місцевості у вересні–жовтні 1944 року.

Ключові Слова: війна, національне повстання, Східні Карпати, наступальна операція.

Проанализировано влияние Словацкого национального восстания на проведение войсками Красной Армии наступательной операции в горно-лесистой местности в сентябре– октябре 1944 года.

Ключевые Слова: война, национальное восстание, Восточные Карпаты, наступательная операция.

The impactof Slovakian national rebellion on exеcution by Red Army of offensive operation in mountain woodland in september– oktober, 1944.

Key words: the war, national rebellion, Eastern Carpathians, offensive operation.

Із закінченням Другої світової війни вивчення подій 1941–1945 рр. не відійшло на другий план. Воно, як і раніше, залишалося в центрі уваги дослідників, письменників, політичних діячів і журналістів. І це закономірно. Ще не одне десяти­річчя історія України в добу німецько-радянської війни посідатиме одне з провідних місць серед науково-дослідницьких історичних проблем [1].

Тривалий час у центрі уваги українських дослідників перебувають різні аспекти Другої світової війни. Чимало уваги приділяється вивченню наслідків війни та їх впливу на Україну, досліджуються зовнішньополітичні аспекти і перебіг бойових дій. Проте ще й сьогодні ми маємо мало наукових праць, де б комплексно розглядалися особливості операцій

*Рєпін Ігор Володимирович, кандидат історичних наук, доцент кафедри тактики, Львівський ордена Червоної Зірки інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету “Львівська політехніка”, м. Львів.

165


Червоної Армії, які були проведені на території України в часи останньої війни.

За всіх обставин від історії не можна вимагати готових рекомендацій для сучасності. Тому погляд на події минулого лише з позицій можливості меха­нічного запозичення не приносить нічого, крім розчарування. Воєнна історія вчить тільки у тому випадку, якщо в центрі дослідження подій минулих років висуваються загальні тенденції розвитку та об’єктивний аналіз діяльності людей. Чим більше труднощів виникало на шляху солдатів, командирів, штабів у часи минулих війн, тим цінніше досвід, отриманий ними, тим більший інтерес має він для історії як з пізнавальної точки зору, так і з точки зору практичних уроків.

Виходячи з актуальності проблеми, Метою Автора було Проаналізувати передумови проведення війська­ми Червоної Армії наступальної операції у гірсько-лісистій місцевості у вересні–жовтні 1944 р., показати її значення для сучасних Збройних Сил України.

Мюнхенська угода (29–30 вересня 1938 р.) Англії, Франції, Німеччини й Італії створила у Центральній Європі надзвичайно вигідну для Німеччини ситуацію, що дозволила А. Гітлеру серйозно впливати на долі народів цього регіону. Західні держави, які проводили політику заспокоєння агресора, власне, визнали пріоритетні позиції Третього рейху тут і вважали за краще грати роль стороннього спостерігача. Чехословаччина, що втратила внаслідок мюнхенської змови приблизно третину свого населен­ня і важливі у воєнно-стратегічному й економічному плані території, які відійшли переважно Німеччині (Судетська область), а також Польщі (Тешинська область), була значно ослаблена. Чехо-Словаччина, так стала іменуватися країна після того, як Словаччина, а потім Підкарпатська Русь отримали автономію, виявилася розділеною на три частини, кожна з яких намагалася проводити внутрішню і зовнішню політику на свій розсуд, не враховуючи наявність єдиної держави. ЧСР проіснувала 20 років і, агонізуючи, йшла до свого розпаду, її підштовху­вала гітлерівська Німеччина, яка стала, по суті,

166


Єдиним арбітром у центральній частині Європи. Здійснюючи старий принцип агресивної німецької політики “розділяй і володарюй”, Гітлер висував все нові й нові вимоги Чехо-Словаччині. Міністр закордонних справ ЧСР К. Крофта у бесіді з повпре­дом СРСР у Празі С. Олександровським ще 3 жовтня 1938 р. відзначав, що “Чехословаччина перетворена на фікцію, державу без жодного значення, без власної лінії поведінки”, що “недалеко той час, коли вона перетвориться на безвольний придаток Німеччини”, що “Гітлер всіма силами прагне до того, щоб досягти хаосу всередині Чехословаччини” [2].

Після того, як 18 серпня 1939 р. був укладений договір про військовий союз між Німеччиною і Словаччиною, що остаточно перетворив Словаччину на військовий додаток нацистської Німеччини, вона була втягнута у війну на боці Німеччини і взяла участь у нападі на Польщу. В листопаді 1940 р. Словаччина приєдналася до “Потрійного пакту“, а 22 червня 1941 року оголосила війну Радянському Союзу [3, 227].

Важким був шлях словацького народу в роки Другої світової війни.

У перший період, коли сили народів Чехословач-чини були роздроблені розчленуванням країни і серйозно деморалізовані мюнхенською угодою, в умовах жорстокої реакції найбільш поширеними формами боротьби словаків були диверсії і саботаж на військовому виробництві. Застосовувалися також демонстрації протесту, страйки, активна протидія онімечуванню.

Згодом у національно-визвольній боротьбі словацького народу розпочався новий етап. Він характеризувався зародженням і розгортанням найбільш дієвої форми боротьби проти німецьких окупантів – партизанським рухом.

У березні 1942 р. у Словаччині був створений Словацький народно-революційний комітет, у ряді районів почали виникати бойові дружини, які об’єднувалися в групи, а потім у загони. Команди­рами загонів були А. Маркуш і Л. Екснар [4]. Боротьбу проти нацистів вели і патріоти Закарпатської

167


України під керівництвом О. Борканюка, який у березні 1942 р. був схоплений угорською поліцією і страчений [5].

Весною та влітку 1943 р. партизанська боротьба і саботаж посилилися. Виникли нові партизанські загони і групи, в яких разом із чехами і словаками билися росіяни, українці, поляки, серби, французи, німці. У грудні цього ж року була створена Словацька Національна Рада (СНР) як єдиний керівний орган національно-визвольного руху в Словаччині. На чолі Ради була президія, куди на паритетних умовах входили представники всіх партій. Словацька Національна Рада почала підготовку до загально­народного повстання [6].

Влітку 1944 р. різко посилилася національно-визвольна боротьба словацького народу. Словацька армія поступово переставала бути знаряддям Й. Тісо. В армії утворилося декілька груп опозиційно налаштованих офіцерів (Я. Голіан, В. Тальській, Я. Імро, М. Ферьєнчик, Д. Киш-Калина).

Емігрантський уряд Е. Бенеша хотів використати цю обстановку в своїх інтересах. Ще 12 травня 1944 р. він призначив підполковника Я. Голіана керівником Військового центру (ВЦ). Словацька Національна Рада схвалила це призначення, оскільки Голіан погодився виконувати її директиви [3, 235].

При розробленні плану збройного повстання СНР на засіданні 29 червня 1944 р. ухвалила рішення про встановлення зв’язку із радянським командуванням і координацію своїх дій з діями Червоної армії. З цією метою делегація у складі К. Шмідке (від СНР) і підполковника М. Ферьєнчика (від ВЦ) 4 серпня 1944 р. вилетіла до Москви. 7 і 8 серпня вони мали бесіди з представниками Генерального штабу Черво­ної Армії, радянських державних органів [7, 328]. Були узгоджені плани повстання. Їх суть полягала в наступному. При спробі німців окупувати Словаччину народ повинен виступити всіма силами (у тому числі й силами словацької армії), звільнити і утримати, по можливості, більшу частину словацької території, організувати на ній тимчасову народну владу і вести на території, ще зайнятій окупантами, партизанську

168


Боротьбу до повного звільнення Словаччини Червоною Армією. У разі швидкого вступу на територію радянських військ негайно починається національне повстання, скидається братиславський уряд, виганяються німецькі й угорські окупанти і забезпечується участь словацьких сил у звільненні решти частини Чехословаччини. 10 серпня результа­ти зустрічі доповіли Й. Сталіну.

У планах СНР Східній Словаччині відводилося важливе місце. Саме сюди були перекинуті дві словацькі дивізії, які повинні були захищати ділянку Словацьких Карпат протяжністю 110 км від Червоної Армії. На цьому ґрунтувався план СНР і ВЦ, який полягав у тому, щоб переконати словацькі дивізії перейти на бік повстанців, зустрітися з Червоною Армією, що наступала, відкрити їй прохід через Карпати до Словаччини і Дунайської низовини, з’єднавши таким чином повстання словацького народу з діями радянських військ. Такий план був цілком реальним, оскільки в серпні 1944 року Червона Армія знаходилася за 30–40 км від словацьких частин [8].

Таким чином, у середині серпня Ставка ВГК СРСР мала можливість розраховувати на те, що у разі переходу Червоної Армії у наступ через Карпати для зайняття Східної Словаччини їй буде надана істотна допомога зустрічним ударом сильного тридцяти-тисячного Східнословацького корпусу з району Пряшів у напрямку до Дуклінського і Лупковського перевалів.

Проте, коли в Москві ще йшли переговори, у Словаччині стрімко наростали визвольні виступи словацького народу, випереджаючи всі плани полі­тичних і військових керівників.

Територію центральних і північних районів Східної Словаччини швидко звільняли партизани, сили яких зростали. У середині серпня партизани контролювали цілі райони, там проходила мобілізація у партизанські загони, народні суди здійснювали правосуддя над зрадниками, створювалися нові органи влади. Вже тоді у Словаччині діяли 7 партизанських з’єднань, в яких билися 12–14 тис. чоловік [9].

169


Хвиля визвольного руху загрожувала змести уряд Й. Тісо. Наляканий реальною загрозою народного повстання 12 серпня 1944 р. уряд запровадив над­звичайний стан, а потім зробив новий зрадницький крок: 23 серпня звернувся до А. Гітлера з проханням негайно ввести війська до Словаччини. Дізнавшись про рух гітлерівських військ до Словаччини, партизани самі перейшли у наступ. 25–26 серпня були зайняті міста Врутки (20 км на південний схід від Жіліни), Ружомберок, Попрад, Левоча, Зволень і ряд інших [10, 50]. Партизани підірвали Тренчан-ський і Кралеванський тунелі, що ускладнило рух німецьких ешелонів через Центральну Словач-чину. Тільки з 20 по 29 серпня вони провели з німцями більше боїв, ніж за весь попередній період національно-визвольної боротьби. Всюди, зустрі­чаючи активну підтримку населення, повстанські загони виганяли окупантів і розширювали зону дій. Владу брали у свої руки національні комітети. На території Словаччини йшла справжня партизанська війна.

29 серпня міністр оборони уряду Тісо оповістив по радіо країну про вступ до Словаччини німецьких військ для “відновлення порядку”. Опівдні того ж дня стало відомо про рух з півночі, з боку Чадци у напрямі р. Жіліни колон гітлерівських карателів. З усіх боків до Словаччини були введені поліцейські війська, а також зняті з фронту 357-а піхотна дивізія і військові частини деяких з’єднань групи армій “Північна Україна” чисельністю близько 20 тис. чоловік. Німецькі війська перейшли у наступ на партизан, які зав’язали з ними наполегливі бої [3, 140–142].

Цього ж дня Словацька Національна Рада зверну­лася до населення по радіо з м. Банська-Бистриця із закликом почати повстання та закликала весь народ до відкритої збройної боротьби.

Почалося Словацьке національне повстання, яке з перших днів стало загальнонародним. На бік повстан­ців переходили деякі частини словацької армії і гарнізони ряду міст, таких як Турч, Св. Мартін, Банська-Бистриця, Брезно, аеродрому “Три дуби”. У

170


Ніч на 30 серпня партизани зайняли Банську-Бистрицю, яка стала центром повстання. Тут знаходилися Словацька Національна Рада, Військо­вий центр, партизанський штаб. До вечора 30 серпня 1944 р. під контролем повстанців і партизан було 2/3 території Словаччини, повстання охопило три чверті території країни – понад 20 тис. кв. км з населенням 1,7 млн. чоловік [11].

1 вересня Словацька Національна Рада оголосила про взяття в свої руки законодавчої та виконавчої влади і прийняла Декларацію Словацької Націо­нальної Ради [12].

Влада на місцях перейшла до рук місцевих національних комітетів, які негайно почали здійснювати революційні заходи. Усувалася стара влада, були заарештовані гітлерівці й їх місцеві ватажки, створювалася цивільна міліція, органі­зовувалося відновлення підприємств, постачання населення. Рада оголосила мобілізацію в армію чоловіків у віці від 18 до 40 років. За рахунок призову були поповнені військові частини, що перейшли на бік народу. Повстання, що виросло з партизанського руху, відразу вийшло за рамки суто військового перевороту.

СНР покладала велику надію на словацький корпус (дві дивізії) у Східній Словаччині. Проте з початком словацького народного повстання командир корпусу генерал Малар – ставленик емігрантського уряду і “військового міністра” Чатлоша – не вжив жодних заходів до зосередження військ і приведення їх у бойову готовність. Ні він, ні Чатлош нічого не зробили для налагодження безпосереднього зв’язку із командуванням Червоної Армії. Більше того, Малар говорив солдатам, що повстання є передчасним, і не тільки переконував їх не брати участь у повстанні, але навіть пропонував здати зброю німцям.

У день початку повстання, 29 серпня 1944 р., полковник В. Тальський – заступник командира Східнословацького корпусу – оголосив про свій намір почати виступ. На наступний ранок В. Тальський скликав у Пряшові нараду, на якій доповів, що взаємодія з Червоною Армією відсутня і тому

171


Необхідно почекати з виступом до узгодження організаційних питань. Увесь день 30 серпня пройшов у бездіяльності, корпус був розосереджений, управління відсутнє. В ніч на 31 серпня В. Тальський, не повідомивши штаб корпусу, несподівано відлетів у радянський тил. Командир корпусу, який знаходився у Братиславі, передав по радіо, що дії німецьких військ не будуть спрямовані проти словацьких з’єднань. У штабі корпусу і в штабах дивізій всі були дезорієнтовані і нічого не робили для підготовки активних дій. У райони Гиральтовце, Пряшова і Медзілабарце прибули охоронна дивізія, а також німецька піхотна дивізія, яка була знята з фронту. Вони діяли рішуче і швидко. Захоплені зненацька, зраджені своїм керівництвом, словацькі солдати не змогли чинити організований опір. Частина офіцерів словацьких з’єднань перейшла на бік німців. Зв’язок між частинами був відсутній. Солдати не знали, що робити. Протягом 1 та 2 вересня корпус був роззброєний. Частина людей пішла до партизанів, інші опинилися в таборах. Так унаслідок зради перестав існувати Східнословацький корпус.

31 серпня на аеродромах Калинів та Львів, у смузі 1-го Українського фронту, приземлилися 19 літаків з офіцерами і солдатами словацької армії [13]. Протя­гом дня на радянські аеродроми прибуло 22 літаки з 12 офіцерами і 54 рядовими, які піднялися з аеро­дрому в Пряшові. За одержаними від офіцерів, що прилетіли, повідомленнями стало зрозуміло – у Словаччині почалися активні дії повстанських груп і партизанських загонів [10, 53]. Полковник В. Таль-ський, який прибув у складі групи словацьких військових, 1 вересня був прийнятий командувачем військами 1-го Українського фронту маршалом І. Конєвим. Про бесіду, що відбулася, командувач фронтом доповів по телефону Верховному Головно­командувачу Й. Сталіну, а в 3 години 20 хвилин 2 вересня направив письмове донесення, в якому, зокрема, вказувалося про доцільність проведення сумісної операції лівим флангом 1-го Українського фронту і правим флангом 4-го Українського фронту для виходу на словацьку територію у район

172


Стропков, Медзілабарце. Таку операцію можна почати через 7 днів [14].

На кінець серпня 1944 р. нищівний розгром гітлерівців під Яссами і Кишиневом та вихід Румунії з війни на боці Німеччини створили сприятливі умови для успішного просування військ 2-го Українського фронту (командувач – маршал Р. Малиновський) та виходу їх на територію Чехословаччини з півдня, в обхід Східних Карпат, а захоплення військами Черво­ної Армії важливих плацдармів на Віслі створювало сприятливі умови для обходу Східних Карпат з півночі. Як згадує колишній заступник начальника Генерального штабу Червоної Армії в роки Другої світової війни генерал армії С. Штеменко: “Радянське командування не збиралося тоді форсувати Кар­патський хребет прямим ударом. Дії в лоб коштували б нам дуже дорого. Гори слід було обійти. Ця ідея і закладалась у задум майбутніх операцій у Карпатах, де передбачалося діяти невеликими силами” [7, 324].

Але 31 серпня посол Чехословаччини у Радян­ському Союзі 3. Фірлінгер, а 1 вересня голова Чехо­словацької військової місії у Москві генерал Г. Піка від імені міністра національної оборони Чехосло­вацької республіки і глави Військового центру при Словацькій Національній Раді звернулися до радянського уряду з проханням надати військову допомогу повстанцям [15].

У ніч на 2 вересня відбулося засідання Державного Комітету оборони СРСР, на якому було ухвалене рішення про швидке надання допомоги Словацькому повстанню. Разом з тим було зрозуміло, що швидкий успіх у Карпатах навряд чи можливий, і тому прорив оборони німців коштуватиме великої крові. Але, незважаючи на це, Й. Сталін наказав Генеральному штабу організувати постачання повстанців озброєн­ням і боєприпасами та підготувати директиву 1-му Українському фронту про проведення наступальної операції в Карпатах з урахуванням міркувань маршала І. Конєва [7, 333].

Про роззброєння німцями Східнословацького корпусу, який повинен був виконати дуже важливе завдання по захопленню перевалів через Карпати для

173


Забезпечення просування військ Червоної Армії на допомогу повстанцям, радянському військово-політичному керівництву ще не було відомо.

2 вересня 1944 р. Ставка ВГК, розглянувши пропозиції маршала І. Конєва щодо організації допомоги повстанцям, віддала директиву 1-му Українському фронту з підготовки і проведення операції на стику 1-го і 4-го Українських фронтів з метою нанесення удару з району Кросно, Сянок у загальному напрямку на Пряшов, виходу на словацький кордон і з’єднання зі словацькими військами. До проведення операції дозволялося залучити 1-й Чехословацький армійський корпус. 3 вересня о 24-й годині відповідну директиву одержав і командувач 4-м Українським фронтом генерал-полковник І. Петров [16, а. 17, 48].

Отже, головним фактором який вплинув на проведення Східнокарпатської операції стало Словацьке національне повстання, адже політичне керівництво СРСР, не володіючи оперативною інфор­мацією про обстановку у Словаччині на кінець серпня 1944 р., ігнорувало думку Генерального штабу Червоної Армії про доцільність наступу через гори, намагалося якомога швидше оволодіти Угорською рівниною з метою подальшого впливу на долю народів Центрально-Східної Європи та виведення з війни Словаччини й Угорщини.

Водночас словацьке повстання певною мірою допомогло Червоній Армії подолати Карпати, оскільки саме тоді, коли гітлерівці не знали, звідки перекидати сили, щоб утримати фронти, що розвалюються, в Румунії, Угорщині, Польщі і на Заході, у них в тилу утворилося ще одне поле битви. Повстання позбавило гітлерівські резерви словацької армії, і протягом декількох місяців – з перших же днів, коли воно почалося, – сковувало вісім дивізій, яких дуже браку­вало німцям на інших фронтах. Повстання повністю вимкнуло всю, таку важливу для гітлерівського командування, транспортну мережу Словаччини, в якій воно мало потребу не тільки для постачання Східного і Балканського фронтів, але й для масового

174


Відходу німецьких військ, що почався на той час, з Балкан [17].

Така була обстановка у Словаччині перед початком бойових дій військ Червоної Армії.

Сьогодні, коли Україна має свої самостійні Збройні Сили, ми повинні якнайглибше пізнати історію бойових дій на території України в часи Другої світової війни. Мусимо засвоїти також і трагічні уроки минулого, пам’ятаючи, що наріжним каменем розбудови Української держави є, передусім, єдність нації і надійний захист своєї Батьківщини.

1. Безсмертя. Книга пам’яті України 1941–1945. – К.: “Книга пам’яті України”, 2000. – 637 с.

2. Год кризиса. 1938–1939 гг. Документы и материалы: В 2 тт. – М.: Наука, 1991. – Т. 1. – С. 45.

3. Страны Центральной и Юго-Восточной Европы во Второй мировой войне. Военно-исторический справочник. – М.: Воениздат, 1972. – 302 с.

4. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941–1945: В 6 тт. – М.: Воениздат, 1960–1965. – Т. 4. – С. 315.

5. Нариси історії Закарпаття. – Т. ІІ (1918–1945 рр.). – Ужгород: Закарпаття, 1995. – С. 509.

6. Семиряга М. Борьба народов Центральной и Юго-Восточной Европы против немецко-фашистского гнёта / Семиряга М. – М.: Наука, 1985. – С. 136.

7. Штеменко С. Генеральный штаб в годы войны. Кн. 2 / Штеменко С. – М.: Воениздат, 1974. – 511 с.

8. Янин А. Восстание в тылу Вермахта / Янин А. – М.: Знания, 1984. – С. 26.

9. Советский Союз и борьба народов Центральной и Юго-Восточной Европы за свободу и независимость. 1941–1945 гг. – М.: Наука, 1978. – С. 187.

10. За освобождение Чехословакии. – М.: Воениздат, 1965. – 388 с.

11. Вторая мировая война. Краткая история. – М.: Наука, 1984. – С. 443.

12. Гудец Э. Словацкое национальное восстание / Гудец Э. – Прага: Орбис, 1964. – С. 7.

13. Львівський обласний комітет комуністичної партії України. – ДАЛО, ф. 3, оп. 1, спр. 72, арк. 8.

14. Полевое управление 1-го Украинского фронта. – ЦАМО РФ, ф. 236, оп. 2712, д. 56, л. 450–454.

175


15. Советско-чехословацкие отношения во время Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. Документы и материалы. – М.: Госполитиздат, 1960. – С. 181–186.

16. Директивы Ставки ВГК. – ЦАМО РФ, ф. 48-а, оп. 1795, д. 14.

17. Госиоровский М. Словацкое национальное восстание – вклад словацкого народа в общую борьбу прогрессивных сил мира против гитлеровского фашизма / Госиоровский М. // Проблемы истории Второй мировой войны. – М.: Ин. литература, 1959. – С. 351.

© І. Рєпін, 2009

Надійшла до редколегії 04.02.2009.

176


УДК [785.13:788]:94(477.83/.86)“1913/1920”

Похожие статьи